Якшо є десь в людському організмі (імовірно в мозку) така клітина, яка відповідає за Совість, то значить і Совість є в людині. А якшо дивитись на людський організм з точки зору сорокарічної давності, то Совість – се така радянська строга тьотя, яка обов’язково працює в культурі десь в провінційному містечку на посаді зам. Директора по Виховній Роботі. Вона пильно кожного року готує програму і підбирає кастинг на первомайський парад, шукає по хрущовках дідусів-ветеранів на Дєнь Пабєди, їздить на таксі по цілому місту за другим п’яним Дідом Морозом (бо перший п’яний улєтєл послє бані зі Снігуркою другого в Лєнінград), скуповує всі червоні гвоздики на Восьмоє Марта, аби вручити жінкам з дошки пошани ХБК. Ну, і як вже вищеописана радянська строга тьотя, вона має величезну слабкість і любов до робочого класу. От, скажімо, Ноги. Та то ж роботяги! Два брати-близнюки дзеркального відображення носять цілий отой совіцький світ. І тут вони, як герої соцпраці, без черги, з ноги (на чувачі, з якої), заходять в кабінет до Совісті, і кажуть:

• Чуєш, Совість, та май совість! Ми цілий рік відсиділи в тому смердючому місті, дай нам деньок-другий повар’ювати. Скажи там кому нада…

Совість, звісно зі строгим виразом обличчя, але зі співчуттям і розумінням звертається до вишестоящіх інстанцій, які весело дають добро і заохочують Ноги премією – новим ровером. Тобто не зовсім новим, але GT, з переднім амортизатором і рулем як в німців на мотоциклях в фільмах про Другу Світову. Ноги втішились і рвонули вперед, лишаючи позаду Совість, начальство і Вождя.

Виїхав і я з Ногами. Замість запланованої 7:00, випхався в 7:24, бо коли в тебе з’являється син, то хочеться завжди трошки припізнюватись. Забіжу наперед, бо не вмію тримати довго секрети. Свій новий ровер я назвав Ракель, на честь кобили Богдана Трохимовича з села Криківці, фірмана, всьо! Півдороги я їхав і вловлював всі його нюанси на дорозі, аж поки не помітив, шо постійно на ямах я йому нашіптував: «Тррр, стаять, Ракель!». Так ровер став роверихою, з переднім гальмом попід шприхою. Інтеліґентна конячка - стара, але гальмує як мєнтовські машини.

Цього разу я запланував (так, вперше!) собі знов добрий кавалок Волині. 21 червня: найдовший день в році, Купала в старовірів – чо би нє? Коли їздив Спрінтером на Київ, то помічав, шо дорога на Ланівці в багатьох місцях дуже мальовнича. Ну а з волиняками з тої сторони я ше не спілкувався, тому why, власне, not? Далі славна дорога мала пролягти на Вишнівець, потім на Заложці, а там вже й додому якихось 40км. Не страшно.

Погодка нашіптувала тільки найкращі прогнози на день, без особливої спеки, +24. Тільки от, падло, вітер з півночі постійно дув в писок. Взагалі я помітив, шо зазвичай вітер мені ніколи не помагає, тільки тормозить. Хоча в жарку погоду в цьому є багато плюсів. За самим Тернополем є дуже файний спуск, де можна спокійно розігнатись до 50км/год. Але не з таким вітром. Потім, як це водиться на Тернопільщині, після спуску завжди йде не менший підйом. Той шляхтинецький горб - то таке собі випробування сил перед тривалою поїздкою. На горі вже чекали перші ранкові краєвиди.

Перед Збаражем ше один серйозний підйомчик на 1,3км в Чернихівцях. Візьмеш його – забудеш, де серце. Не пройшло і години, як ми з Ракель вже були в Збаражі. Випили на заправці препаршивої зернової кави з кавомату, підкачали колеса і вперйод далі на волиняки!

Погода стала похмурішою, але не настільки, шоб не давати їхати. Нижчі Луб’янки, Синява, і вже на тобі: 9:40 Лановецький район.

Тут нас радо зустріло село Коржківці, абсолютно нічим непримітне, хіба шо знаками, шо то є Коржківці і тут люблять любов як на вході,

так і на виході.

