Любомир Лущинський, 43 роки, тернополянин. Одружений, виховує двоє дітей. Підприємець. Десять років тому вперше пішов у гори. З того часу має на рахунку понад 70 походів Карпатами, понад 40 сплавів річками. Мандрував Кавказом та Альпами. Десятки разів стрибав з парашутом. Парапланерист.

Пішов у гори вперше в 33 роки

Я авантюрист. В 2002 році я почав стрибати з парашутом у Львівському парашутному клубі. За якийсь час стали цікаві гори. Мені тоді було 33 роки.  Інтернет не був ще розвинутий, тому я зібрав друзів-парашутистів і ми пішли в перший похід. 2007 рік. Вирушили Чорногірським хребтом. Цей похід запам’ятається назавжди, він тривав чотири дні. Чорногору ми пройшли.

Не люблю надмірних фізичних навантажень, я не садомазохіст, мені дуже подобається картинка, люблю щось бачити, заради цього готовий фізично попрацювати. Про параплани я мріяв давно, але вони були фінансово недоступні та ще не популярні в Україні настільки. Парашутний спорт цікавий, але коли ти просто стрибаєш зверху вниз, то нічого не встигаєш побачити, хочеться затриматись, щоб побачити ту красу навколо. Парашут цього не дозволяє. А параплан — так, ти можеш літати годинами та насолоджуватись краєвидами. 

Коли вперше пішли в гори, то це не було важко, це була авантюра. Ми нічого не знали. Стали на хребту і чекали несприятливих погодних умов, бо було цікаво. То вже зараз я знаю, якщо гроза, то на хребту бути не можна, бо може блискавкою вдарити. Тоді були недосвідчені. 

Найцікавіше було взимку в Карпатах, підготовка до складних гір. Це температура -28 градусів, це коли намет замерзає, вітром його зриває вночі, він тріскається, ламається. Буває, що годинами ставимо наверху намет, бо нема до чого закріпити. Треба дивитись, щоб обмерзань не було, бо обморожує зразу відкриті ділянки тіла. Також відчуваються фізичні навантаження. 

Бували вкрай фізичні виснаження, коли ти лягаєш спати, то боїшся закрити очі, бо такий стан виснаження, що думаєш, якщо закриєш, то вже не відкриєш. 

Обмороження бували в друзів. Товариш так хотів пити, що обморозив піднебіння, бо жував сніг. Обморожували щоки, в товариша навіть спина – штани були не дуже зручні, короткі, коли провалюєшся з рюкзаком по пояс, то вилізло все з штанів на спині, він не відчував і шкіра обмерзла.

Мав загалом 21 вихід на Говерлу. Від багатьох людей чув, що от він має 50 чи 60 років, 60 разів був на Говерлі. В мене такої мети ніколи не було. Говерла просто в складі Чорногірського хребта, буває, що проходиш хребет і переходиш Говерлу. Буває, що зимовий день, сидиш вдома, скучно, то виїжджаємо на один день. Їдемо на КПП до Заросляка, доки їде автомобіль. Вже не може їхати і застряг в снігу, то біжимо на Говерлу. А ввечері вже вдома. Тобто день не пропав даремно. Провітрились і не сиділи вдома. 

Я думаю, що кожному організму треба робити фізичний стрес, тоді він перелаштовуються. Бувають важкохворі люди, які йдуть в гори, щоби там залишитись назавжди,  а після того повертаються і не розуміють, чому здорові. Шоковий стрес для організму і він перелаштовується.

Приїхав в гори хворий раком шахтар, збирався помирати. Пішов у гори, ходив, бродив, голодував. Невідомо яким чином він виздоровів. Я не можу на медичному рівні це пояснити, я ж не медик, але  таке корисно. 

Бували в походах симулянти — ліниві дівчата, які казали, що от все, помираємо, ні кроку, все відвалюється, коли цей страх пройшов, настала ейфорія. 

Недооцінюють гори й переоцінюють себе

Фізично я завжди готовий. Не задавався ціллю підготуватись, щоб іти в гори.  Не природно, щоб не було важко. Це нормально. Просто спочатку всі думають, як їм важко, як це, для чого, психологічно ламаються. Коли ти більше ходиш, то помічаєш більше не те, що під ногами, а те, що на горизонті, починаєш дивитись картинку. Важко всім. Нема таких людей, яким все дуже легко. 

Ніколи не вживав у своєму житті алкоголю і не палив. Переломний момент для молоді років 14-16, мені в цьому віці пощастило  бути в оточенні хороших людей, це інженери, спортсмени, музиканти, мене до них тягнуло, мені було з ними цікаво, а ніхто з них цього не робив, а потім і не було потреби. Прийшов з армії, ну що ж, буду починати? Я колись пробував на смак, яке воно, абсолютно не смачне, тому й не вживав. В школі курити теж пробував, може цигарку спалив. 

