Tour de Fook vol. 3. Оздоровчо-діалектичний тур з містичним забарвленням ім. Світлани Білоножко.

 Блог Ростика Фука

Три тижні пройшло з часів минулої моєї покатушки. За цей час я встиг: сходити по Ґорґанах, зіграти пару фестивальчиків, випити достатньо пива, шоб мій животик знов набрав такої ж самої форми, шо і до попередніх поїздок. Літо йде, живіт росте, і нема на то ради. Тому всі справи з четверга я переніс на дні грядущі і запланував черговий променад. А шоб взяти з нього ше більше користі, то наточив навостро стрілку компаса на Гусятин – попити славнозвісної смердючої Нафтусі, аби троха солі порозганяти, глянути, як проходять справи на неіснуючому кордоні неіснуючих держав і згадати своє оздоровче бахурство в лікарні. Маршрут проклав такий: Тернопіль-Скалат-Гусятин-Копичинці-Теребовля-Тернопіль. Загалом по карті 162 км.

Як завжди, планував виїхати в 7 ранку, але такий я вже є – поки почитав фейсбучні новини в туалеті, поки купував батарейки до ліхтариків в Сільпо, поки розібрався з шоломом, який мені подарувала моя жіночка, бо так їй спокійніше, то було вже 8:00. Холод був песячий, десь 14 градусів, а я в шортах і футболці. Довелось включити найвищу передачу і гнати поки не зігріюсь. Зігрівся вже за Великими Бірками, коли взяв штурмом першого горба. Була майже дев’ята, як я опинився на межі районів.

 

Сонце ставало ласкавішим і їхати було доволі файно. Перше село Підволочиського району – Колодіївка. Хто не чув про нього? Місце, де в церкві Святого Дмитрія раз на місяць проводяться обряди екзорцизму. Мама одного знайомого металіста навіть возила його туди, аби троха дідька з нього вигнати, але не врахувала, шо вони були з московського патріархату, тому якось не склалось, вірніше склалось навіть навпаки, бо якшо він до того слухав Pantera і Megadeth, то після того перейшов на Burzum і Gorgoroth. Існує думка, шо вся нечисть, яка вигнана з людини в Колодіївці, прямує далі дорогою до Сатанова. Ну і як відомо, нечистий найчастіше вселяється по дорозі в жінку, тому шановні парубки, якшо хочете взяти в дружини котрусь з тих країв, то подаруйте їй в першу чергу хрестик з Зарваниці. Якшо вона його поцілує і варґи не спухнуть як в Памели, то най вас батьки благословляють. Амінь. До самого храму я не під’їжджав, але встиг сфотографувати гарний ставочок при дорозі. Рибаки там шось тай лапають. З ночівлею, правда, я б там не рибалив, бо хто його знає, які там русалки можуть водитись.

 

Ше пару кілометрів і Скалат. Я завжди милувався його фортецею, а тепер ше більше, бо її почали потрохи приводити до пуття. Молодці. Це гарна споруда 17 століття, яку руйнували всі кому не лінь – від козаків до комуняків.

 

Зліва від фортеці дуже поважний костел, який так само відбудували після Незалежності, бо срані кацапи і його підірвали в 50-х роках. Але відбудований він виглядає досить вінтажно, як кажуть модні тьолочки-тіпічки.

 

Досить затишне і гарне містечко зі своїм колоритом. Велика кількість церков трохи заспокоювала душу після проїзду через Колодіївку, тому навіть дозволив собі на пару хвилин зупинитись і вивільнити страх в громадському туалеті.

Далі йде Криве, після нього Зарубинці, якихось 5 км після них і Гусятинщина.