Милішого кримінального правопорушення я ше не зустрічав. То ж треба було навирізати тої синьої фарби сердечками! Раджу всім холостим хлопцям їхати туди і шукати собі православне дівчиниско, бо вони там файні, роботящі і не пащекують до старших. Одна мені навіть мруґнула, але я зробив вигляд, шо залетіла муха в око і покрутив далі.

А далі Вишгородок – село старше за Тернопіль. Та зрештою більшість сіл на Тернопільщині старші за Тернопіль, більше не акцентуватиму на цьому увагу. Там я включив вар’ята і спустився з горба на швидкості 55км/год. Вар’ятство закінчилось менше ніж за хвилину, то я зняв з голови корону, спішився і повів Ракель догори. Троха вже підсмоктувало, тому за селом посеред поля, на зупинці в стилі «in the middle of nowhere», з насолодою затоптав першу Ксенькину канапку. До Лановець лишалось десь 18 км. Траса була спокійна, окрім деяких дебілів на джипах, але до них я вже звик, тож зовсім неспішно в 11:00 на обрії з’явились і самі Ланівці.

Досить спокійне і тихе містечко з гарним ставочком в центрі міста, де хлопи однією рукою п’ють горівку, а другою лапають рибу.

З того боку, де церква, вздовж ставка є симпатична алейка для прогулянок, веде вона аж до рятувальної (!) станції, в якої навіть є один рятувальний моторний човен. Це все дуже тішить і радує око, якби не переповнені сміттярки, які ніхто не прибирає по пару днів. І тільки не кажіть, шо то вам львівці понавозили.

Нервує байдужість мерії до такої проблеми, дивує пофігізм самих жителів. В вас дуже затишне містечко, чому не зробити його приємнішим для приїжджих і в першу чергу для себе?

Але то таке, тре ше шось пошукати. В Ланівцях сильно не заблудишся. Зовсім недалеко я знайшов приємний скверик з пам’ятником Влодкови-Хрестителю всія Русі. Оскільки я не є особливим прихильником його політичної діяльності, то і фото закидати не буду, закину краще фонтанчик, який розташований позаду нього, і навіть порскає водою.

Ти їв пельмені зі шкварками? Якшо нє, то прошу дуже в піцерію навпроти районної дитячої бібліотеки. Така собі невеличка забігайлівка на пару столиків всередині і три надворі. Без алкоголю, через то сюди, як я помітив, дітей водять бабці, а не діди. Піца розміром як наша зі Старої Піцерії коштує тут 14 гривень. Ну нє, подумав я і замовив пельменів за 15. Файні, домашні, а коли зовидів шкварки, то вже захтілось пару грам, і слава Богу, шо їх там не було, бо їхати ше добрих дві третіх дороги.

Поїв і згадав, шо тре десь заїхати на автотехстанцію нагнути троха сідло, бо іічка трошки ніяковіли при підйомах і спусках. Знайшов таку.

• Звідки їдеш?

• З Тернополя.

• Ні х..я собі! Ото ше є й…ті люди на світі!

• А кому зара легко?

• Ну давай, удачі. Східному прівєт, в мене там тьолка була!

• Ачо тепер не їздиш?

• Залетіла не від мене, ну і хєр з нею.

• Аби молоко було, подякував!

Ото після того їду собі і думаю: то я ненормальний, бо приперся в Ланівці ровером, а він значить нормальний, бо їздив звідтам до тьолки на Східний…

Далі прамо на Вишнівець. Дорога чудо, машин мало, асфальт не зіпсований. Якшо в загальному описувати краєвиди Лановеччини, то це страшенно мальовничі поля з радіусом огляду на добрий десяток кілометрів.

Поїздка по трасі Ланівці-Вишнівець мала ше одну мету: побачити деревляний храм Святої Параскеви 1744 року десь між Борсуками і Снігурівкою. І саме завдяки йому я вибився з графіку на добрих дві години, бо не все було так просто. Сильно не збільшуючи Гугл мапс, мені здавалось, шо вона в одному з тих сіл. Тому в Борсуках на зупинці я під’їхав до одного п’яненького вуйка (думаючи, шо всі православні просто змушені знати, іменем якого святого названа їхня церква).

• Добрий день. Не підкажете, храм святої Параскеви тут в Борсуках, чи в Снігурівці?