Родичі ставляться чудово, є родинні застілля, то мені ніхто й не пропонує. Цей період минув. Все моє оточення знає, що я цього не роблю, ніхто й не говорить, зазвичай вони не вживають. Однодумці теж. Але бувало різне, баптистом називали, я не кажу, що я правий, а інші ні, кожен для себе вирішує. 

Щоби йти в гори й не ставало зле, в першу чергу, має бути високий гемоглобін, перед виходом можна його поміряти, якщо він низький, то краще не йти. Густа кров краще носить кисень. Ходити треба перед складними сходженнями в гори, в Карпати, ночувати на хребті, це суттєво допомагає.

Люди, які часто ходять в Карпати, взимку з собою новачків не беруть, як правило, хіба близьких людей, яких добре знають. Гори — як лакмусовий папірець, вони проявляють людину. Достатньо побути з людиною в горах кілька годин, ти про неї знаєш все. Багато людей недооцінюють гори й переоцінюють себе. Схожа ситуація на лижах, всі дивляться відео, фото в друзів, як це гарно кататись на лижах, в результаті — зламані ноги. Коли в зимові гори йдуть, то це вже досвідчені люди, які знають, як зігріватись, куди від холоду ховатись, от, наприклад, коли ти йдеш мокрий від снігу і поту, а потім розпалюєш багаття,  все моментально на тобі топиться. Зігрітись нереально. 

Холодно вночі, тебе трусить, замотуєшся в спальники, пуховики…

Якщо ви йдете вдвох, то ніколи не пройдете складний маршрут, бо треба робити стежку і фізично справитись неможливо, хоч би четверо людей. Був у мене один випадок, що ми пішли в зимові Карпати, першопрохід, я там ніколи не ходив. Ми пішли втрьох, ділянку 100 метрів ледь не годину пробивали. Ми так і не зуміли пробити. Дав Бог розуму, що ми вернулись. Чим більше людей, тим легше долати складні маршрути. 

Чому зима? Бо зимою вся волога внизу, вгорі дуже гарні краєвиди. Вершини, які влітку ледь проглядаються, взимку ти бачиш їх перед собою поруч. Є цікаві місця. Був, наприклад, на одній горі. Думаю, що то за вершина схожа на дві голови, а це Сивулі. Подивився вдома на карті, потім ще туди пішов. 

«Страшна краса» 

Враження від Кавказу дуже круті, ми вели щоденник, записували все, побачили такі картинки, височезні гори, скелі, зверху сніг, а на дворі липень. Захопило. Я тоді сказав, що це страшна краса. Бо небезпечно і дуже гарно. До цього поєднання треба звикнути, щоб адекватно поводитись. 

Вийшли на Ельбрус без проблем, перед тим три тижні ходили горами, здолали три складні перевали. На п’ятий день піднялись, а люди сиділи там і по два тижні, казали: «Не спішіть, бо заглючить» (Йдеться про прояви гірської хвороби, — прим авт.). Це був 2008 рік, а потім пішов з товаришем в 2010 році складнішим маршрутом зі східної сторони, того дня сходження зробили двоє людей. Між українцями та росіянами навіть тоді були напружені відносини. Зараз там Росія. Теж можливо піти, але...

Товариш поїхав в Альпи, наступного року ми поїхали четверо. Нам не цікаво було вийти на одну вершину, ми хотіли все  відразу, тому по дорозі збирали всі вершини. Німеччина, Австрія, ну і Монблан. Робили акліматизаційний вихід, наступного дня прокинулись, щоби робити сходження, а все замело снігом. Ніхто ж не ходить, пізня пора, всі маршрути закрили, кінець вересня. Ти стоїш посеред поля, не орієнтуєшся, де тріщини, де вони присипані, тому ми зупинились, хоч фізично могли зробити, але треба вміти зупинятись. Наступного року  ми заїхали на деякі вершини для акліматизації, і вже вийшли. 

Під час сходження на Монблан хотіли зекономити, тому жили в наметах. Якщо вгорі впіймають з наметом, то прилітає вертоліт, тебе забирають і все. Можливо, оштрафують.  Намет ставити не можна, місць декілька є, але це дуже небезпечно, здуває, зриває, є смертельні випадки. Там забезпечують всім, але, будь ласка, виконуйте умови, бо якщо є нещасні випадки, то це для місцевих негативна реклама. Допомагають, якщо навіть погано туристам стає, а в нас був випадок, що хлопчина йшов і йому стало зле, викликали вертоліт. Жандарм оцінив його стан, побачив, що він не симулює, вертольотом спустили вниз. Він запропонував свою страховку, питав, скільки це вартує. Сказали, що безкоштовно. Все роблять для безпеки. 

