Поміж гір Медоборів, в долинах річки Збруч і в Товтрових грядах, розкинулось два села – Ставки і Козина. Століття назад в Ставках була гута, виробляли поташ. Місцеві до сьогодні віднаходять залишки скляних виробів і коралі давніх часів. У Козині  тутешні називають своє село загубленим раєм на берегах Збруча. Кажуть, річка була така чиста, що люди воду з неї пили.

Рівчик від Берліна до Вінниці


Через день в Козину з Тернополя їздить пряма маршрутка. У дні, коли рейсового автобуса нема, спершу приїжджаєш в село Красне, а потім далі до Збруча.


Красне є центром зі сільською радою для Ставків і Козини. В село можна прибути різними маршрутами. Один з них – трасою на Гусятин через Гримайлів добратись в Товсте, потім в Красне сім кілометрів попутками чи пішки. Зате тим шляхом можна помилуватись Медоборами і ще одним селом під горою.

– Що то є сім кілометрів?! Я заходжу за 45 хвилин, – каже жителька Товстого. – Зараз має їхати машина, шо хліб на ті села розвозит. Шофер людей по дорозі все підбирає.

Зупинився жовтий хлібовоз. Водій прямував відвезти хліб в Саджівку. Село знаходиться на південь від дороги, що з’єднує Товсте і Красне в гірських пасмах Товтрової гряди. По дорозі чоловік розповідає:

– Я тобі так розкажу, братчику, про ті села. Там гарно, природа. Люди мають городи і їздять закордон. Я часом внука малого з Гусятина з собою в дорогу беру. Питається його тато, як там Владику з дідом їздили. Внук каже: «Тату, там нема ніц, тіко ліси і озера», – засміявся водій.         

В хорошу погоду, як правило, автомобілі повертають в Саджівку ґрунтовою дорогою вздовж гори, аби скороти шлях. Так направився водій хлібовоза.

– Ото дивися, бачиш, запався під горою рівчик. Питаюся раз хлопчиків, що ходять залізо шукають, що тут таке. Тут, братчику, йшов кабель Гітлера від самісінького Берліна аж до Вінниці. Ніхто того перше не знав чи він діючий чи не діючий. А таку жилу витягнули, – розповідав чоловік.

Під місцевим магазином в Саджівках зібралось більше десятка жіночок. Жартують:

– Шо ви так пізно нині приїхали? Дивіться, скільки вас людей чекає? Шо за діла? – сміялися жіночки.

– Добре, добре! Зараз всьо буде, – відговорював жартівливу злість водій.

Чоловік розказував, що в Саджівку приїжджає через день. Село невелике, близько 400 мешканців. За один приїзд місцевий магазин набирає хліба на 500 гривень.


Коли діти бояться літа

З пагорбів поблизу Красного видно місто Сатанів Хмельницької області, хоча туди ще біля 10 кілометрів. Водій повернув на Хмельниччину, журналісту в іншу сторону. Перша ціль – Красненська сільська рада.

В одному невеликому кабінеті сільської ради зібрався весь адміністративний апарат. Протягом останніх трьох десятиліть люди довіряли владу лише трьом сільських головами: двом чоловікам і одній жінці. Вони між собою мінялися посадами, коли один голова – другий секретар і жінку теж залишали на роботі в сільській раді. Коли жінка ставала головою, чоловіки теж кимось працювали в сусідніх кабінетах.    

– У 85-му році я мав 1400 населення по сільській раді, нині 700. За тридцять років села зменшились вдвоє, – каже колишній сільський голова Віктор Войтович.

– Зо Ставок в нашу Красненську школу ходить двоє дітей, з Козини ходить четверо. Школа наша загальноосвітня по 11 клас. Всіх школярів на три села 72. По три-чотири учня в класі, – каже нинішній голова Богдан Галабіцький.

Згідно Соціального паспорту Красненської сільської ради в селі Ставки 44 двори, з яких лише 23 житлових будівлі. В Козині 121 двір, живуть в сімдесяти будинках близько вісімдесяти людей.  Дошкільнят разом на два села – 13 малят. При цьому, в Ставках живе кілька сімей переселенців з Івано-Франківської області, що навіть відчутно на місцевій говірці. Крім того, тут під час операції «Вісла» поселили два десятки сімей з Надсяння (верхів’я і та середня течія річки Сян, нині територія Польщі, історичний центр Перемишль (Пшемишль) – прим. авт.).

У сільській раді повідомили, до кого краще підійти в Ставках і Козині за місцевими переказами і легендами. А заодно порадили піти у школу відвідати невеличкий музей.

– Чоловіче добрий, то що з того, що в нас така гарна природа, коли людині хочеться пити і їсти, заробити щось і нема де. Розумієте, що кажу? Виїжджають люди. Якби то годен, щось би було тут заробити, – говорив завуч Красненської школи, коли зайшла мова про майбутнє маленьких сіл.

