Існує дві офіційні теорії походження людини – від мавпів і від Бозі. Ну є ше всілякі альтернативні, шо буцім інопланетяни так само будували якісь там піраміди в Єгипті і на Юкатані, якісь поля для посадок міжпланетних кораблів, а дехто з них і досі живе посеред нас і чекає, коли вдруге зі славою прилетить головний Хуна з планети Аракіс і буде судити живих і мертвих. Я не заперечую жодну з теорій, бо живу на Тинді, а тут можна зустріти представників всіх вищезгаданих і не тільки конфесій. Є тут і мавпи, причому як найвідсталіші, так і натреновані (жінками, наприклад).

Є побожні, які кладуть на тацу в церкві демонстративно 50-100 грн в надії на спасіння своєї безсмертної душі, яка обісре тебе зверху, бо ти прийшов раз на рік в кедах, а до Бога так сі не йде, не пасує. То най би і вони ходили в сандалях як Ісус, а не в мештах мусульманського виробництва за 3000, куплених на базарі, бо виходить, шо Аллахові вони платять в рази більше. Є й інопланетяни, і їх так само немало. Вони постійно роблять шось таке, шо дивує решту конфесій на районі. Джімі – найкрутіший гітарист в радіусі від Сяну до Збруча. Олька Чіркова співає як чортиця, малює як ангел, Жора Фенікс любить фестивалити, накупляє купу пива і різних ліґумінів, відправить то всьо разом з палаткою, спальником і прибамбасами Новою Поштою в місце проведення фестивалю, а потім виявиться, шо відділення там на вихідні зачинене, тому перебивається бідака по різних людях.

Мама каже, шо я інопланетянин. Я вважаю, шо підпадаю під планку всіх імовірних теорій. Хоча, до сраки теорію. В міру своєї нетерплячості я завжди стараюсь випробувати всьо на практиці. Повір, то не завжди найкращий варіант, і скільки б разів я не жалкував про то, скільки б не палився на одному і тому ж самому, я як той джунгарик буду залазити в колесо і ганяти в ньому, аж поки не здохну. Довге інтро, але під час написання чогось захтілось послухати Stoned Jesus, а вони вміють заставити налаштуватись на ліричні відступи. Не рекомендую бульварним журналістам.

Ти спитаєш, а де Vol.5? Це якраз той варіант, коли теорія перемогла практику. Діло було 1 серпня, і я намітив собі захоплюючу подорож. Чого захоплююча, бо захоплювала вона так само добрий кавалок Хмельницької області, а саме від Сатанова через Війтівці на Підволочиськ, таким чином я хотів проїхатись по славнозвісних Медоборах по обидві сторони Збруча. Спека тоді була +30 вже з самого ранку, в обід піднялась до +36, від асфальту накидало ше градусів 15, і я дав собі слово, шо якшо доберусь додому, то ніц про то не напишу, хіба шо застереження не їхати в погоду вище +28 на далекі відстані ровером. Серце не ґумове, і то треба розуміти.

Так я цілий серпень після того ніґде не їздив, чекаючи на більш-менш адекватну погоду, яка якшо і з’являлась, то тільки в ті дні, коли в мене була робота. І тут нарешті видався день, та ше й який: субота, 2 вересня, всі прогнози обіцяють максимум +27, то я змастив ланцюга і вперйод. Маршрут довго не планувався. Як порядний інопланетянин, я завжди хтів влаштувати велопаломництво до запасної столиці – Бучача, а там вертатись додому назад через Зарваницю берегами благодатної Стрипи, котра каламутною стрічкою, переплетеною качино-гусячим пір’ям, протікає крізь душу нашої області.

Виїзд відбувся в 7:30 ранку, хоча планувався на годину раніше. П’ятничний концерт і задушевні балачки зі Шпаковським до 2 ночі дались взнаки, і я як той слимак ше годину збирався з думами, рубаючи на корені весь маршрут і спокушаючи самого себе на поїздку до Кременця. Але 75% галіцуца перебороли 25 волиняцьких, і я таки повернув на південь зі свого двору по об’їзній на Березовицю. 

