Козова – скромне галицьке містечко, яких тисячі в Україні. Їй не рівнятись на горді і пишні міста, такі, як Київ, Львів та навіть Тернопіль. Проте це не применшує моєї любові до неї. Усе, що властиве населеним пунктам Західної Україні, властиве і Козові. Чи знайду я гідну слова, щоб висловити свою любов до неї? Це мій рідний край, моя маленька батьківщина. Це колиска мого дитинства. Колись, близько 600 р. тому , дали їй зовсім непоетичне ім’я, але вона мені рідна й дорога. Тут мій дім, моє маленьке гніздечко, де я народилась, де живуть мої мама, тато, брат та бабуся.  Тут жили, працювали, зводили наш дім мої дідусь і бабуся. Наведу уривок з вірша нашої місцевої поетеси Олени Дзік , яка оспівала мій край: «Колиска моя солов’їна, Тендітна, тремтлива, жива – Маленька моя батьківщина – Це  ти, золота Козова.» Є люди, які насміхаються над її назвою. Колись бабуся звернулась до одного з архівів, щоб  отримати деяку інформацію з історії нашого містечка, то почула іронічне : « Ще й Козова має історію!» На це бабця відреагувала : « Так, Козова має свою історію! На її землі жили, живуть і будуть жити сотні тисяч людей. Хоч має і не дуже вдалу назву, але це частинка України». Є багато міст на нашій Батьківщині, які можуть пишатись своїм багатством і красою : заводами, університетами, музеями, театрами, велетенськими будинками, як хмарочоси , лауреатами і Героями. У моєму краї цього немає, але тут трудяться майже десять тисяч людей  різних доль і професій, які своєї працею збагачують його і прикрашають. Пролетіли, прошуміли над моєю Козовою вітри історії. Зупиніться, люди, на хвилинку і прислухайтесь, як шумлять дерева, що напоєні соком землі і кров’ю тих, хто  віддав  життя ,  щоб рідний край жив і був вільний . Чуєте , плач і стогін невільників, яких гнали в ясир турки і татари, спочатку спаливши навколишні села дотла. Лише в XVІІ ст. орда руйнувала поселення багато разів , та Козова знов і знов відроджувалась, бо дехто з жителів уцілів. Розповідають, що після одного з нападів татар залишився живим лише один чоловік – коваль, але зумів знайти інших, як і він, знедолених, і тут завирувало життя. Чи так дійсно було, не знаю,але в цій розповіді втілена віра людей у перемогу добра над злом, життя над смертю.  Про історичне минуле нагадує  назва частини Козови – Підзамочок. Дійсно, була фортеця, її зруйнували татари, і підземний хід,  і ратуша. На нашій окрузі героїчно боролись козаки Б. Хмельницького  проти польської шляхти. На полях недалекого від нас села Денисів лежать козачі кістки у височенній могилі, яку спорудили селяни вже за Незалежної  України . Це доказ того, що вони шанують пам'ять борців за волю. Зазнали мої краяни кріпаччини, полонізації, принижень і кривд від різних зайд. Одну з вулиць жителі назвали  Мазури, бо там окупаційна влада поселила вихідців з центральної Польщі , наділивши їх землею.  А краяни відстоювали свою національну гідність, організували «Просвіту», «Рідну школу», ОУН. Шанують пам’ять героїчних синів Козови , зокрема Володимира Герети, замученого в тюрмі польськими  жандармами, і Лева Зацного, що поліг від кулі більшовиків . Імя В. Герети носить наша гімназія. На зміну одних окупантів прийшли ще гірші – червоні більшовики. Заарештували і розстріляли Гром’яка Івана, Гром’яка Антона, Кавку Павла, Мельника Володимира , Солтиса Михайла, Антона Федорчака. Багато інших після страшних тортур у тюрмах і і концтаборах, хоч повернулись живими, але з підірваним здоров’ям  і вже на волі незабаром померли. Вивезли на Сибір десятки родин. Гірка доля випала їм. Від старих людей можна почути розповідь про велику родину Омелянів і вислів: «Вони потерпіли найбільше» . Поневірялись у Казахстані і загинули голодною смертю батько, син, дві дочки , а  другий син –член ОУ Н теж помер. Третя дочка була одружена, отже мала інше прізвище—Колодій, її  не вивезли.  