Він стояв коло витоків незалежності України. Протистояв комуністичній владі ціною власної свободи. Не боявся висловлювати власну думку, коли усі мовчки терпіли совєцький режим. Володимир Сторожко сьогодні живе на окраїні села Бариш Бучацького району, здавалося б, спокійним життям: тримає господарку, пасіку. Але він і досі щиро хвилюється за долю своєї держави. Хоч і не перебуває у вирі політичного життя, але знає про нього все.

– Пане Володимире, пригадуєте, як зароджувався визвольний рух в Україні? І що спонукало вас почати власну боротьбу із совєцьким режимом?

– Мене знає уся область, бо у 1986-му році я вже був членом Гельсінської Спілки і мене КГБ «тягало». А у 1989-му році я перепоховав воїнів ОУН-УПА тут, в Бариші. Вони були замордовані кагебістами без суду і слідства. Моєї мами сестра серед них була. Десятьох людей там закатували: завезли до пивниці і три неділі над ними знущались. Тітці вирізали на плечах тризуб, обрізали груди. А щоб замести сліди, скинули їх на фіру і повезли через ліс аж за друге село Залісся. Там була хата пуста, з якої людей вивезли на Сибір. Вони їх скинули у льох, обклали гранатами, і тіла розірвало на шматки. Рідні ще з місяць носили їм їсти і не знали, що ті – покійники. Тоді я й зненавидів той режим.

Мого батька і його брата у хаті ковпаківці замордували живцем. Катували півдня: від обіду до вечора. Через три дні спалили хату, стодолу. Все, що нажили, згоріло дотла. Мама залишилася з двома дітьми. Мені було п’ять років, сестрі – дев’ять.

І таких фактів у селі було багато. А тому хлопці вирішили з тим всім боротися, пішли в підпілля. Якось напали на німців, відібрали в них зброю, захопили склад з боєприпасами. А як є зброя – можна воювати.

– Тоді ви були ще дитиною. Коли долучилися до визвольного руху?

 – На той час мені було десять років, і я гонив корови пасти в ліс. У селах кругом гарнізон був, шукали повстанців, їхні боївки. Тому воїни УПА з лісу не мали як прийти за їжею до людей, бо довкола нишпорили озброєні до зубів кати. Тому я заганяв корів до лісу,  а хлопці  доїли їх і так виживали. Мені й мама казала: «Жени туди пасти, щоб хлопці з голоду не повмирали». А коли я гнав худобу,  мама мені услід кричала: «Владек, візьми кошик, там грибів назбираєш». Кричала голосно, щоб сусіди чули, бо і серед сусідів були зрадники. Тоді я вертався по кошик, а в кошику – пательня хліба, і я з тим кошиком до лісу. Таким чином упівці виживали.

– Після такої підтримки вояки прийняли вас за свого?

– Так. Їм треба було мати зв’язок з коропецькими вояками. Бо тут була боївка, курінь Галюка на прізвисько Грім. От вони мені й кажуть, що треба відвезти послання. Дали мені коня. І треба було мені проїхати через Залісся в коропецький ліс. А між лісами поле простиралося. І я рушив у дорогу. А на другому полі мене помітили. «Стой, стой!» – почали кричати. Один з кулемета кулями поливав, але не по мені, а по коневі. Одна куля здерла шкіру гривастому і застрягла у моїй нозі. Але я мчав далі, ввірвався в ліс. Хлопці вже почули, що стрілянина, відразу мене помітили й прийшли. У мене вся нога була в крові, кінь теж закривавлений. Вони мали свого лікаря. Той витягнув кулю, перебинтував ногу. Додому мене відпустили аж ввечері, у супроводі трьох вояків. Півночі мене вели. Мама плакала, не знала, де я подівся. А коли прийшов додому, вона нічого не сказала, знала, що так треба було. Вона ненавиділа ту владу, яка забрала в неї чоловіка і сестру.

Гарнізон був у лісі ще до 1952-го року, то я завжди доносив звістки упівцям.

– За переконання довелося сидіти в тюрмі, але і там ви не зреклися їх…

– Так, у 1989-му році я перезахоронив воїнів ОУН-УПА. Знайшов ті рештки, серед яких були і маминої сестри. Зробив десять трун, найняв машину з цукрового заводу з Бучача (там теж був такий патріот Стасів). Поховали їх тут, у Бариші. Маса людей була, десь біля п’яти тисяч, може, й більше. Я як почав говорити промову на цвинтарі – одні люди слухали і плакали, а інші зі страху втікали. Кажу: «... Вони загинули за наказом комуністичної партії, від рук тих бандитів. А бандитську партію сотворив і очолив Ленін і Сталін». Я назвав Леніна «сифілісним жидом». А коли люди порозходилися, машина вже на мене чекала. Руки назад, і повезли до Чорткова.

– Як же вам вдалося вийти з тюрми?

