Споконвічна традиція усіх народів - патріотична любов до клаптика рідної землі, де ти народився і виріс, повага до батька-матері, пам'ять про предків, шанування рідної мови, історії, усвідомлення себе кров'ю і плоттю свого народу, бажання передати його духовні надбання у спадок наступним поколінням - це природні почуття. Людське життя спалахує дивовижним цвітом різнобарвних квітів, що випромінюють яскраве світло та тепло, яке зігріває наші душі, спраглі до добрих вчинків та високих моральних цінностей. Людина приходить у цей світ, щоб залишити по собі якісь корисні сліди, усвідомлюючи, що всі земні блага тимчасові й минущі, а всі приваби цього світу подібні до польової квітки: дмухне вітер, прийдуть морози - і її немає. Для людини важливим і незабутнім є те місце, де вона народилася, живе, переносить хвилини щастя й невдач, крізь терни іде до своєї мети, проходячи повз наш "ирій " - дитинство. У серці справжнього українця завжди жив і житиме той яскравий вогник , що повсякчас нагадує нам про наше походження, про наше минуле. Це та незгасима зоря, що кожний час зігріває душу своїм теплом, спогадами та дає нам надію на краще майбуття, на великі досягнення та звершення українського народу як могутньої та непереможної нації. Кожного дня, прокидаючись, я дякую Господу Богу за те,що Він дав мені найпрекраснішу можливість - жити у тому куточку Землі, що зветься Україною. У народі кажуть: "Всюди добре, а вдома - найкраще". Мій дім - це моя маленька батьківщина, рідне село Печорна, у якому я проживаю. Там я знаю кожну стежину, кущик, рослину, які, здавалось би, пестять мене, плекають мої думки й помисли. Тут я черпаю силу й наснагу, заряджаюсь енергією, і це допомагає мені у повсякденному житті. Печорна - це мальовнича перлина Тернопільщини. Перша згадка про село з'явилася ще у 1427 році, тому воно є досить давнім поселенням. Село розташувалося за Дністром, за 4 кілометри від райцентру, з обох боків оточене горами, по яких змійкою розташувалися дерева. Влітку поля та толоки вкриті пахучими квітами, що чарують своїм виглядом. Саме в цю пору року люди ходять на річку, де досхочу купаються у водах Дністра та захоплюються гармонією навколишнього світу. Її чарівною окрасою, зеленою перлинкою є невеличкий острівець, де ростуть довгокосі плакучі верби та цілюща ожина. Коли відпочиваючі пливуть річкою на байдарках, зупиняються, щоб перепочити та помилуватись красою цього дива природи. Роки мого чарівного дитинства промайнули швидкокрилим птахом над милим Дністром, який наспівував мені, дитині, щодня переважно мажорні мелодії. З дідусем - Дністром я інколи веду розмову про те, що мене хвилює. Я часто виливаю йому свої болі та радощі і він, здається, розуміє мене у всьому. Високо над селом шумить сосновий ліс, що дарує чисте та свіже повітря у нашій місцевості. За словами жителів села, ліс має свою легенду, тому він шумить про важку долю галичан, які перенесли не одне лихоліття. Пережили завдяки тисячам безвільних героїв. Шумить долина добром і щастям нового покоління, яке прийшло у світ, щоб зробити його кращим. Ідуть віки за віками, час летить нестримно, стираючи на своєму шляху і добре, і погане. Такий закон життя. Тільки добро пам'ятається довше, бо воно приносить людям щастя і радість, які закарбовуються глибоко у пам'яті. Цікавою є історія виникнення хреста альпійського типу, поставленого предками односельчан наприкінці 17 століття на східній околиці села. Тоді у Заліщиках та й по усій Україні панувала епідемія холери. Вона косила людей, як траву, і порятунку від цієї хвороби не було ніякого. Жертви тисячами прощалися з білим світом, а мор ішов із села до села. Зупинити його міг тільки Господь. Тоді громада замовила хрест і закопала його на краю села, щоб той оберігав людей від біди. Порятунку чекали тільки від