 

Перший населений пункт – Гримайлів. І саме тут можна видихнути з полегшенням, бо на перехресті є поворот на Сатанів, куди вся та нечисть валить. Звідси десь 37 км до Гусятина по карті. Взагалі дуже рекомендую трасу Тернопіль-Гусятин будь-кому і не обов’язково в кінцевий пункт. Це дуже спокійна і не загружена дорога, з доволі непоганим покриттям і відмінними краєвидами. Дуже мало серйозних підйомів, їдеш в своє задоволення. Причому, як виявилось, роверисти в шоломах там рідкість і бабці тебе хрестять, а хлопи при магазинах піднімають пластикові гранчаки за твоє здоровля і бажають щасливої дороги. Шось таки йде на краще, принаймні в людських відносинах. Далі по дорозі знимкував мало, просто насолоджувався їздою і краєвидами, зупинятись не хотілось, аби не збивати темп. До речі, показник середньої швидкості там досить був непоганий – 22км/год. Багато гарних церков і цвинтарів на горбах, де можна спочивати вічно. Є і старі польські розвалини, як-от ця:

 

Вітер дув постійно в спину, сонце гладило променями мій потворний писок, так шо в дзеркальці він видавався не таким вже страшним. 12:20, і ми з Бірміксом в точці дестинації.

 

Першим ділом – Нафтуся. Зайняло десь 10 хвилин для пошуку джерела, бо ж діло було 20 років назад, як я пив цю смердоту востаннє. Саме джерело знаходиться на об’їзній трасі, тому побачити його зовсім не важко.

Набрав собі півфлящини і попрямував сісти на краєчок столика з лавочками під накриттям, за яким сиділи штири хлопи, пили самогонку, закусували городиною і запивали Нафтусею.

  • Аво диви – спортсмен! – каже їден.
  • Звідки їдеш? – питає другий.
  • З Тернополя.
  • Вар’ят…

Ну вар’ят то вар’ят, не від перших чую, думаю собі. Тихенько попиваючи, прислуховуюсь до їхніх розмов про оздоровлення.

  • Тая Настуся – то є дуже полєзна вода. Як маєш вже гет ні до чого печінку, то можна за тиждень її відновити, але постійно тре пити на голодний жулудок, бо воно ше й в нему пурядок робит.
  • Аво мій тесть небожчик гнав на ній самогонку, то дожив до дивідесять років. А вмер, бо корова його копитом копнула і два ребра поломала.
  • О, то видиш, на костомахи вона не є дуже добра значит, розмиває.
  • Може і так, зато всі камінці в нирках роз’їдає і впливає на самочуствіє.
  • Та шо ти, Міську, п…диш! Не годен на ній ніц гнати, бо вона горит!
  • Ая горит! Ану підпали!
  • Нема мені на шо сірників тратити, буду воду палив.
  • Ну то сам не п…ди!

Слухав би цю полеміку вічно, але воду вже допив і таки вона в жулудку зробила революцію – захтілось мені з’їсти чогось тепленького. В пошуках їжі я покрутив далі, аж поки не добрався до краю області.

 

З перевірених джерел дізнався, шо ця арка вже давненько там стоїть, принаймні з 1941 року точно:

  

Бірмікс копнув копитом і попросився так само до знимки на Збручі, і мав на то повне право.

Далі догори, вглиб міста. Ви знали, шо звідси родом Северин Наливайко? Так от, він звідси родом, навіть пам’ятника йому там поставили, тому бандюганові.

 

Одне з гарних місць – фонтан. Десь 4 роки назад пізньої осені ми навіть там виступали. Ні сцени, ні світла не було, тому коли почало темніти наш шофер просто ввімкнув фари прямо на нас, а коли хотів додати спецефектів, то включав аварійку. Було дуже колоритно.

 

Ше трохи догори, і ось воно: місце дитячих спогадів – обласна дитяча оздоровча лікарня. Тут я випив першу цілу пляшку пива в житті, мастив дівок зубною пастою вночі, влаштовував тараканячі біги і тижнями не мився, бо води не було.

 

Як виявилось, знайти якусь кафешку з пивом і харчами не так вже і просто. Я накатав добрих 10 км по самому місту і околицях в пошуках, тепер можу там таксувати. Аж біля автовокзалу побачив вивіску готель-бару Симфонія. Мені як музикантові назва відразу припала до душі і я попрямував туди. Погода тим часом почала вимахуватись. Здійнявся вітер не досить приємний. Доїхав я до тої Симфонії, зайшов в бар, година була десь 13:30. людей не було, весь персонал дружньо обідав на кухні, голосно балакав і реготав з повними писками наїдків. Побачивши мене, вийшла офіціантка з тих більших розмірів. Дивлячись на неї, можна було зрозуміти, шо прийшов я не зовсім вчасно.