Погода з самого ранку була чемною: в міру прохолодною, в міру теплою, якраз комфортною для того, шоб покимарити вдома ше десь так до 10-ї години. Але якшо до 34 років тобі ніц не додалось в макітрі, то вже і не додасться. Як і завжди на початках, їхалось скоренько і з ентузазізмом. Дорога така як має бути, колеса накачані як варґи в Лободи. Можна перти, аби в ґалаґони не тиснуло.

В 9:00 був вже в Дружбі, де дорога розходиться на Трембовлю і на Бучач. І, падло, саме на цьому перехресті є заправка чи то Воґ, чи то Окко, ну а там само собою є хот-доги і кава. Я не є великим прихильником одного з другим, але чогось вже виробився рефлекс при вигляді тих салатових кольорів взяти хот-кофі-меню.

- Вам ходог з баваршькою кубасою, чи з сошіскою? – питає мене цьоця на касі.

- З баварською.

- Каву зробите си самі, чи помогчи?

- Сам.

- Там є три сиропі – чиколяда, карамелька і вишня. Віжьміт карамельку, позавчера завезли.

Хтіла побалакати…

Закинув в себе тую всю пластмасу в надії, шо заб’є жулудок і він не буде мене нервувати своїми підсосами кожні 20км. Хороший маркетинговий хід. Я про ті хот-доги на заправках. Лікарі-гастроентерологи повинні в церкві свічку їм ставити за приплив роботи. 

Далі Струсів з його красивим костелом святого Антонія. Гарна, велична споруда в псевдо-польсько-готичному стилі, як вони і любили будувати 110-150 років назад. 

В Струсові є дуже цікавий старий цвинтар, розташований при дорозі в мальовничому місці. Тільки-но я спинився трохи познимкувати його, як відразу знайшов собі екскурсовода. Пан Юрій П. (так він мені представився) виявився неоднозначною людиною, цікавиться своїм селом (колишнім містом), чудово розуміється в історії і аналізує її з точки зору людини світу, а не з якогось одного боку. Могили там справді унікальні. Багато поховань польських солдатів під час війни з ЗУНР 1918-1919 років, є навіть пам’ятник цій війні в вигляді орла, але наші цимборики обрізали йому крила і голову в свій час.

Найбільше вразив надгробок вахмістра жандармерії ше австрійських часів, датований 1906 роком. І там навіть збереглась фотографія в кераміці! Видно, ше по смерті шанували чи боялись того чоловіка шо наші, шо німці, шо кацапи.

Одним словом, гарна місцина, пригожа для спочинку.

Довго не затримуючись, пошмірував далі. Погода робилась тільки кращою, дорога майже порожня, вітер як завжди дув в писок і обвіював ґондзлі, шо з одного боку заважало, а з іншого не втомлювало спекою. Початок вересня на Галичині – бараболяний сезон. На полях суцільний секс. Голі баби в ліфчиках восьмого розміру і в трусах шириною в половину парашута стоять раком до тебе, вправно кидаючи бараболі в відро. Дивлячись на їхні апетитні целюлітні стегна, мимоволі сумнішаєш і починаєш наспівувати невмирущу «а вже осінь прийшла у мій сад»… Хлопи зносять докупи скошене бараболиння і підпалюють його, тим самим доказуючи Шуфутінському, шо в нас костри горять второго сєнтября.

В 11 ранку вже був на теренах Бучаччини, про шо символізувала бляшана дошка на двох лапах.

Тим часом вітер здіймався сильніший і їхати було все важче. 22км до Бучача я відмучив майже за 1 годину 40 хвилин, і то було досить непросто. Спуск з Підзамочка і Бучач!

 О, перлино Стрипи! Тобі виспівувавли дифірамби галіцуци, поляки, жиди, османці, австрійці, німаки і навіть совєти! Ти, що життєдайним коньяком забавляєш наші шлунки і виводиш в світи не одне покоління Слєпцових, Гребеньовських і Петришиних. Місто-душа, місто збільшеної печінки. І навіть там в перші ж хвилини перебування зустрів місцевого знайомого таксиста Джуса. Почувши, шо я  планую перти додому через Зарваницю, розказав цікаву історію як в свій час люди вертались з прощі з пакетами «Босс», повністю набитими коноплями. Десь там були файні плантації, Ельдорадо…

В Бучачі варто побувати хоча би заради двох речей – ратуші і фортеці, тобто її залишків. Саму ратушу з прекрасними скульптурами Пінзеля  зараз починають інтенсивно підштукатурювати, хоча прихована від ока сторона, поки незаймана, подобається мені чогось більше.