Бога. І Він допоміг. Відомо, що холери в селі не було. Бог милував. Хрест стоїть і досі. Можливо, чекає свого рокового часу, щоб знову зіграти призначену Богом місію. Окрасою однієї з вулиць є капличка Пресвятої Богородиці, збудована у 2002 році. Іншою історичною пам'яткою є капличка, встановлена у центрі села у 1845 році на згадку про звільнення людей від кріпацтва. У самому серці села - церква, місце, де християни відпочивають душею. Вона була збудована ще у 1908 році. До сторіччя жителі села вирішили за свої кошти реставрувати храм, і зараз він чудово виглядає. Моє село невеличке (435осіб),тому у ньому всього декілька вулиць. Більшість будинків - нові, тому що молодь намагається зробити село кращим. У роки Великої Вітчизняної війни багато наших односельчан пішли на фронт захищати Вітчизну від фашистських загарбників. Багато з них загинуло, і на їх честь споруджено меморіал. Мій прадідусь був одним з таких героїв. Бабуся розповідала мені про подвиги мого славного предка, і я дуже пишаюся ним. Проживають у нашому селі люди, які зазнали сталінських репресій. Одна з них - Ольга Чепіль. З її уст я почула гірку правду про важкі післявоєнні роки, про те, як її вивезли до Сибіру і заарештували за те, що вона боролася за права рідного українського народу. До десятої річниці незалежності України створено могилу-насип борцям за волю України. Також у селі працюють ЗОШ першого ступеня, будинок народної творчості, бібліотека та фельдшерсько-акушерський пункт. Тут пройшли дитинство та юнацькі роки моєї тітки Марії Турчин. Вона з щирою любов'ю описала нашу місцевість та видала декілька книг, в яких розповідається і про Печорну. Ось один із її віршів -   "Марю я і досі": ...Бачу ту долину над моїм Дністром, Де біліють гори, вкриті тереном. Я спішу в дитинство Своє заглянути, Щоб від трав шовкових сили почерпнути. Хочеться пройтися по отих стежках, Де майнула юність - швидкокрилий птах. Я вклонитись хочу матері-землі, Що дала путівку У життя мені. Доторкнутись хочу грудочки-ріллі, Від якої й досі гаряче мені. Марю я і досі Рідним тим селом, Від якого завжди Гріюся теплом. То - моя Вітчизна, то - моя Доба, То - моя найбільша Правдонька свята."   Як для неї, так і для мене Печорна - це незабутній куточок неньки України, спогади про який завжди зберігатимуться у моїй душі. Отже, рідний край - це те місце, що гріє серце у години поразок та наших здобутків. Тому завжди потрібно пам'ятати, хто ти є, вивчати історію свого народу та переживати за долю своєї незрівнянної Батьківщини і з гордо піднятою головою повсякчас казати: "Я-українець!" Наша рідна земля - це Україна. Зі своїми талантами та інколи з вадами вона подобається нам такою, яка є. її дзвінка солов'їна мова чарує своєю милозвучністю, широкі простори, глибокі моря, озера, ріки, високі гори, прекрасні звичаї та традиції нашого народу захоплюють своєю різнобарвністю та неповторністю. Про неї писали свої невмирущі твори всесвітньо відомі поети Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та інші. Ці люди, незважаючи на перешкоди, боролись за її незалежність та самобутність. Для нас вона - єдина. Для нас вона - одна. Це невід'ємна частинка нашого життя, тому пишаймося Україною і, звичайно, своєю малою батьківщиною! Для мене нею є невеличке мальовниче село Печорна, яке назавжди залишиться у моєму серці.   Ірина Яніцька, с. Печорна Заліщицького р-ну Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів ім. О.С.Маковея

Аби проголосувати за цю роботу, залиште коментар будь-якого змісту в полі коментарів, під  публікацією. Від однієї людини приймається лише один голос за конкретну роботу. Для того, щоб ідентифікувати себе залиште в полі “E-mail” діючу адресу своєї електронної скриньки. Адміністрація конкурсу проводитиме перевірку адрес для підтвердження їх дійсності.