Мені з горами щастило. Вони пускали, але треба оцінювати і фізичні свої можливості, і погодні умови. Буває, що йдеш, не бачиш один одного, але чомусь йдеш. Можна вернутись, та гора нікуди не подінеться і буде стояти ще багато років. Бувало, що піднімались нагору, а потім думали: навіщо. Нічого не побачив, а якісь амбіції свої задовольнив… Це дур і неправильно. Можна себе навантажити в ярах біля Тернополя побігати і відчуття буде те саме. 

Завжди треба вміти зупинитись. Зараз точні прогнози дозволяють передбачити погоду. Можна побачити, що погода не сприяє, перечекати день-два, отримати потім задоволення, а не тільки стрес. 

«Не знаю таких людей, які не бояться літати» 

Спочатку парашути, гори, а потім я хотів затримуватись довше, захопився парапланами. Це питання не одного-двох місяців, навчання триває 15 занять, це достатньо, щоби потім пілот сам літав, але так ніколи не буває. Є робота, погана погода, ще там щось, ті заняття можуть розтягнутись на півроку.

Для того, аби літати, треба пройти наземну підготовку, навчитись повертати в потрібному напрямку. Все, що може статись в небі, проходиш на землі.

Заворожує те, що спорядження важить в районі 15 кілограмів. Це сучасна підвісна система, крило надлегке, запасний парашут, спорядження. Рюкзак в тебе на спині й ти літаєш без жодного грама пального, ти вивчаєш природу, дивитись в небо, слідкуєш за птахами, тебе все цікавить, сила вітру, погодні умови, як повітряні маси переміщається. Те, що в  побуті, все повторюється, приїлось, все знаємо, але все одно помиляємось. А тут ти можеш розвиватись і все нове. 

Бояться всі, я не знаю таких людей, які не бояться літати. Це не природно, ти не знаєш, що тебе очікує кожної секунди. Тут швидше йдеться про приборкання страху, про самоконтроль, перші польоти, які ти робиш, мозок все розуміє, але робиш таке, що сам собі дивуєшся, наприклад досвідчений пілот робить щось таке, що потім сам не розуміє. Тобто, в першу чергу — самоконтроль. Ти маєш звикнути, тиждень, місяць, два роки. Коли розум світлий, то ти можеш вже отримувати задоволення. 

Восени їздили в Доломіти, це високі скелі, ти стоїш на краю, мозок розуміє, що ти все знаєш, все працює, а страху позбутись неможливо. Ніколи пілоти не літають по одинці. Казуси  трапляються постійно. Не можна літати, коли сильний вітер, байдуже, що ти приїхав за сто кілометрів. Бувало, що злітав у нормальні погодні умови, а тут ставалось миттєве посилення вітру. Тебе зриває вгору величезним потоком повітря. Найнебезпечніше — залетіти за схил, над яким ти літаєш, потім, коли ти залетиш за гірку, тебе там обов’язково складе, бо там роторна зона, завихрення, коли піднімаєшся і тебе починає нести, то починаєш хвилюватись.

Щоби справитись з цим — треба тренуватись, робити вправи, набираєш максимальну висоту і розвертаєшся. Можеш молитись... як пощастить. В мене таке кілька разів було, але, дякувати Богу, все минулось добре.

Бувало, що використовував запасний парашут, бо крило склалось. Це все за декілька секунд, усе вивчене до автоматизму, зараз навіть по стандартах великих світових змагань використовується два запасних парашути. Добре, коли є запас висоти і ти ним можеш скористатись. Коли низько дуже, то небезпечніше, бо не вистачає часу.

Є правило в парапанеристів, якщо погані погодні умови, а дуже хочеться літати, то говорять, що краще бути на землі й шкодувати, що ти не в небі, ніж бути в небі й шкодувати, що ти не на землі.

В 99% нещасних випадків винен пілот. Це не самоконтроль, розгубленість, психологічно чи фізично неготовий. Бувають переломи, ніхто від цього не застрахований. Але якщо взяти світовий рейтинг, то парапланеризм по небезпечності десь там далеко-далеко позаду.

Кожен парапланерист має з собою варіометр і GPS, тобто в деталях відслідковується політ. Сучасне крило може служити десь 5 років. Далі воно може підійти тільки для наземної підготовки. В парапланерному спорті є декілька напрямків: маршрутні польоти, польоти по трикутнику, на точність приземлення й параакробатика, це вже вищий пілотаж, як правило, відбувається над водоймами. Парапланеристи свої досягнення зазвичай рахують сотнями, першу двохсотку, трьохсотку. 

