Інтернет-газета ДОБА зробила добірку коротких історій очевидців тих подій, коли 22 листопада 2004 року на Майдані Незалежності розпочалася безстрокова акція протесту проти фальсифікацій, що відбулися під час другого туру президентських виборів. Олександр Білошвець (системний адміністратор): Я пробув там від першого дня до 21 години 30 грудня 2004 року. Майдан тоді був дуже піднесеним, неймовірно доброзичливим, щирим, а найголовніше - він був єдиним. Там я, як і всі ті, з ким мене звела доля, відчували себе маленькою, але дуже важливою частиною одного великого цілого. Прошу не вважати пафосом, але саме там і тоді ми себе відчули Народом з великої літери.  А коли на Майдані до нашого кордону підійшла старенька бабця, в якомусь старенькому пальто, дістала з сумки літрову банку юшки, замотану у хустину і сказала: "Їжте, синочки мої", тоді мене зачепило це все по-справжньому. Олексій Кайда (голова Тернопільської облради, народний депутат): Тоді зранку я поїхав у Київ з надією швидко повернутися, був у костюмі та балоновій куртці. Почався мокрий сніг і мені розлізлися туфлі, але було тоді не до того. І хоч холодно було, але адреналін в крові перемагав негоду. ВО «Свобода» не стояла за Ющенка, ми стояли проти беззаконня та свавілля можновладців. Помаранчева революція дала нам почуття власної гідності і переконання того, що українська нація велична і ми можемо творити майбутнє. Це був, так званий, «час ікс» і справжня національна революція ще попереду, але не було б Майдану – не було б і поштовху до дій і змін. Валентина Самойко (держслужбовець): Ми – ті, хто стояли на Майдані, переживали відчуття, яких неможливо відчути у звичайних умовах – це відчуття єдності і любові один до одного. Не було ні грубості, ні лайок, ні штовханини. Ми стояли за себе і за наших дітей, нас об’єднувала віра в Україну. Жаль, що долю свою ми віддали бездарним людям, які окрім слів, не змогли нічого зробити. Але це був початок і ми тепер знаємо, що якщо захочемо, то зробимо і зможемо. Михайло Головко (ВО «Свобода», народний депутат): Люди отримали унікальний досвід. Чи була потрібна Помаранчева революція? Звичайно, що так – вона підняла національний дух, згуртувала націю. Тоді я з однодумцями, пам’ятаю, спав в метро під Майданом на газеті і чекав наступного дня. Керманичі революції підвели українців, але народ Майдан не зрадив, він все пам’ятає і цінує пам’ять про ті часи. З тих пір пройшло вісім років. Ідеали революції, що їх так щиро проголошували «помаранчеві вожді», відійшли у минуле. Люди, які так охоче підтримували Ющенка, розчарувались і вдруге не захотіли голосувати за нього, Тимошенко – за гратами, легендарна Баба Параска (Параска Королюк) померла, так і не побачивши перемоги та єдності помаранчевих сил. [gallery order="DESC" columns="4" orderby="rand"] Лілія КУЛЕНИЧ фото: з особистих архівів тернополян та сайту Президента