• Ви знаєте… (пауза на 10 секунд) В світі є більше ніж 200 релігій. Православні, католики, мусульмани, буддисти, індуїсти, іудеї… ну і плюс в Африці племена поклоняються сонцю і слонам… Я не знаю шо вам сказати. Та я і до церкви не хожу…

Ясно, спитий сільський філософ. Шкода таких завжди, але як би там не було, село тебе з’їдає. Якшо ти не такий як всі, значить ти від Сатани.

Печем далі на Снігурівку. І аж вже тут я зрозумів, шо люди самі не в курсі, наскільки вони некомпетентні в тому своєму православ’ї, а може то тільки для мене старі деревляні церкви несуть якийсь інтерес? Навіть старенька бабця не знала, шо мені сказати, але правильно відправила мене в напрямку до Передмірки. То треба було з’їхати з основної дороги і валити полями в сусіднє село, де та церква якраз і виднілась на горбі. Не так всьо близько виявилось, як виглядало звідтам, бо треба було прокататись стежками попри чудесні ставки, соснові лісочки, всьо в найкращих традиціях тернопільської Волині. По ставках вільно блукають чаплі, дикі качки так би й самі налітали на шампур, якби він був. Отой спокій і називається Волинь.

Потім за лісочком підйом по горі попри рогатих коліжанок, які мене проводжали десь метрів з двісті, аж поки малий бахур, який за ними дивився, таки почав за ними дивитись.

Склалось таке враження, шо на Лановеччині дуже забиті села. Хатки старенькі, багато глиняних, хліви так само не першої свіжості. Але на кожному обійсті стоїть якшо не трактор, то невеличкий комбайн або грузова машина типу ЗІЛ. Люди тут заробляють, але не витрачають так на показуху, як наші. Ну і плюс в наших я не бачив стільки техніки по селах. Напевно шо в цьому далекому спокої і не хочеться викидати лишні гроші на якусь там штукатурку, яка і так відпаде за два роки.

Так я думав, аж поки не доїхав до завітного храму Параскеви. І тут на тобі:

Невеличкий літературно-філософський відступ

Вагонка – Галицько-Волинська коронка.

З глибини двох десятиліть наш етнос намагається сховати всі вади своєї ґосподарки вагонкою. Проста і невибаглива в встановленні, вона не вимагає навиків майстра з освітою ПТУ. Достатньо просто вміти користуватись рулеткою - життя нашого кокеткою, мати трохи більші ножиці від тих, якими діти ріжуть кольоровий папір на аплікацію, купити степлер - і ти майстер зі встановлення вагонки на дерев’яну поверхню. З цеглою там трохи тяжче, розкажу іншим разом. Зупинимось на дереві. За своє життя, будучи не в одній країні світу, я зустрічав десятки дерев’яних церков, датованих XVI-XVII століттями, які до сих пір збереглись в пречудовому стані. Вніманіє, знатокі, вапрос: «Для чого оббивати церкву 1744 року ВАГОНКОЮ»? Це дань моді, чи нові протестантські віяння в православ’ї? Причому кольору Surf Green, як візочок нашого Адріанчика і Стратокастер Джефа Бека. Мені до кінця здалеку видавалось, шо то вона пофарбована в такий колір. Нє, вагонка. То напевно з того розрахунку, шо пластик розкладається 300 років. Дерево зогниє, а вагонка людей пережиє!

Село якесь направду заплутане. Спустився до ставка і перепитав людей як добратись на вишнівецьку трасу.

• Отам попри ставки стежкою, потім буде така кладка через річку, перейдете і ше кілометр стежкою до дороги.

Ну окей типу, тільки-от в туалет по-великому захтілось. Ну нічо, думаю, приталую сідлом, бо нема часу. Доїжджаю я до тої кладки, а то не кладка ніяка, а труба товщиною в 12 дюймів, не більше, і річечка в 2 метри завширшки. Вертатись назад нема коли, тому беру ровер в руки і валю по тій «кладці». На другому березі побачив файний кущик, де б я присів спустити пельмені, і думаючи про це незчувся, як опинився на самому центрі тотої труби. І тут мене заштопорило. Я один посеред труби, піді мною річка, хоч і неглибока, але падати в ню зовсім не обов’язково, бо їхати мокрим зі всім добром аж до Тернополя… А какати хочеться від того ше більше, а кеди слизькаються. Як шкода, шо я не мав якоїсь GoPro з собою, я б на той цирк тепер подивився. Десь через дві хвилини отакого тупого стояння, ну і плюс, з задньої сторони фронт так само на хвильку відійшов, помаленьку уважно почав чалапати на другий бік. І чим ближче до кінця, тим більше знов мене задній адреналін підпирає і знов як в історії з Богданом Трохимовичем – кобила туда, я сюда, я х… його знає, де я є! Ракель валялась в болотних незабудках, а я прожогом гнав до завітних кущів за добрих 50 метрів, але виявилось, шо з того боку, де я хотів сісти, бахурі пасли корови і грали карти. А шляк би його трафив! Вернувся гордо до річки, спустився нижче і удобрив прибережні будяки.

