Курдибанівка – село на краю ромашкової цивілізації. Репортаж

Та яке то село, нас лише троє… Влітку приїжджає ще декілька, пасіку тримають. І нас би не було, кажуть місцеві, якби не фірма, що вирощує лікарські рослини. Ні води, ні світла, – ні села. Не один замерз колись, як додому добирався через поля. Колись церкви в Курдибанівці не було, а зараз, як віночок, та нема кому ходити…


Село розташоване за 13 кілометрів на північний захід від Бучача, на пограниччі з Монастириським і Підгаєцьким районами. Курдибанівка невеличкий населений пункт, серед полів. Назву отримало від прізвища поляка-поміщика Курдвановського, власника земель довкола сусіднього села Старі Петликівці.

Добратися можна з Бучача до села Переволока. А там, на горішній Переволоці, одразу біля сільради є дорожній знак з напрямом дороги до Курдибанівки. Попри автобусну зупинку та фігуру Пресвятої Богородиці виїжджаємо велосипедами на кам’янисту дорогу. По обидві сторони городи, по лівому боці видніється переволоцький ліс, далі – з одного боку поле з соняшниками, з іншого – з пшеницею. Зі сторони Курдибанівки назустріч нам мандрує чоловік, питаємо: До Курдибанівки далеко? – Далеко, – відповідає.

– А людей там багато?

 – Яких? Робочих багато, а таких ні. Їдьте прямо, але через сто метрів звернете праворуч, каже, польовою дорогою легше крутити педалями.

Дійсно, за декілька хвилин, на велосипеді промчали приблизно три кілометри. Далі знову виїхали на кам’яну, з горба видніється в далечині село, а внизу – став. Зарослий весь осокою, навколо обгороджений чагарниками та старими похилими вербами. Там живуть чаплі, здалеку розгледіли.


Минули ще декілька горбів, видно водонапірну башту з синьо-жовтим прапором, багато дерев, оглядаєшся назад чудові польові краєвиди. Під’їхавши ближче до села, чути настільки насичений запах ромашки, ніби купаєшся в ромашковому чаї. А там же ціле поле ромашок, спеціально насаджене підприємством, яке вирощує лікарські рослини. Ось чому чоловік казав, що робочих багато. Перше з чим познайомилися у Курдибанівці – це ТОВ «Чайка». Запитали людей, чи є корінні мешканці, де живуть.

– Та є три бабці… Поверніть зараз і перейдете через місток, там побачите.

Скільки хатів порожніх стоїт.., приходіт і жийти

Повернули, – їхати далі не в змозі, густа трава, бур’яни… Високі дерева ховають старенькі напіврозвалені будиночки. Йдемо на собачій гавкіт. Перейшли через місток висохлого потічка. Велосипеди залишили біля трансформатора, думаємо, не вкраде ніхто, бо ж нема навіть кому.


Внизу, за містком, крізь високі дерева і ялинки біля брами видніється хатина, підходимо ближче, – сидить чоловік. Можна зайти? Та чо ж не можна, каже. Виходить до нас і старенька, усміхається, починає розмову.

– Яке колись село було… А тепер, нема кому в Курдибанівці жити, скільки хатів порожніх стоїт, приходіт і жийти. Йоой, а скільки городів позаростало… Лісу в нас не було, а зараз справжнісінькій. До церкви ще дійдете, а далі… Одні хащі й розвалиска.

– Залишилося в селі троє і я, – каже чоловік. Приписано багато, десь півсотні.

Коли так різко зменшилося ніхто й не пригадає… Старі повимирали, а молоді давно виїхали. Через Курдибанівку йшла лінія фронту в часи обох воєн, село неодноразово було знищене. Десять років тому Михайло Костів тримав ще двох биків і не мав де вкосити. Зараз чоловік живе з тещею Надією Спільчак, їй 82 роки, допомагає. Його жінка й діти – у Бучачі. Пригадує, у селі була школа, клуб, бібліотека, магазин. Як був ще пацаном, років 12, приганяли корови ввечері і до клубу на танці, щодня на гармошці грали, забави, весело. Закінчив лише третій клас, опісля, у 70-х роках школу закрили. Діти добиралися до сусідніх сіл Олеша, Переволока. Тоді ще було 98 хат в селі. З того часу минуло 47 років, зараз пану Михайлу 58.

– Я колись жив у самому кінці, сам хату розібрав, на цьому обійсті накрив черепицею стайню. Цей будинок купили за копійки, звідси люди переїхали до Коломиї. Ще давно казали: люди з Курдибанівки по всьому світу розкидані – у Бучачі, Чорткові, Івано-Франківську, Коломиї, Тернополі, Америці, Канаді. Наше село, називали наймудрішим, вон там, ну хати вже немає, але ще за Радянського союзу чоловік родом з Курдибанівки був міністром по лісовому господарстві, Винницький писався, – розповідає Михайло Костів.