– У Чорткові мене довго били і казали: «Тут ти вже зігниєш, звідси не вийдеш». А я й кажу: «Тіло ви вб’єте, але дух мій, душу  мою – ніколи». Три тижні мене мучили в Чорткові, а потім перевели до Львова в тюрму. Але вже тоді Горинь і Хмара вийшли на волю. Михайло і Богдан Горині зібрали всіх львів’ян і давай пікетувати військову прокуратуру. Так мене й відпустили під розписку. Мусив заплатити 800 рублів штрафу. А прокурор просив три роки тюрми.

– Але боротьба за незалежність тривала?

– Звичайно! У Бучачі я організовував майже всі мітинги. Як інші виступали – згладжували всі гострі моменти. А я всіх «молотив». Проводили мітинги в містах і селах. У Тернополі на Співочому полі часто виступав. Ми піднімали народ, критикували совєцьку владу.

– Після тих подій вас багато людей знало і підтримувало, ви навіть балотувалися у депутати обласної ради.

– Так, потім я балотувався по Золотопотіцькому округу до обласної ради. Щодня обходив 2-3 села. Люди мене дуже підтримували, всі мене знали. Я ще нічого не сказав – а люди вже аплодували. А перший секретар райкому партії Василь Вовк скликав голів колгоспів і давай по тому округу, де я балотувався, поросят, олію, крупи, цукор задурно людям роздавати, щоб голосували за Велигурського, за голову колгоспу з Порохови. І я програв вибори. Отакий наш народ. Я вже більше не балотувався, бо почав хворіти.

– Хоч у політику і не йшли, але не залишилися осторонь?

– Так,  стежу за політичним життям. Зараз серце мені каже, що немає за кого голосувати, крім двох партій – за «УДАР» і «Свободу». Решта – то є банда, зграя злодіїв і шахраїв. Візьмемо Юльчину партію. Вона минулих виборів мала 160 депутатів, залишилося – 80. Половина перейшла в Регіони. Хіба це партія? А тепер туди ввійшло ще більше того зброду. Візьмемо Народну партію Костенка, до якої «приліпився» Ющенко. То є банда! Костенко з’їв Чорновола. Костенко розколов тоді партію. Коли Чорновіл почав їздити містами – за ним послали людей, зробили аварію і вбили його. А Ющенко що зробив? Я був на майдані в ті морози, скалічив собі  ноги. Ющенко-патріот сказав, що бандити будуть сидіти в тюрмах. А він що зробив? Наплював на народ, який його привів до влади. Бандит він нещасний! Я б його розстріляв, якби він тут зараз був у хаті. За його керування всі бандити повернулися, які колись повтікали. Ще й нагородив їх орденами: Ківалову та Колеснікову дав орден Ярослава Мудрого, Ахметову – Героя дав. То це є патріот України? За кого там голосувати? За Комуністичну партію, яка каже: «Повернемо Україну?» А її керівник де був? Та він від початку незалежної України депутат. Що він зробив для нашої держави? Їх було 236 депутатів, він щось зробив? Вони з Януковичем, Кучмою і Литвином розікрали колгоспи, фабрики, заводи, половину порізали на брухт, щоб молоді люди не мали де працювати, бо нема заводів – нема праці. Люди виїхали за кордон. Вони так зробили, щоб не було революції. Бо старий каліка не підніме народ, бо не може йти. Ось що вони зробили.

Серед кандидатів я тут бачу тільки одного справжнього патріота – Миколу Люшняка з партії «УДАР». Я говорив з ним віч-на-віч. Я сказав: «Якщо підеш у Верховну Раду і приєднаєшся до Януковича або комуністів, то знай – буде гірка година». Він поклявся мені, що такого не буде. Я за нього буду голосувати. І я всіх агітую за нього. Я йому вірю.

– Як гадаєте, чи готові люди зараз зробити правильний вибір?

– Я бачу, що є загроза, що люди знову за п’ять копійок продадуться. Вони зневірилися, кажуть: «Голосуй – не голосуй, Янукович все одно буде при владі. Ліпше взяти тих пару копійок. Регіони потім куплять депутатів, перейде половина до них і вони далі будуть при владі».

А я все ще вірю, що щось зміниться. Якщо «УДАР» пройде і їх буде менше, нічого не зможуть зробити – то треба робити революцію. Україна мусить бути! Якщо не вдасться по-хорошому, то треба брати сапу, рискаль, громити все, як колись зробили наші хлопці, наші герої.

– Сьогодні багато політиків позиціонують себе як патріоти нашої держави, борці за незалежність. Чи пам’ятаєте ви цих патріотів?

– Апостол – не патріот, то самозванець якийсь. Про нього ніхто не чув! Перелицювався, щоб розколоти партію або увійти потім в Регіони. Його підіслали: «Лізь туди в ту партію, а потім до нас перейдеш і потягнеш ще когось за собою». Так і той Давиденко, що приліпив свою фотографію до книжки з Заповітом Патріарха Йосипа Сліпого. Його навіть ніде чути не було! Хто знав, що він вже був вибраний депутатом? Він нічого не зробив і лізе далі. І Куди?

Лесь Ватаманюк