Вже по дорозі до Вишнівця пригод ніби ніяких не було, тілько краєвиди, пташки і один смачнючий спуск.

Збаразький район зустрів симпатичним вінтажним пам’ятним знаком:

Перше-ж село Бодаки відразу категорично відрізняється від сіл Лановецького району, передусім галицькою «архітектурою». Складається таке враження, шо збаразькі волиняки вирізняються від волиняків лановецьких, кременецьких і шумських зокрема своєю галицькістю. І взагалі, як можна було створювати район з відверто галицьким райцентром і волинсько-православною північчю? Тут вже маємо штукатурені хати в різні фіолетово-рожево-салатово-голубоваті єврокольори, євровікна з євродверми і європарканами, і навіть стрижені єврогазончики перед тими кількома хатами, на подвір’ї яких не цвіте гордо бараболя. Далі село Лози, а там вже і Вишнівець.

Відразу при головній дорозі стоїть так само старенька деревляна церква Архистратига Михаїла, датована 1726 роком. Ну хоча би тут без вагонки.

Шо робити далі? Я ніколи не бачив на власні очі палац Вишневецьких. Трохи поблукавши, знайшов його. Охоронець сказав, шо на територію можна ввійти, а вже якшо хочу оглянути сам палац зсередини, то на вході в приміщення треба буде заплатити. Було вже 16:30, я сильно вибивався з графіку, тому вирішив просто заїхати на територію і глянути. Симпатична така хатинка.

І поки я ше так хвильку оглядався, з парадного входу, в діловому костюмчику епохи 90-х, неначе глянцева модель німецького каталогу Otto тих же часів, до мене неспішно, незворушно, ходою Сінді Кроуфорд наближалась брюнетка років 30-ти. Вітер грався її чорним фарбованим волоссям з зачіскою в стилі Стіва Вая, декольте трусилось як драглі на весіллю, а напівсувора посмішка нагадувала про старших стюардес Ukrainian Airlines на міжнародних рейсах.

- Доброго дня, вітаємо в плаці Вишневецьких. Вхід на територію платний, 24 гривні.

- Але охоронець сказав, шо платити треба вже безпосередньо в палаці.

- Так, оскільки це вже територія палацу, тому треба заплатити. Якщо хочете оглянути палац зсередини, можу вам відкрити. Там дуже цікаво, велика картинна галерея, а також предмети історичної давності.

Ну, думаю, якесь кидалово. Але вже раз таке діло, то най йдуть в баню, а я зайду вже всередину.

• Нате, тільки чек видайте, бо жінка не повірить, шо я ходив на картини дивитись.

• Добре, ви оглядайте, а я вам потім принесу чек і здачу (1 гривню).

І зайшов я в палац Вишневецьких. І був там один-однісінький посеред тих всіх князів, графів, баронів і розмаїтої посполитої шляхти, розвішаної на стінах. Подекуди, наприклад перед картиною Яна Собєського, можна було побачити ліплений з гіпсу бюст Івана Яковича Франка, який, звісно, вклав чималий внесок в розвиток волинського краю. Піднявся на другий поверх, ті ж картини, в подавляючій кількості репродукції. Пару старих меблів фіг зна звідки, як-от креденц, шафа, стіл, диванчик і два крісла. Розкидане то всьо по кімнатах серед тих же картин. Десь в кутку стояв якийсь старий побитий жизнью рояль, який якшо і застав Шопена, то максимум на портреті в дівоцькій кімнаті дочки заступника бургомістра. Там-же, на другому поверсі, були зачинені на ключ двері на балкон. Оскільки в приміщенні нікого крім мене не було, а заплатив я як за два Тернових Поля, то дозволив собі повернути

той ключ вправо і вийти глянути на краєвид. Воно було того варте, бо крім вигляду на річку Горинь гордо виглядала церква Вознесіння Господнього, датована 1530-м роком, яка так само слугувала усипальницею для багатьох Вишневецьких. Ну і звісно ж, в наш час перефарбована в приємні теплі єврокольори.