  • Шо ви хтіли? – буркнула вона.
  • Їсти хтів – кажу.
  • На перше борщ, солянка, грибна юшка.
  • А на друге?
  • П’юре з відбивним, але будете чекали з півгодині, бо тре бараболю начистити і зварити.
  • Підходить. За той час пива поп’ю.

Ревізори з телевізора мали би як тут відірватись. Але особисто мене така атмосфера навіть приваблює, ше пару років і ми забудемо про таке відношення. Не буду вдаватись в подробиці як я їв: пюре як пюре, відбивна як відбивна. Лякало одне – вітер за вікном гнув ялинки на буса, шо стояв через дорогу, причому дув він зі сторони Копичинець, куди мені треба було їхати далі.

До Копичинець 22 км. Виїхав в 14:30. Шо вам сказати: так я не їздив ніколи. Тяжко, неймовірно тяжко. Деколи здавалось, шо вести ровер було би простіше, бо швидкість на прямій дорозі була 8-9 км. Я як гуманітарій не сильно розуміюсь в фізиці і тому всьому точному, але було таке враження, шо я постійно пхав Запорожця, який їхав мені назустріч. Десь пропало сонце, всі зустрічні дивились на мене як на дебіла, який пхається не знати куди і для чого. Поступово стаєш сам про себе такої ж думки.

Після Чабарівки були Васильківці, які запам’ятались вивіскою:

 

Я дуже люблю дивитись на портрети Шевченка, особливо якшо вони написані самоучками. Я навіть планую їх колекціонувати для себе. Не подумайте ніц поганого, це майже не стьоб, просто я вважаю, шо духовний наставник народу повинен бути намальований людьми з народу так, як народ його бачить. That’s the way it’s gonna be, як писав один британський рок-класик. Але повернемось до вітру. Були такі горби, де без нього я б легко міг розігнатись до 50 км/год, а тут більше ніж 30 не виходило ніяк. З розпачу я вже думав, шо доведеться дзвонити до Володьки Ващишина і питатись, де то його отчий дім, шоб дочекатись кращих часів, але впертість лева – то є впертість Всесвіту. Зціпив зуби, матюкнувся три рази через ліве плече і поплендиґав далі. За самим селом гарне соняшникове поле, яким хиліпало так само, як і мною.

 

За селом Крогулець село Чагарі, шо зустрічає прикольними скульптурами на в’їзді, виїзді і до того ж має класний фонтан з ангелом-охоронцем, правда, без води.

 

При виїзді з села сонце трохи почало з’являтись, але вітер від того не слабшав. До Копичинець лишалось десь 4 км. Я дав собі слово, шо як тільки приїду, то куплю собі Корифею, сяду на сонці і буду грітись. Не подумайте, шо я алкаш і постійно п’ю пиво в дорозі, наражаючи себе і інших на небезпеку. В більшості випадків його просто не хочеться, замість того з задоволенням би випив простої холодної води або соку. Але, як потім виявилось, при таких великих навантаженнях пиво в невеликій кількості навіть корисне. Принаймні таке розказував мені кумир тисяч фотографів Тарас Хлібович, він же Thieri Newman, а йому хочеться вірити:

“Ага, про пиво в дорозі. Це правильний хід, науковий, аби знав. В Чикаго фотографував марафон. І там на фініші публіці роздавали банани і нефільтроване пиво. Питався, що то за хрєнь. А вони кажуть, що пиво найкраще виводить з м'язів ензими (молочну кислоту), тому марафонці на фініші глушать пивасик. О таке! 

Подумав, шо дуже мало було спілкування з людьми в цій поїздці. Не те шоб я любив спілкуватись з людьми, але дуже люблю слухати різні діалекти, а вони на Тернопільщині відрізняються кожні 20 кілометрів. І от вже в Копичинцях говірка була трохи іншою, більш наближеною до Теребовлянської. Спеціально знайшов місцинку з харизматичними чолов’ягами, адже саме вони є носіями діалекту кожної території, на якій вони проживають.