Рекордсмен Європи — Богдан Базюк — пілот з Києва, він пролетів з Києва до Одеси, вперся в море. Пролетів 437 кілометрів, зайняло це понад 9 годин 31 хв. Попередній рекорд Європи теж був за Україною, якщо не помиляюсь, Україна в рейтингу третя в світі. 

Якщо пілот летить на маршрут, то він ніколи не знає, де приземлиться. Якщо по трикутнику, то можна вернутись туди, де починав, слідкуєш за потоками, набираєш висоту, вище кілометра, то досить просто, нижче — можна лише виживати. Буває, що в кризу попадаєш. Змагання в Тернополі були цікаві тим, що люди бачили, як відбувається старт і приземлення. Зазвичай пілоти не знають, де закінчиться їхній маршрут.

Наш товариш зі Львова приземлявся декілька разів закордоном, його привозила прикордонна служба, він залітав у Румунію. На висоті два кілометри — не дуже добре видно, а вітер був туди, поки зрозумів, то його занесло на кілька кілометрів, він вже в Румунії, румуни побачили, що він не контрабандист, що він пілот, привезли його на українську митницю. То наші вже агресивно поставились, що от ти, порушив кордон, а вони ні, кажуть: «Не ображайте цього хлопця, він спортсмен, так далеко пролетів". 

Буває, приземляєшся десь і питаєш вже там: «Хлопці, а що то за село, куди мені далі добиратись?". Часто допомагають місцеві, підвозять, пропонують зупинитись на ніч.

«Не менше тратити, а більше заробляти»  

Гірське спорядження не купується за один день. Одного року тобі щось одне потрібно, наступного року — інше, не дуже відчуваєш витрати. Щодо параплана — все треба купувати відразу. Відкладати не вийде. Крило — хороша українська фірма «Sky Country». Їхні крила відомі в світі, коштують від 1500 євро, закордонні десь 2200 євро, підвісна система теж є різних конфігурацій і форм, вони від 300 доларів, до 1500. Запасний парашут в районі 300 доларів, різні прибамбаси електронні, GPS, комп’ютер, підніжка, можна то докуповувати з часом. Є вживане спорядження,  хтось собі купив, зрозумів, що не його, і продає. Можна такий комплект за тисячі півтори придбати. Якщо є бажання літати, то нічого не зупинить.

Я приватний підприємець, в мене є багато часу і можу собі дозволити літати в будь-який час, головне, щоби була погода. Престижно пілотам хвалитись, в яких країнах літав. Хтось країни збирає, хтось кілометри, а я багато не літав, в Америці, Італії, Польщі, Україні.

Час — величина стала, а ми вже в ньому переміщуємось. Потрібно думати не як менше тратити, а як більше заробляти. Тому я хочу більше — працюю більше.

Сім’я позитивно ставиться, усі вже літали, сину Захару тільки 6 років, то він ще ні. Але пробував крило піднімати, сидів у підвісці. Дружина і донька літали в тандемі, це такий же параплан, тільки трохи більший. Ходять зі мною в гори, цікаві складні походи, сплавляємось гірськими річками. Донці 14. Коли була молодша, то навіть було простіше, казав йдемо і вона йшла. Ніколи не було з нею проблем, ніколи не каже, що важко. Захар кілька разів був на Говерлі. Вперше, коли було 11 місяців, коли був маленький, то  було легше. Він каже, що буде йти сам, береш за руку, а він робить два кроки, розвертається і йде вниз. Треба його постійно розвертати в ту сторону. 

Нещодавно придбав парамотор, він значно розширює польотні можливості, не треба вже їхати на гірку, чекати погоди, а ввечері взяв і полетів. Цього року планую це розвивати.

Одному можна йти в гори, але мені нестерпно хочеться поділитись зі всіма. Я завжди всім пропоную, запрошую, беру з собою, хто може, хто не може. Коли стрибав з парашутом, то десятки людей перевозив до Львова, сплавлятись — те саме, просто мені хочеться показати, що  таке в нас є. Дітям особливо подобається, вони в захваті. Сам в гори не ходив ще. Дивні люди ходять в гори самі. Можливо, такий тип характеру в людини. Ти йдеш і тобі ні з ким поділитись, ти хочеш просто помовчати, можливо й так, але мені це незнайомо.

Парапленеризм теж пропонував багатьом, але нав’язувати не можна. Я ж можу переконати будь-кого, якщо захочу. Людина це буде робити, а потім станеться якийсь нещасний випадок і це мене буде картати все життя, я ознайомлюю, а людина має вирішити сама. Лише один знайомий долучився і зараз ми переважно разом їздимо на польоти. Я потім запитав, чому він погодився, він каже, що коли є нагода спробувати щось нове, то шкода її втрачати.  Згадуємо, зараз не розуміємо, як можна було без того жити.