– Нас би вже тоже не було, якби не фірма, – веде далі розмову дядько Михайло. Ні води, ні світла, – ні села. Одного разу  згорів трансформатор, хто б його ремонтував. Два роки тому мали корову, а води взагалі не було в жодній криниці. Дощі випадали мало. Добре, що з фірми можна було возити на візку. Вони й зерно нам дають і городи наші зорять, скультивірюють, обмолотять.

Продукти до Курдибанівки спеціально ніхто не возить. Просять фельдшерку Надію Гадз зі Старих Петликовець, або діти привозять. Обходяться усім своїм: і хліб печуть, і мед мають, і невеличку господарку. Обробляє зять з тещею 70 сотих землі.


– Дівчата, ходіт сюда, – кличе бабуся Надія, – щось покажу. Дивіться, що я маю, – виносить старенька з хати маленьку квочку, яка висиджує курчат, двоє вилазять з-під неї. – Файні, – тішиться бабця, чуєте, як кличе їх…

Зять Михайло пояснює, що це грецькі кури, тому такі маленькі, привезли їх з Коломиї. Мають ще півня такого, але він закритий. За хвилину кукурікає шість разів і так з самого ранку до шостої вечора, поки не захрипне.

Питаємо бабці чи не хотіла б переїхати до дітей чи внуків, у неї вже й семеро правнуків є, а вона так дивиться на нас, не розуміє, як таке дурне можемо спитати… Потім починає сміятися: «Та деее, тут так файно, спокійно, тихонько такі пташки цвірінькають..., а во ялинки є, дикі голуби мають гніздо». Старенька звикла до землі, до природи, вона має свої клопоти, біжить поратись коло качок, а тут, –  присяде біля паркану й милується…

Курдибанівці – шляхта, женилися між собою

Прощаємося з нею і йдемо навідати ще двох бабусь, казали одна родом з села Осівці живе недалеко та ще одна сестра Надії у кінці вулиці.

Повертаємо ліворуч, знову переходимо місток, хвіртка відчинена, на подвір’ї висипані дрова, значить хтось таки живе. Заходимо на обійстя, а збоку біля хати сидить з двома паличками бабуся.

– Слава Ісусу Христу! Приїхали подивитися на ваше село…

– Та яке то село, – живе троє, на літо приїде декілька, а зимою немає нікого, – розповідає Марія.

– А як вам живеться самій? – питаємо, а в бабусі на очах з’являються сльози, аж ніяково стало, тоді втирає і каже: «Я нікуди не хочу йти, бо старого ніхто не потребує. Мені тут добри, но коби ноги не боліли, бо ходити не можу. Не годин дати собі раду, всьо позаростало.

У Курдибанівці бабуся Марія живе двадцять років, з них тринадцять сама, лише сім років прожила з чоловіком у цьому селі. До того жила в Осівцях, мала сім’ю, її чоловік давно помер. А сини, –  у кожного свої турботи. Старший Гриць в Осівцях живе, а молодший працює на крані в Бучачі. У Курдибанівці зійшлися двоє на старості, поралися коло хати. Кролів тримали, тепер каже, маю чотири качки і три курки.


– Не годна більше, ходити не можу. У шістнадцять років пішла на яливки в Осівцях, мала їх двадцять. Всіх треба було напояти, носила воду зо Стрипи, далеко, важко на коромислі. Потому яливки породили телята і пішла дояти, так 25 років. І січку носила на плечах, і каші на коромислі – всьо вручну, добре треба було наробитися. А тепер вилази всьо боком. Ходжу з двома палицєма. Таблеток не п’ю, бо від них печінка болит, як кажуть одне лічиш, а друге калічиш. А село?.. Церква є, поремонтували, але хто буде ходити, – розповідає 72-річна бабуся.

Заходить в гості до бабці Марії Михайло, зять баби Надії, каже: «Ходіть ще свою пасіку вам покажу».

– З цієї хати чоловік виїхав до Чорткова, – веде до пасіки дядько Михайло, – колись хтось хотів купити це обійстє, але чоловік не продав, най буде сказав, всіляко може бути. Один город  тут все ще тримає. Цей садок я посадив. Це моя пасіка, якісь бджоли буйні, певно буде дощ. Тут я тримаю 15 сімей, мій брат тримає сорок, його син теж має бджоли, і ще двоє, окрім нас, мають пасіки в Курдибанівці. Трохи продаємо мед, але нема куди. Минулого року меду було дуже багато.


Ходіт ще хату покажу, – каже, – Тут тримаю все для викачування меду, рамки також сушаться. Аво, – показує на фотографії, –  моя жінка і її сестра близнючка, за неї одружився мій двоюрідний брат. Це моя друга жінка, перша померла. Прожив з нею 23 дні, своєчасно не зробила операцію на апендицит. Родом вона з Білорусії, оженився в Латвії, ще за Союзу був там на роботі. Потому, десь за 4 роки повернувся до Курдибанівки, у  84-му році женився тут.