Вигляд з кафетерію

Поки сидів хвилин з 15 за столиком на вулиці, під’їхала чорна «сімьорка» і з неї вийшло три хлопи віком десь за 50.

  • Галю, нам фляшку горівки, по вогіркови і тих… та я ше ті котлєти з позавчера пам’ятаю!
  • Та шо ти таке сплітаєш, годину назад засмажили! – відкрикує Галя.
  • Ая! Ладно, грій три штуки. Петре, чим будеш запивав: колом, фантом?
  • Міниральна – відповідає плавно і поважно Петро. Було видно, шо він себе шанує.
  • Помнянем… - неголосно, але чітко сказав найбалакучіший, коли вони повсідались за стіл і налили по килішку.
  • Але шо, хлопи, не кажіт, але пиз…бол був той Володька.
  • Їкий би не був, а вже нема, то вже не балакай…
  • Нє, ну а чо? Як жив, то не мав права йому сказати всьо в очі, бо він родина і міг би обідитисі. А тепер вмер, то тим більше не годен сказати, шо думаю, бо там певно його догори не пустят, чи шо, як почуют, шо я про него балакаю? Може там зара над ним суд йде і вони підслуховуют, шо люди про него кажут? Ай ну його до сраки! – заходився худий лисий філософ.
  • Та вже заткай си писок! Розкричавсі ту. Шо, без роботи криє? Перестань читати ту свою херню. Вмерла людина, то всьо, май повагу!

І тільки Петро сидів спокійно і думав мабуть про вічність.

 

Бамкнуло 17:30, і я зібрався в дорогу, хоча так хотілось дослухати чим закінчиться суперечка, яка розриває навпіл напевно кожного другого хлопа. Наступний великий піт-стоп планувався в Теребовлі, до якої 29 км. Я знав, на шо йду, коли складав маршрут. Цей відрізок траси мені завжди подобався при поїздці за кермом автомобіля через його підйоми і спади, тому вирішив спробувати їх на власні ноги. Вітер вже потрохи вщухав і можна було братись за ше одну перешкоду. Ех, Теребовлянщина… Край горбів і ямів на дорогах… Таких підступних підйомів нема напевно ніде в області. Є крутіші, але тоді просто береш в руки ровер і ведеш догори, а там вже кінець. Але тут кожен горбик – то відрізок мінімум з кілометр, який буде з тебе витягувати всі соки. Плюс вузька дорога як для міжобласного сполучення, де далекобійники і буси постійно тобі фафакають, шоб ти змахався. І чому завжди все найважче лишається на кінець? За дві години замаханий як барабанщик гурту Death, я добрався до Плебанівки, з якої довгий спуск до самої Теребовлі. Очі червоні від вітру, губи потріскані і ось вона – Знимка Слави. Ачо так, бо мене знимкувала жіночка на ім’я Слава.

Спустився до самого центру, де в місцевій кафешці тіло забажало кави, а душа її запаху. На одометрі блимало 137 наїжджених км за день, тому відстань в якісь 30-35 км видавалась просто велопрогулянкою по Берлінських парках, причому було ше світло і сонце досить довго і мальовничо заходило. Цього разу вирішив їхати не напряму через Микулинці, а по об’їзній, де є по дві-три смуги руху в одну сторону, причому без суттєвих підйомів. Асфальт там нормальний, всі тебе можуть об’їхати без проблем і напрягів, то і самому можна розслабитись і насолоджуватись поїздкою. Кольори були казкові, легенький вітерець обвівав ґалаґони, одним словом велоідилія.

 

А найгарніший захід сонця цього року (so far) вдалось зняти за пару кілометрів від Тернополя:

 

Вдома я був вже в 22:20, шо дуже втішило Ксеньку після двох останніх покатушок. 172 км, як і першого разу, заставили задуматись над співпадіннями і неспівпадіннями. Але то таке. Головне, шо без проблем. Ноги переболять, губи заживуть, а спогади залишаться навічно, як запах печінки тріски, якою я отруївся пару тижнів назад в Карпатах…

Читайте також
Loading...