Лікар ортопед-травматолог, доцент Тернопільського державного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Ігор Кулянда рік відслужив у військовому госпіталі в зоні АТО. Щодня військові реанімобілі привозили поранених, бувало, що їх було до тридцяти за добу. Як боролися за життя бійців медики та яким був рік у госпіталі для солдатів,  Ігор Сергійович з передової поділився зі журналістами «Доби».

Ігор Кулянда у 66-му військовому госпіталі, на фото зліва 

Ігор Кулянда мобілізований в лютому 2015 року. Повістку приносили працівники ЖЕКу, коли його не було вдома. Згодом він сам поїхав забрати її. Зізнається, що коли прийшов до ЖЕКу за повісткою – зустрів здивовані погляди працівників. «Уточнення особистих даних», як було вказано  у повістці, закінчилося проходженням медичної комісії та мобілізацією в Збройні сили України.

Близько двох місяців йшла підготовка у Житомирській області на базі Київської військово-медичної академії. З усієї України там навчалися близько 370 лікарів. Звідти розподілили мобілізованих по різних частинах. Дев’ять лікарів на чолі з Ігорем Куляндою відправили у розпорядження 66-го військового мобільного госпіталю. Раніше місто Красноармійськ, зараз Покровськ у Донецькій області. Там створили групу підсилення медичних підрозділів, до складу якої увійшли  лікарі з Тернополя  — Сергій Заячківський та згодом Мирослав Домбрович.

– Госпіталь базувався на базі місцевої залізничної лікарні. Він почав працювати з лютого 2015 року. Спочатку, поки не було стаціонарного приміщення — працювали в наметах, було  важко. Коли приїхали в травні, умови стали кращі. Допомога  пораненим надавалася безпосередньо у госпіталі. Наша група працювала на базі міських лікарень Курахово, Силидово та Авдіївки. Місцеві лікувальні заклади у цих містах були розташовані ближче до передової.

Кількість поранених залежала від інтенсивності бойових дій. Однак зажди в госпіталі були хворі, травмовані, яким також потрібно надавати допомогу, лікувати. Бійців з важкими травмами оперували на місці, потім евакуйовували до Дніпра.

– 66-й військовий госпіталь розрахований на сто ліжок, але понад п’ятдесят ніколи не було. Завжди повинен був бути резерв, бо ніхто не знав чого чекати завтра. У червні 2015 року велись активні бойові дії у районі Мар’їнки. Багато провозили важко поранених, близько 30 за добу. Одне з перших – відрив ступні на міні. Підірвався молодий хлопець, оперували його в Курахово. Ступні  майже не було, закінчилося усе ампутацією. На щастя, подібних ситуацій було небагато.

Пригадує Ігор Сергійович важке поранення — куля пробила грудну клітку. У високого, кремезного чоловіка стріляв снайпер. Лікарям передали, щоб готувалися, але на диво куля пройшла буквально в міліметрах від життєво-важливих судин та органів.  

– «Куля пролетіла – людина народилася в сорочці», – каже лікар. Але були такі, яким не щастило. У лютому 16-го року підірвався БТР на міні. Старший лейтенант загинув. Через важку травму, відрив двох кінцівок, кровотечу – не вдалося його врятувати.

Команда лікарів, яка навчалася у Житомирі, потрапила в один сектор. Майже усі один одного знали, працювали в госпіталі злагоджено. Кожен знав свою роботу, і ставився до неї дуже відповідально.

 – Госпіталь у той час на вісімдесят відсотків складався з цивільних мобілізованих лікарів. З вогнепальними пораненнями мало хто мав справу. Довелося повчитися, перейняти досвід попередників. Варто віддати належне керівництву госпіталю за періодичне проведення навчання. Згодився також досвід викладацької роботи при читанні лекцій лікарям госпіталю. Адже хтось мав два-три роки стажу, а хтось понад двадцять.

Щодо настроїв самих бійців АТО, зізнається, важко переповідати, бо не повірять. Багато поранених після надання першої допомоги одразу поверталися на передову. Важко їх вмовити залишитися на лікуванні в госпіталі. Від більшості чули одну й ту ж фразу «мушу вертатися, своїх самих не лишу».

– Таких, що хотіли «сачканути», було мало, а з’являлися тоді, коли бойових дій майже не було. Хлопці просто хотіли відпочити. Невиправдано без ротацій тримати людей на передовій.  До року часу одна і та ж сама атмосфера. Якось почув розмову бійця, який спілкувався з рідним: «я в госпіталі, але сплю на підлозі, бо на ліжку вже не можу, відвик».  

Лікар Ігор Кулянда повернувся додому в квітні 2016-го року. Працює, як і раніше, викладачем у тернопільському медичному університеті. Тепер лекції Ігор Сергійович подає з власного досвіду, і приклади наводить реальні. Хоч, каже, більшість студентів навіть і не здогадуються. Говорити, що готовий знову їхати в зону АТО, не буде, щоб не хвилювалися рідні. Однак, розуміємо, усі хто служили –  в резерві першої лінії. Дев’яносто відсотків, з впевненістю каже лікар, за виникнення потреби, – поїхали б і завтра.

Ігор Кулянда нарахував до сорока лікарів і фельдшерів з Тернопільщини, які служили від початку війни на Сході. Як і він, виконували, а деякі продовжують службу й надалі,  виконуючи свій обов’язок перед державою. Також Ігор Кулянда висловлює особливу вдячність лікарям, з якими служив в одному підрозділі:  Мирославу Домбровичу, Сергію Заячківському, Олександру  Зінькову, Віктору Кнапику, Андрію Красовському, Анатолію Лозінському, Віталію Макарову, Ігорю Нижнику та Володимиру Ситнику.

Колектив «Доби» з нагоди Дня захисника вітає усіх військових лікарів Тернопільщини. Щиро вдячні кожному за вашу самовідданість, патріотизм та професійність. Здоров’я вам, тепла та затишку в родинах!