Блог Ростика Фука та Миколи Шпаковського

Ну так сі стало, вона була полковніком, а він підполковніком - на старості літ рішили стати єговами. Перестрахуватисі чи шо. Віддали свого сина за ше їкусь єговістку, а ті їхні дітиска жиют, не бідуют, але і дітей не родят. Родина вже питає, чо то так, як то життє без дітей, коли вам вже по сороківці влупило.

- Та як то в той грішний шьвіт дітей приводити, нашо сі будут мучили туткайво? На тамтім боці, в раю будем сі множили і тішилисі во вічности, в новім часі.

- Ну то знаєте шо? Трийціть першого груднє вночи маєте таку нагоду: ріжте си вени чи скачте з моста і попадете в новий шьвіт разом з тим новим роком, тай там вже сі множте кіко си схочете, курва мать. 

Багато зара сі розплодило тих штундів. На тобі маєш єгови, атвінтисти семого дня, новоапостольці, баптісти, суботники, протестанти, кашкетники, ну і ше в районах по пару релігій можна познаходити. Але такво на перше воко то би навіть не сказав, котрий з них є хто. Каждий до тебе підійде чисто вбраний, хлопи в білий сорочці і штанях на кант, баби в спідницьох нижче колін і будут ті впарували свої книжечки про добро і зло, будут ті, чоловіче, напамніть читали дивідесять шестий псалом і ревно вдарятсі головом об слуп, аби доказати, наскільки вони сильні в своїй вірі, і чоло їх через то не болит. Туніябці. Я їх не годен слухати. А вот кашкетники - то друге діло. Мовчат, але роблят, і роблят дешево, не то шо наші.

Бо як зачинаєш в шось вірити – то все сі тре від чогось відречи. Во Стасьо Пампух відріксі від свої пенції, бо так му сказали його брати і сестри во вірі, жи від держави ніц не тре брати, такво-во можна вобійчисі без благ земельних. Но то і паї свої хлоп повіддавав тому старшому хлопакови над ними, який чи зима, чи літо – все ходив в крілєчій шапці, помальованій під норку. Дадут Стасьови з общини часом мішочок ґрису, пару всохлих бураків, перемерзлої капусти на іменини – тай сі тіше хлоп, хоть шось, зупа не зупа, але ремінь ше сі якось тримає на крижах. Його поза вочи так і кликали: Стасьо-Парастасьо. Але потім їм вже ті іменини відмінили, сказали їсти всьо сире, жи дає природа, в річці, в лісі чи в полях, але люцкого не красти.

Є десь в шьвіті така програма про виживаніє, жи хлоп трубит всьо, жи знайде, шкарпитами риби поналапує, жмії сирими їсь, хрущі товче ніби черешні, такий зацьонтий і саме інтересне – всі зуби має свої і жога му не пече. Певно поташ п’є. Ну а Стасьо, ну шо возьмеш з того Стася? Повобгризав був сосонки біля села, запарував їх ніби ту мівіну, накидав якихось муравлів, хробаків-дощовиків, а раз невіть був викопав кротєчу нору, злапав тхорицю і стару андатру, то вже мав чим гостий нагодувати. Запікав у глині, хоть то може і не глина була. Жив би так і довше правовірно, якби не п’яний Петро Пацьорків на бульдозери не загортав яму, в якій Стасьо шукав шось собі на підвечірок. Чи то коріннє морви, чи ранні пупляшки папороті.

Вони чось си думают, жи якшо ходят з Біблійом і мают по підисєть закладок на сторінках, то можут ті впарити вічність, як на тій картинці в журналі «Возбудись!», де лев лежит коло кози і вилизує їй карк, а та в свою чергу мекає і їст траву в раю. Ну то шо сі получає? Козі траву їсти можна навіть на тамтім шьвіті, а лева певно на Віскас перевели, чи шо? Якось-то підійшли до мене г місті дві старих пенціонерки і починают сплітати за то, жи по смерті всьо буде інакше. Я сі питаю в них – ну а можна буде вільно гнати самогонку і садити коноплі? Маліциї там нема, вся би мала бути в пеклі, то ніхто ніц би не сказав. А вони ми кажут, шо нє, там горівки не треба буде, бо вшьо буде зразу ходило наїджене, напиджене, вшім і так добре. А я си думаю – ну то шо, навіть свіжини вже там не покушаю? Шо ж там буду робив? Будете, вуйку, шьпівали псалми і грали на арфі. Ше мені їдного арфіста знайшли. Але вже змовчав, то вони ми дали два журнали, їден про секс до шлюбу, а другий про кумплютори і Сатану, тай на тім сі розійшли.

Всіляко зара можна здурити чи настрашити хлопа. Придумаєш си їкусь канторку, купиш десь списаний вагончик, обробиш го файно вагонком, назвеш то всьо Бригада Шьвітого Лиґейди і вже хтось ті клюне. Бо то як в реклямі – все сі знайдут дурніші за тебе і якшо таквово спустиш троха ціну, прибалакаєш, то куплят в тебе товар з руками і ногами. Тілько тре спочитку вважити, би знати, з ким сі і як ділити. Депутатові депутатове – рекєтови рекєтове. Хоть то ті самі махабунди. Але мают бути і їкісь чуда, бо люди люблят нащупом брати Бозю за ноги. Ну але ту велицьозної біди нема, в тім нам поможут уроки хімії, жеби знати шо і з чим калатати, які хімікати з якими комбінувати, би шось сі звершило, гет би гай шумів. Бо як намішєєш, чоловіче, селітри з аміяком і карбітом, а ше то підпалиш, воно гахне – то може бути забагато похоронів на їден день. Тай вагончика шкода. Всьо може піти юзом, не встигнеш всіх вобійчи, ну і шей вовка межи ногами так можна заробити.

Але такво деколи і шось мудре можут сказати. Мені малий привіз з Борщова таку круглу антену як в нашого ксьондза, і ми почало більше каналів тігнути. Тай во їкраз коли вже Інтер і Сітіві виключают і ніц ті в другій ночі не показує, то можна клацнути на їкийсь штундівський канал, здаєсі «Альфа і Вомега». Я люблю його си включити на сон грядущий, бо там їхній пастор Валєра Ільків файним таким спокійним голосом повідає про життє по Божім слові. І шо я замітив? Жи каждої неділи в церкві на казанню наш падре мувит то саме! Він певно записує то на відівокасєту, потім вчит напамніть і переповідає нам. Люди слухают, махают головами, хрестятсі, потім після служби кажут, жи який наш отець Любомир Сарабун мудрий і проґресивний, не дурно носе довгий фіст і шкіраний фелон, як їкийсь шьвітий паломнік на мотоциклю з Ватікану… Я деколи на сповіді його підмахую за то, посміємсі разом, закинем ладану з чимось там ше в кадило, тай на тім сі знов розійдем Валєру слухати, бо так в життю є: їден шьвіт ратує, а котройсь в калабані буксує…