Вирішую дізнатись, як живеться жебракам в Тернополі, чи є люди, які їм допомагають, наскільки охоче дають гроші, готуюсь прожити трохи, як безхатько.Експеримент запланувала на вівторок. О 8.15 починаю натягувати на себе лахміття, яке попередньо купила на «секонді». Деякі речі здаються мені знадто чистими, тому светра замащую болотом, спідницю збризкую водою, посипаю землею і борошном. Подерті сандалі затираю чорним косметичним олівцем. З брови знімаю сережку, з пальця – перстень. Руки і обличчя вимазую грязюкою. - В тебе надто гарні зуби, як на бомжа, - каже хлопець. Погоджуюсь, тому зуби теж замальовую чорним косметичним олівцем. Тримався він, до речі, весь день. О 9.00 в брудному лахмітті, порваних босоніжках, чорній хустині виходжу з дому, бачу свого кота, який повернувся з прогулянки, але тварина мене не впізнає – ховається під машиною. Прохолодно. На зупинці вже чекають фотограф та відеооператор. Мене бачать люди, мабуть виглядаю дуже смішно. Йду швидко, кусаюсь за язик, щоби стримати сміх, але це не допомагає, тому час від часу я хіхікаю, втім, це лише спочатку. Від магазину „Карпати”, що на „Дружбі”, маю дістатись в Центр. - Не просись в маршрутку безплатно, просто заходь і все, всі жебраки наглі, - радить фотограф. Так і роблю, нагло завалюю на задні двері, сідаю на передостаннє сидіння. Водій на мене не зважає. В маршрутці оператор ДОБИ мене знімає прихованою камерою, інші пасажири не звертають жодної уваги. Виходжу в ценрі і бачу знайому, вона дивиться на мене, але не впізнає. Йду до Катедрального собору просити гроші. Згадую, що не маю ні торбинки, ні коробочки, щоби люди туди кидали купюри. Заходжу в магазин „Євромаркет” і прошу в продавця торбинку. Та розглядає мене секунд з десять, а потім дає те, що я попросила. В 9.35 сідаю на лавці перед собором, мовчки тримаю в руках торбинку, погляд втупила в асфальт. Біля Катедри – десятки людей, одні заходять, інші – виходять. На мене ніхто не звертає уваги. Я починаю хвилюватись, жебракування не вдається, але вирішую посидіти 10 хвилин, а вже тоді підходити до людей. Вже через хвилину жінка, яка прямувала до собору, повертається і кидає мені гривню. Дякую і сиджу далі кілька хвилин, а далі вирішую „йти в наступ”. - У вас, може, є щось поїсти, або якісь копійки, - звертаюсь до перехожих. Ті мене не помічають, вдають що не чують, ніхто не дає ні грошей, ні харчів. Інколи хтось відповідає: „Нічого не маю”. Вирішую знову переключитись на прихожан храму. Молоді, стильно одягнені, люди, які прямують до Катедри, мене також „не чують”. Зупиняється старша жіночка, інтелігентного вигляду, з великою сумкою, в якій – папери. - А чому ви гроші просите? – питає. Придумую історію, що мене не хочуть брати на роботу. - А звідки ти приїхала? - Зі Зборівського району, - вигадую на ходу, бо жодних історій попередньо не підготувала, - але там вже не маю де жити, то приїхала до міста, може тут зможу дати собі раду дати... - А де ж ти ночуєш? - Та де виходить. - Прийди до мене через годину, каже пані і простягає візитку, - я тобі допоможу, тільки прийди. Я дякую і прошу гроші далі. Зупиняється бабуся, довго риється в сумочці. - Хочу тобі шось дати, дитино, але не знаю, чи шось в мене ше є, от 5 гривень дала в церкві, і тобі шось дам – простягає дві гривні. - Шо доню, не годен собі ради дати? Та як кому виходить... треба, шоб ніхто нікого не просив. Молоденька... Дітей не маєш? Ну то ше тіцько жиєш... Тілько молися, молися, молися і тобі Бог поможе. Я була ногу відломала таквово, так на церкву ходила колядувати, тай дохтори казали: складаєм, але то вже старі кістки... а зараз навіть не криваю. Тілько молися „Матір Божа неустанної помочі”, може ти шось согрішила, то кажи: Богородице Діво, прости мене. Може ти, не дай Бог, аборт робила... Нє, ну то ти ше в Бога щаслива... Тобі ше буде добре, то так все не буде. Тілько церкви не минай і горівки не купуй. Мені стає дуже соромно, адже я обманюю бабусю заради експерименту. Втім, дуже тішить її чуйність. - От тіво зачинають в Верховну Раду, та то вони шо, з Богом? Хто там спімне про Бога? От тільки тутво капці сі молят... Жінка довго продовжує говорити настанови, її зупиняє лише літній пан, який підійшов до нас запитати, де вулиця Грушевського. Пані бере мене за руку і обіцяє, що все буде добре і прощається. 