Він організував зустріч з кількома старшокласниками із Ставків і Козинки.  Дітвора весела, доглянута, втішена зустріччю.

– Повірте, діти люблять свої маленькі, гарні і бідні села, де вони родилися. От що є гарного в твоєму селі? – запитав завуч старшокласника зі Ставок.

– В нас зв’язку нема, інтернету нема, можна відпочивати на природі, – сміявся хлопець.

– А в тебе, Назарчику? Козина певне більш така… «продвинута», Козина на Збручі, – питав вчитель другого школяра.

– В нас мережа є. Я рибу в річці лапаю, – відповідав малий Назар.

В Ставках теж є, де рибу ловити, там невеличке озеро. Алінка, яка колись переїхала з батьками з Прикарпаття жити в Ставки, ділиться місцевими переказами.

– Бабця казали, що колись було багато ставків. Через те, село так називається. Але воду поспускали, то тепер люди поробили городи.

Що діти, що вчитель говорили про мальовничість своїх сіл. У Козині є джерела мінеральних вод, стара закинута школа, будована в роки Пілсудського. У Ставках дітям приносить радість місцевий житель, який вирощує маленьких чорних свиней, в’єтнамської породи. Свині все літо бігають по селі, а дітвора для забави може їх ловити.

Алінка, якій ледь 14 років, про своє село знала багато. І де могили повстанців, коли їх переховали і де бандерівці полягли в бою за Україну. І навіть де древні кургани у полях.

Діти тішаться, що літом в селі їх стає більше, коли з’їжджаються родини чи відпочивальники в Медобори на береги Збруча. Тоді є з ким у футбол пограти. Але у Ставках літом насувається біда.

– Саме тяжче жити в літі, бо кроплять поля і після тої отрути в селі люди дуже кашляють. Люди хворіють, багато людей мусить їхати по лікарнях, бо кров з рота йде, – каже Алінка.

– Село в улоговині. Після кроплення хімікатами полів на Ставки як чорна хмара отрута лягає, – підтверджує завуч школи слова дитини.

Вчитель відмічає, що всі троє дітей роботящі, помагають змалечку батькам по господарстві. Алінці часто приходиться вдома залишатись за найстаршу, коли тато й мама мусять піти кудись заробити копійку. 

Завод поташу і скла, якого ніхто не пам’ятає 

Пішли у Ставки. Дорогою від Красного стоїть тік колишнього колгоспу. Будівлі току і ферми поруч збереглись. Втім, на сьогодні місцевий фермер використовує лише частину будівель для польової техніки.

У Красному і Ставках ходили чутки, що інвестор з Нідерландів ще у 2013 році планував там розводити куниць. Проте чутки залишись лише чутками. Місцеві сподіваються, що прийде час, знову закипить робота і їхні села оживуть. 

Пані Світлана Сорока, до якої в сільській раді рекомендували звернутись, погодилась показати Ставки.

– Ви розумієте, в нас зразу, що з тої сторони за хатами і з тої сторони, поля за селом. Село в ямі. Як починають кропити, то всі в хаті сидять, на двір неможливо вийти, – розповідала пані Світлана.

Її чоловік підкреслював, що раніш «Мрія» обробляла поля. Після певних перетурбацій в агрокомпанії люди вже й не знатимуть на кого жалітися, коли знову над Ставками загудять літаки.    

Зайшли з пані Світланою до старенької сусідки, пані Гаврилюк. Бабуся поралася на грядці поміж кущів аґрусу і смородини, поправляла квіти.

– Наякжеш, було в нас всьо. Сільська рада була, колгосп був, школа була і магазин був. Коли ше ставки були, то перший голова колгоспу був Іван Варениця. А сільська рада була отам, де нині Курбітиха. Школа була во там на горі за річкою, я ше за Польщі до тої школи ходила, – розповідала старенька.

Колись в селі шуміла гута на Браку (назва кутка села на річкою Брідок, топонім – прим. авт.). виготовляли поташ, жіночі прикраси зі шкла. Тоді навіть ще села не було, каже бабця.

– То було колись, я вже не пам’ятаю, може села видко не було, був там такий завод же робили поташ. Казали, ту, де во став, а нині городи, вода була. Коли то було, я не пам’ятаю, казали, що хата Варениці мала перший нумер. Він зачався тут будувати і зачали село.

За деякими історичними дописами, Ставки засновані ще у XVIII столітті.  У 1822 році село разом з Красним, Саджівкою і містечком Товсте отримав у власність австрійський адвокат і банкір Леопольд Пентельберґ. Він вів справи про погашення боргів володарки Гримайлівського ключа графині Ржевуської. Села йому відійшли як гонорар за адвокатську роботу. Йому й приписують історики заснування заводу по виготовленні скла і поташу в Ставках.