Окрема балачка про старовинні речі в музеї. То були уламки старих кахельних плиток, розбиті горщики та інше понищене кухонне начиння, датоване XVII-XX століттями. Ше сходив в євротуалет, і можна сміло їхати далі, тим більше час підтискає, а я ше так хотів зупинитись в якомусь мальовничому місці на півгодинки по дорозі.

Так і не знайшовши Микулинецького, взяв якогось Оболоню і поїхав далі селами в напрямку Заложців. Зупинка знайшла себе сама собою за пару хвилин в Загородді на няшному ставочку.

Попив пива, полистав новини в ФБ, намочив ноги і далі в путь, на Кременеччину. Цей край, хоч здебільшого і московський за віросповіданням, для мене чомусь завжди наймиліший і найспокійніший своїми краєвидами. Соснові ліси, горбиста місцевість, ставочки, люди, які ніби загубились років на 25 в історії. Така собі мальовнича машина часу.

А диких лебедів настільки багато, шо перестаєш на них звертати увагу. Одним словом, там треба побувати, бо жодне фото моїми кривенькими рученятами не покаже тої краси.

Зі всього того забутого світу проглядались і ноу-хау. В Старому Олексинці, наприклад, біля багатьох хатів на слупах були влаштовані сонячні батареї, а це в наш час, як відомо, перший крок до анархії. Потішився. Шо характерно православним селам, практично в кожному з них є дім молитви для штундів, чи як там їх. Цікаво, як вони поділили ринок з московітами?

По дорозі між Старим і Новим Олексинцями через поля на півночі можна було поспоглядати залатиє купола Почаївської Лаври, а якшо вдивлятись на північний захід, то і монастир в Підкамені.

В Новому Олексинці є вже виїзд на трасу, а за селом починається кордон між Волинню і Галичиною, який ввечері виглядає ось так:

В Гаях-Розтоцьких, першому по дорозі селі Зборівського району, вже можна почути рідну вухам говірку, за якою так скучив за ті волиняцькі 90 кілометрів. Став під маґазином, переможно купив собі Калушського пива, сів на лавці і прислухався до вечірніх опісляробочих балачок хлопів, які смачно розпивали горівку і закусували мойвою з хлібом.

- Петька, ти ту футболку або заправ, або розправ, а то ходиш як шєвєрний вєтєр!

До сих пір мені дивно, наскільки разючими можуть бути якихось 5 кілометрів в плані менталітету. І якшо в Новому Олексинці свині бігали по садку як єндики, то в Гаях-Розтоцьких чути було їхній писк вже за ґратками в хлівах.

Отак в 21 годині приблизно я докотився до Заложців і без перепочинку намастив лижі пекти останні 40км додому. День в році найдовший, сонце світить, тому найбільша передача і вйо. По дорозі є гарненьке село Манюки, яке зі всіх боків оточене лісами. Дивлюсь, малі пацанята років 9-ти продають суниці.

• По чому суниці, хребти?

• 50 гривнів пілітри.

Та думаю вже возьму гостинця додому.

• Де назбирали?

• Ой, дядьку, я маю таку поляну, шо там до середини липня ше будут росли.

• А потім чим будеш заробляв?

• А там і малина є.

• А після малини?

• А після малини буду лісові горіхи збирав.

• І далеко той ваш ліс тягнеться?

• До православних…

Тішать мене такі малі, в житті не пропадуть.

Далі особливо нема чого розказувати, бо почало темніти і я їхав по світелкових приборах.

Додому приперся десь в районі 23. Strava ( www.strava.com) показувала 164км дороги, в той час як бортовий комп’ютер - 171км. Як пояснив мені хмельницький велогуру Олег Олексієнко, це зумовлене тим, шо Strava веде тебе суто по GPS, не враховуючи твої об’їзди ямів і ті всі зигзаги, які ми витворяємо по наших багатостраждальних дорогах.

Від себе раджу всім, особливо пальнутим на всю голову, скористатись даним маршрутом, бо не для того я в ту глуш пхався, шоб про неї забути. Піднімайте свої сраки і робіт шось корисне в тім життю…

https://www.strava.com/activities/1047920503