Ратушний годинник почав грати «Час рікою пливе», шо символізувало 13:00, то я подався шукати обід. Запеклий прихильник здорового харчування, я зайшов в піцерію недалеко від повороту на замок і набив собі живота піцою з салямі. В 14:00 попхався на замок, шоб посидіти і з горба повтикати той бучацький спокій.

З самої фортеці залишилось тільки пара обгризених війною і миром стін.

В військовий час її руйнували гармати, а в мирний – міщани. Як водиться на Галичині, той, хто живе біля старого замку, має неписане право будувати з його каміння свою халабуду. Це відбувається повсюдно, де б я не був. Не оминула ця жлобська зараза і Бучач. І неважливо, коли цей будинок був збудований – жлобство і не цінування історії накупу з культурою в нас в крові.

Засидівся я, задумався, аж тут з ратуші зачало грати «Ой, у лузі червона калина»: 15:00. «І тоді мені батько сказали, щоб я вже збирався в дорогу» (с). Тре пекчи вогнями додому через Зарваницю, бо в 20 вечора вже темно як в зубі з карієсом.

Всі вмовляння Грубого, який шойно приїхав, лишитись і обіцянки файного проведення часу ввечері, були розглянуті і відхилені, хоча і з певними сумнівами в душі. Ну то він впхав мені пару цукорків, тай на тім сі стало.

Та дорога з Бучача на Зарваницю і далі додому дуже спокійна і мальовнича. Соснові ліси з одного боку, поля з десятикілометровим оглядом з другого. Круті спуски і підйоми не менші. Дорога взагалі не загружена і не розбита, тому раджу там покататись. Практично в кожному селі є старі костели як діючі:

Так і закинуті десятиліттями:

«Очевидно, шо коли людина лишає церкву, в ній поселяється Бог» (Природа).

Отак ми собі з Ракель котились не поспішаючи, аж поки не докотились до Зарваниці близько 17 години.

Суботній вечір, людей там не було, тільки песяче весілля з десятком псів, які гризлись між собою за право вилізти на облізлу сучку, котра, судячи з віку, застала ше правління Кучми. Безталанні ссавці. Один постарший вуйко набирав воду в фляшки і жалівся, шо навіть тут бізнес на першому місці, одні жиди і фарисеї. От якби став Йосип Сліпий і подививсі на то всьо…

Короче, залежався я на тих лавочках аж на півгодини. Прибори показували вже 100 накатаних кілометрів, додому лишалось ше 55. Сили потрохи починали покидати мене після випитої свйаченої води, а вітер дув в писок ше сильніше, ніж по дорозі до Бучача. Підйоми стали ше крутіші, тому я вже не кремпувався і вів ровера під гору пішки. А час летів на гімно…

Тут ше й хмаритись почало, то захід сонця вийшов такий собі:

Довго я плентався по тому вітрі, хмари заступили сонце, темніти почало немилосердно, то я вже не мав надії засвітла добратись на трасу Тернопіль-Бережани. Десь під Купчинцями пару крапель впало на мій тендітний носик, і я подумав – всьо. Добратись би до Ходачкова, а там лишитись в Руслоня Приступи, бо наслідки могли бути плачевні. Я не такий крутий роверист, шоб їхати десятки кілометрів в зливу. Здався. Таке буває не тільки в мене. Німці в 1918 році так само стояли на такій відстані від Парижу як я від Тернополя, а потім махнули рукою і пішли домів.

Мораль поїздки: виїжджайте раніше, засиджуйтесь менше, робіть поправку на вітер, бо він може дути в писок всю дорогу незалежно в якому напрямку ви їдете і як вертаєтесь. А в цілому я задоволений, файно закрив для себе літо, ше й не змок.

Детальну карту маршруту можна глянути тут:

https://www.strava.com/activities/1165469797