Колисьточкай і люди були якісь їнакші, але не знати чи ліпші, чи гірші, але і не потолоче. Життє таке - всі сі мусим справувати вкупі. Ви думаїте, жи я свого пса просто так на вобісцє спускаю? Та яке там. Най си побігає капку та німина. Але спускаю-во по своїй земли, бо як пошурує за фіртку – то діти вже сі на нім возят, такий мій добрий пес Рексьо. Але чо так без ланцуха тай по подвіру гаркоче? Та бо знає кожну яблуньку, вишню і грушку, які він все підсикає. А відпинаю го від циганів і Свідків Єгови, бо їдні скуповуют жилізо за копійки, а другі здают нам їкусь макулатуру задурно. Най си ліпше самі межи собом тим мінєюцці, скомпарували би сі і буде шьвітий спокій. Але на Миколая все пса припну, бо то ж Миколай прийде. Хоть і небагатий заракій, але прийде все, невіть приносе шось під перину. Бо нашо мені сі здало такого Миколая, жеби в тебе потігнув шось з креденца?

Чим старший стаю, тим більше розумію, жи той дідо сам не стягує певно вже всім подарки купляти, тому лишаю теперка взамін шось від себе – чи літру квасного молока, чи три кіля бараболь. То колись принесе шкарпєта, шалік чи шапку, ото вже було радості. А зара як не тіліфона без кнопок каждий хце, то кумплютора, жи сі втворає як книжка. Ну і шо, шо Миколай жиє в раю, але думаю там так само пенсії на вшьо не настарчиш. Той його брат з Канади Санта Клаус жиє ліпше, бо там і страховка на воленів, і сані певно від фірми Форд, а ту на тих санчатах від Таврії заїдеш хіба до Збруча. А чи тре валити дальше? Там вже пияк Дід Мороз ходе, той, жи брат Олександра Мороза, соціяліста. Їзде си з якоюсь дівульою-малолєткою, тай сі забавляє з нев по кабаках придорожних. Але добрий – шо де вкраде до мішка, то другим з него і віддась. Так і їзде цілу зиму, а на весну до тюрми.

Миколай ніколи не був багачом. Але все ціхонько-спідтишка віддавав біднішим людьом, волонтьор, коротше. А чув’ім таку нездалу історію, жи позбиралисі були дівки на Андрія, тай шось си гадали на тих чарах. Вже і віск на яйці капали, грали в деберца на роздіваннє, і ше шось там. Правда чи неправда, але одна сі була пустила в гульки і зачила гулєти з вобразом Миколая, сказала, жи то її чоловік. Реготала і всілєке кричила, жи вуха гет би наніц пов’єли. Так на місцю і застигла намертво. Бо так не можна лізти в то, шо є шьвіте. А та хата пустує, кажут, жи в Кобиловолоках. Хтось там пробував жити, але нє: там і миски самі літают, і фіранки загораютьсі, двері самі гупают, шось шкробає по стінах, невіть тапочки самі ходят, здуріти можна. Люди там вже не підступают, бо такого лєка дістали. А в студні вода гет червона, в льохови їкісь голоси ґилґочут, вобрази і хрести вобертаютьсі догори дриґом, ксьондзи вже ходили і кропили, а ніц не помагає.