Колись курдибанівці женилися переважно між собою, рідше обирали подружжя із-за меж села і то, як правило, із людей з ними споріднених. Ми були шляхта, – пояснив Михайло Костів. Ніхто не женився ні до Переволоки, ні до Осівець чи Бобулинців. А до Кидонова й Олеші йшли. У Курдибанівці через хату була родина, як не третій, то четвертий.

Серед заростів села церква, як віночок

Остання жителька Курдибанівки – найстарша, поза вісімдесят її, звати теж Марія. До неї йшли зарослою вулицею метрів зо двісті. По обидві сторони хащі, бур’яни, хатів навіть не видно. Біля її подвір’я трава покошене, а брама замаяна. Їхали ми до Курдибанівки по Івані, а тут традиція – букет квітів ставити в браму, або коло дверей. Відкриваємо хвіртку, – двері до хати відчинені, а за порогом сидить, згорбившись, старенька. Побачивши нас, насторожилася, питає:

– То ти Марусє?

Пояснюю хто ми, бабуся погано чує.

– Ти не лікарка? – здивувалася. А відки ви? Кажу, родом з села Нові Петликівці, хочемо подивитися на ваше село, бабця стала спокійніша, каже: «Ми маємо лікарку з Петликовиц».

– Але ви потрапили так рано, тут роси є, я зранє в чоботьох ходжу, аж потому перезуваюсє.

– Як живете?

– Ааа біда, слабам та й всьо. Ше ми циганка обікрала. Я була в хаті. Єдна прийшла десь два місяці тому, мене закликала. Ходіт на двір, каже, я вийшла, а її нема, я кажу, а ви де. Я тут коло ловочки, ходіт сюда відповіла, та й я пішла, раз жінка кличе. Я сіла, а вона стоїт розглядаєтьсє, а дві з того обійстє заглядають. Сіла вона та й каже: я маю четверо дітей, така біда. А я кажу та тепер платєт, провда каже, платєт, але дитина слаба… Ми так говорили з півгодини. Тоди дивлюся вона встає і йде, з іншого подвіри вийшло ще дві і в трьох пішли. Я до хати, всьо втворено, як і було, тий мені байдуже, лягла собі поперек ліжка, потому щось мене дюгнуло, я до грошей, а їх нема.

Бабуся складала гроші на операцію на око. Її дочка приїжджала, рахувала, казала скільки бракує. Тепер бідкається, що ж буде, поліцію не викликала, сумнівається, закім приїхали б, ті втекли б, та й не розгледіла старенька циганок.


Бабця Марія розказує про своє життя. Колись працювала в ланці, сапала два гектари бурака, так, як всі люди тоді. Вже донька навчилася, то в РЕСІ працювала. Всього у бабусі троє дітей, два хлопці й дівчина. Внуки теж великі, дві доньчиних доньки вийшли заміж. Одна живе з мамою у Тернополі, а інша була на заробітках п’ять років, тепер повернулася і купила квартиру.

– Чоловік?.. та шо то говорити помер, – він замерз. Був заготовщиком, добировсє в зимі ровером додому. Та вже давно, дітей подружили обоє. А я що, людині добре, як здорова, наробилася, зіла, води сє напила, відпочила, далі пішла робити. А село… кобисти в неділю приїхали, тут так файно, а церква, як віночок. Йдіть подивітьсє, отако вийдете прямо, а потому догори…

Крізь зарості бузини можна помітити колишні сільські дороги, якими і ходять три бабусі одна до одної в гості і до церкви. Йдемо ніби лісовою дорогою, а то вулиця невеликого села. Церква здалеку виднілася ще на початку, а звідси її зовсім не видно, вже й почали хвилюватися чи правильно йдемо, бо вздовж одні зарості, хатів нема. Але ні, з-за повороту гарні будиночки, за деревами видно пасіку, певно приїжджають люди, а далі – церквиця.


Ось до кого з’їжджаються усі курдибанівці. Дядько Михайло казав, чотири року тому приїхало чотириста людей. Празник мешканці Курдибанівки святкують 21 вересня на Різдво Пресвятої Богородиці, але приїжджають усі 28 серпня на свято Успіння Пресвятої Богородиці. Тоді село оживає, бабусі й дідусі, внуки, правнуки – усіх кличе рідна Курдибанівка й невеличкий храм з настоятелем отцем Ігорем Вовком з Переволоки.

Навпроти церкви занедбана будівля, вікна забиті шифером, але, мабуть, саме тут колись була і школа, і клуб, і магазин. Далі вузенька вуличка прямує до кладовища. Багато нових пам’ятників, останні роки 2000-2003, тоді напевно багато повмирало. У Вікіпедії пише, що у 2001 році в селі проживало 23 особи. За кладовищем – ромашкові поля. Звідси також видно церкву, внизу – зелену пляму і подекуди ледь-ледь стріхи будинків. А з іншого боку фірма «Чайка». Повертаємося знову туди. Біля трансформатора лежать наші велосипеди, охороняє їх пес баби Наді, сидить і дивиться, ніби чекав коли прийдемо…



 



Наталя Колодій

Опис відсутній


Читайте також