10.05. Від Катедри вирішую зайти до сестри, її офіс неподалік. Мені треба поправити волосся, яке повипадало з-під хустини і глянути до мобільного. Сестра, побачивши мене, робить перелякане лице і швидко відступає назад. Не впізнає. Коли почула мій голос – свариться, каже, що дуже переляклась, бо сприйняла мене за божевільну. В неї трусяться руки і клатає серце. - Якби тебе наша мама побачила, то в неї інфаркт би був! – каже. Заходжу в продуктовий магазин, чекаю своєї черги і звертаюсь до продавця. - Може, є у вас щось поїсти? Може якийсь товар, шо вже зіпсувався, може, хліба кусок черствого? - Нема в нас нічого, - чую у відповідь і йду геть. Поглядом мене проводжає мужчина, який став свідком нашої розмови. В центрі міста зустрічаю ще кількох знайомих, вони, на щастя, мене не впізнають. Проходжу повз кількох жебраків, ті – зацікавлено на мене дивляться. Часом зустрічаю співчутливі погляди. Заходжу в магазин „секонд хенду”, питаю, чи є може одяг, який не шкода віддати. Пояснюю – мерзну ночами. Мені відмовляють. В 11.05 з Руської повертаю на право, і попри „Гранд Маркет” спускаюсь до базару, - жебрати на вокзалі. Впевнено прямую, аж тут... бачу своїх батьків. З переляку голосно гікаю, обертаюсь і йду в протилежну сторону. Через мить заспокоююсь і розвертаюсь, мої батьки проходять повз мене і не впізнають. Ледь стримуюсь, щоб не привітатись, але розумію, маму таки може зловити серце. - А ви шофер тогово автобуса?, - питаю пузатого дядька біля рейсового автобуса Тернопіль-Козова на автовокзалі. - Я, шо хоч? - Попросити хочу... - Йди, тільки бігом! В середині зустрічаю погляди пасажирів. - Добрий день вам люди добрі! Так склались життєві обставини, шо мушу просити помочі в людей, може хтось має пару копійок, або шось поїсти, - входжу в роль. - А чо на роботу не йдеш? - питає якийсь чоловік. - Та я би пішла, може поможете мені знайти роботу? Мені би десь притулитися, я би робила, якби хоч було де жити. Люди починають шукати гроші, хтось дістає гривню, якийсь пан тицяє мені 5. Дякую і виходжу. На вокзалі чимало моїх „колег” цигани ходять з пластиковими стаканчиками і просять гроші. Втім, стаканчики порожні. Або люди неохоче кидають циганам, або вони часто викладають здобич. Мене інші жебраки не чіпають. Якийсь хлопець дає мені рекламну листівку і починає щось розповідати, я, натомість, прошу його пару копійок і він замовкає. Поблизу автовокзалу мене перепиняє якась жінка і тицяє 4 гривні. - Купи собі щось, доцю, - каже. Мені знову стає дуже соромно, але я дякую і швидко йду вперед. Вирішую дізнатись, чи виженуть жебрачку з ювелірного магазину, заходжу в найближчий. Довго стою біля вітрини. - Вам щось показати? – питає продавець. Я мовчу, опустивши очі просто стою посеред ювелірного. Продавець підходить ближче, пропонує допомогу. - А можна поміряти? Я не буду купувати, але дуже хочу... – кажу чесно. - Та чого ж не можна, який у вас розмір, мабуть десь 18, - простягає, - ой, то велике, нате 17 з половиною, ой, знов велике. Продавець перебирає перстені, а я натягую їх на пальці. Під нігтями у мене – повно болота, на руках налипло бруду, але продавець на це не звертає жодної уваги, знову і знову пропонуючи перстені. Перемірявши кілька – дякую і йду геть. - А що, в нас такі люди теж часто ювелірні вироби купують, - пояснює продавець нашому оператору, який вдавав з себе випадкового відвідувача магазину. В найближчій аптеці прошу таблетку, пояснюю: купити не можу, а дуже болить голова. Провізор дістає пачку анальгіну і простягає мені. За розмовою спостерігають люди, що стоять в черзі. - Я візьму лише одну таблетку, - кажу. - Ні-ні, беріть всю пачку, - наполягає жінка, в нас тут і так аптечка є. О 12.00 починає бурчати у животі. Вирішую піти до найближчої кафешки, або ресторану. Піднімаюсь в ChickenHUT. Коли черга доходить до мене, питаю в хлопця на касі, чи може щось дати поїсти безкоштовно. Той заперечно хитає головою. - Ну хоч щось, може хтось якісь недоїдки лишив, їсти просто дуже хочеться, - кажу. - Ні, в нас нічого немає, - стверджує хлопець, а я йду геть і бачу, як за мною оглядаються люди, що стояли в черзі. Втім, ніхто не пропонує чимось пригостити. Стою біля ChickenHUT і думаю про те, що можу зараз піти на радіо, де я працюю, забігти в душ, перевдягтись, бо маю там якийсь одяг і взуття, поїсти і поїхати додому маршруткою, чесно заплативши 2 гривні. Втім, за мить розумію, що треба довести експеримент до завершення. Йду через скверик, граючи роль, заглядаю до смітників. В центрі сідаю в 11-ку, кажу водію, що я без грошей. Той погоджується завести мене „задурно”. В маршрутці спекотно – обід. Дивлюсь на свої брудні руки і думаю про те, як же я хочу помитись. Залітаю додому, зриваю з себе лахміття, забігаю в душ, але в 13.00 в крані по графіку нема води. Зоряна Биндас Фото: Дмитро Кучер Відео: Сергій Хрущ