Заарештували її чоловіка і замучили в Чортківській тюрмі , а жінку засудили на десять років.  Залишились без батьків два маленькі сини, двох і шести років. Із казахстанського  пекла повернулись живими лише мати і наймолодша дочка Ярослава . Дотепер не може позбутись того жаху, який пережила. А далі була ще інша, коричнева, гітлерівська окупація. На примусові роботи до Німеччини вивезли сімсот сімдесят вісім юнаків і дівчат, а всіх жителів селища обклали великими податками, примусили здавати худобу на м’ясо, зерно та інші продукти . Окупантам мало належати все. А хто посмів не коритися, того розстрілювали або  вішали . Так на площі Козови повісили двох чоловіків , бо  використали для себе м’ясо своїх свиней. Розстріляли  5, 8 тисяч євреїв, а деяких ще живими кинули до ями. Люди розповідали, що земля над ними довго рухалась . Мої  краяни, як і вся Західна Україна, боролись проти радянських і фашистських окупантів, прагнули волі і своєї держави. У війні проти гітлерівців загинув сімдесят один житель, став інвалідом двадцять один, живими повернулись тридцять два. Хоч вік Козови не малий, перша письмова згадка про неї датується  1440р., але вона молодіє з кожним  днем. Гості, зайдіть до дендропарку «Лісова пісня» і почуєте, як лунають різноголосі співи пташок. Завмирає серце від мелодії дзвінкої соловейка. А там скрекоче сорока. Побачите білочок, які тут прижилися, ласують шишками і  горішками. А який чудовий дендропарк у травні, коли земля вкривається золотистим килимом розквітлої кульбаби! Які прекрасні яблуні в білосніжному весняному вбранні ! А восени  «Лісова пісня» вбирається в новий наряд і сяє всіма теплими кольорами: вишневим, червоним, помаранчевим і жовтим. Красота! Зимою парк не посоромиться своїм виглядом: біла , пухнаста   ковдра виблискує  сніговими іскорками , як алмазами. Всюди якась урочиста  тишина. Розповідають старожителі, якою була Козова ще п’ятдесят років тому : у центрі ріс густий лісок, вулиці були без тротуарів, дороги – у вибоїнах, скрізь – бур’яни, старі будівлі. На площі, де раніше стояв Ленін, велично підноситься над землею пам’ятник Т.Шевченкові. Постать поета зображена на повний зріст. На плаче накинута довга кирея,голова ледь похилена вперед, а руки схрещені на грудях: права вільно лежить на серці, а ліва стиснута в кулак. Дивлюсь на Кобзаря і мені здається, що він промовляє: «Я так її люблю,  мою Україну убогу! Любіть її і ви!» Автором монумента є  наш козов’янин Іван Сонсядло, колишній учень школи  №2, а тепер відомий скульптор . Діють у нас дві  середні школи , гімназія і школа мистецтв. Тисячі випускників здобули високу освіту і стали  спеціалістами  в різних галузях науки і культури ,науковцями. Тепер мій рідний край виглядає, як впорядковане містечко з десятками багатоповерхових будинків, діють три церкви, і вже ніхто на заборонить у них молитися, відвідувати Службу Божу. Я вірю в його щасливе майбутнє.   Христина Федик, Козова ЗОШ №2

Аби проголосувати за цю роботу, зареєструйтесь на нашому сайті за допомогою клавіші „Реєстрація” – в правому верхньому кутку головної сторінки. Після цього залиште коментар будь-якого змісту в полі коментарів, під  публікацією. Від однієї людини приймається лише один голос за конкретну роботу.