Бо як дурне, то вже немудре. А де сі навчит? В Тернополи в каждім петеу зробили якраз від Миколая і до Стрітеннє канікули. Так дешевше, якшо не опалювати зимом. Подумало начальство, шо ліпше най сі діти не вчат, аби тілько не мерзли. А ті гроші всеєдно за ґаз спишут і вже директор си поробит на весну за них ремонти до Паски. Ну меньше з тим, розкажу про єдного такого бурсака з Курдибанівки. Він їздив так само сі вчити до вобласти, здаєсі на механіка. Ну і якраз перед Миколайом зібрав всі манатки в гуртожитку, тай поплендиґав на автостанцію, аби сі додому добрати за востатні гроші. Там йому сказали, жи всьо забито і білєти є тілько до Дарахова. А гуртожиток вже гет закрили і рідних г місті нема. Ну та шо, сів до того Дарахова, там вийшов і хоть плач. Валити полями по снігу добрих трийціть кілометрів, а вже темніє. Йде він по полю, змерзлий, зашмарканий, аж ту на саньох їде їкийсь бородатий хлоп і каже, жеби сідав, він якраз в ту сторону пече. Але той бахур в Тернополи надививсі на тих бородатих хіпстерів, подумав, жи то їден з них, плюнув і в гордом одіночествє попер далі. То про шо я? А, шо до него тої ночі Миколай не прийшов, бо він цілу ніч аж до семої раня полями блудив.

А по Миколайови – то вже і всі решта найбільших свєт йде: Різдво, Марії, Степана, Шьвіте Відходеніє, Василія, ну і так далі пішло. Але людині робітній стає троха зле від того. Бо привикла шось робити, ніц-но бути в русі, а туво стоїш або клінчиш в церкві, а ше пережерешсі того масного, жи знов не годен ходити і далі клінчиш, але то вже над путньом. Во недавно було, такий в нас є бувший льотчик і тепер холостяк, Мукутай кличут, балакає, жи він з Аджікістану. Історія була така, жи десь хлопи ходили дідухи палити. Ну і там си впалили, там си впалили. Вже невіть і «горіла сосна» зачили шьпівати замісць тих п’їтьох колядок, жи знали, а той тоже тігнув за ними. Але то не кажен в селі має виходок всердині. В їкісь хаті було притиснуло го брушиско, ну а йчи тре надвір. І Мукутай не так шось зблудив, а ше вітер був, гет го так-во здуло, як паперового самальота. Десь го так і занесло було на старий цвинтар, а то метрів зо триста від тої хати. Нє, в яму він нікуда не хпав, але там їкраз вертеп вночи робив репетицію. Так си чось придумали ті бувші готи і емо, ну тійвово – майбутні комірники-експедитори. З фонаріками, тіцько писки видко. Далі можна ше багацько звиздіти і як то кажут лижники-спорцмени – йдеш посрати, то главне не насрати в капішона. Ну а Мукутай невіть в капішона не встиг наробити.

Я сего Миколая рішив свою стару підколоти. Вбравсі в ґаздюма, здоймив з антресолів світошну писєчу шапку, жи мені її сестра з Португалії привезла, взув штіблєта, в яких тілько раз до похресниці на весіллє ходив, тай кажу, жи валю до Бережєн, бо тре братові помогчи тестя вспокоїти, постійно воює як хлебне. Вона сі троха на мене вобіжала, але знає, який в него тесть і шо то з того може бути, во тамтого літа півхліва спалив разом з псом і з писєчом будом. Ну короче благословила вона мене на дві дни, тай я буцім поперсі до тих Бережєнів, а сам повалив до Трембовлі, накупив там розмаїтих ліґумінів для неї і просидів до півдисєтої в барі «Шикидим». Хтів їй вночи сюрприза зробити, буцім я борше приїхав, бо братів тесть сі напівдорозі вспокоїв. Добравсі до села вже десь коло третої ночі, дивлюсі на свою хату – ачо там шьвітло кругом сі світе? Заглідаю в вікно, і мати Василева! Всі її куліжанки гулєют під Дзідзя, а на дивані сидит якесь бородате чм: голіське, но вбране в червону шапку з бамбончиком і вобгорнуте дощиком з ялинки. Вже потім придививсі, аж то Русланьо Гірчак, той, жи людскі паркани малює! Ото думаю зробив сюрприза не їй а собі. Але вже льотало від мої шуфлі то всьо куревство разом з тим маляром-щикатуром. І вже аж тогди, коли сам гордо позжирав ті всі Гулівери і банани, які я їй купив, я поняв, жи Миколая - то сімейне шьвато, шьвато правди і цноти…