Старенька пам’ятає часи війни. Пам’ятає кожного односельчанина, який пішов УПА. В селі не вірили, що «совєти» довго зможуть поневолювати Ставки, тому багато зголосилось у повстанці.

– Хто не хтів йти в «червону армію», йшов в УПА. Казали, що рускі тут будут тридцять днів, потім казали, що їм не більше сімдесят тут бути, але… Багато сім’їв повивозили на Сибір. Ставецкі хлопці, які пішли в УПА, то багато з них погинуло. Кажут, шо ставецкі в Монастирисі  є поховані, брати Мартинюки, Якубчак,– розповідала бабуся.         
 

Монастириха – село на півночі Гусятинського району, біля 10 км від Ставків, північна межа заповідника Медобори. 6 грудня 1944 року між відділом повстанців і загонами «енкаведе» відбувся в Монастирисі нерівний бій.  Полягло не менше десятка українських партизан, над мертвими тілами яких «енкаведисти» познущалися. 

У Ставках є невеличка церква з 1888 року, вісім років тому відреставрована та оновлена. У середині каплички є фігура з мармуру, датована 1886 роком. Перед війною римо-католики в селі планували збудувати костел. На тому місці, з якого видно майже все село, стоїть по сьогодні освячений дубовий хрест. На ньому немає жодного напису і сам хрест похилився, та люди його не чіпають ось вже понад півстоліття.


 

Старий клуб для п’яти дітей

Селом сигналив автомобіль. Приїжджі молоді бізнесмени скуповують пір’я і металолом.

– Вони трохи купують, трохи крадут. Ви, як йшли дорогою, там заїзд до хати, дошками забитий. Вони там зайшли, подушки і перини покрали, – каже жінка, що живе поблизу каплички.  

І вона жаліється, переживає, що скоро червень, літак прилетить. Коли від кроплення полів хтось захворіє чи навіть до худоби ветеринара треба буде, то нема як подзвонити. Мережу телефони ловлять аж на початку Ставків зі сторони Красного.

– Купуємо пір я, старі подушки, перини, акумулятори, металобрухт, – молодим голосом говорилось в рупор на все село. Жигулі «скупників» направились в Козину.

 Слідуємо за ними чотири кілометри.

Товтрова гряда. Краєвиди Медоборів заворожують. Ліси ще не вкритті зеленню, втім, гори є гори. Коли дивишся на дорогу, яка в’ється за горизонт, то здається, що вона веде в небо. Там літають лелеки.

За поворотом на горбі, вже видно вдалині Козину. Допитуєшся в селі за колишньою сільською головою Марією Прок. Після останніх виборів вона покинула роботу в сільській раді, віддавшись відпочинку в рідному селі.
  
- А шо ви депутат? Аааа, виии журналіст. Ви йдіть тако весь час пряаамо, пряаамо, буде поворот наліво на кемпінг «У Збруча», але ви йдіть направо. Знов пряаамо, дойдети до медпункту. Тоди там хата, така жінка-дячиха живе. За дячихою напраааво і знов пряааамо, і потим буде така хата мурована, то там Марія Данилівна живе, – пояснювала мешканка Козинки, яка прибирала місток перед заїздом. Вона, пояснюючи, своєрідно розтягувала голосні звуки.

Село розділено на дві частини якраз тією долиною, яка веде до кемпінгу. Курортна місцина дає людям роботу. В Козині з нетерпінням очікують початку літнього сезону, тим самим хоч трохи поповнити сімейний бюджет. Обіцяють, що ціни в них будуть не високі.

Поки прийшли в другу половину села, під’їхав шкільний автобус. Єдиним пасажиром до кінцевої зупинки був малий Назар з Красненської школи.   

– А ви вже були в нашій дерев’яній церкві або в старій школі? Ще нє? То ходіть я вам покажу, – хотів бути корисним школяр.

Церква в Козині збудована в 1730 році. Є також перекази, що її будували ще в XVII столітті. Місцевий храм відноситься до пам’ятків архітектури національного значення.

Стара школа свого часу виконувала різні функції.  Перший поверх завжди відводився для навчальних класів, на другому проживали вчителі. Останні роки будівля, якій приблизно сто років і схожа на польський маєток, використовувалась, як клуб.

– Нє, там зараз нема танців і дискотеки. Ми в клубі збираємося, карти граємо. А во тут біля клубу на площадці граємо у волейбол, – говорив малий.

– Скільки вас хлопців грає у волейбол? – запитав його.

– П’ятеро, але літом нас більше буває, з Тернополя до бабців ще мої друзі приїжджают.      

Загублений рай на берегах Збруча


Пані Марія Данилівна Прок тридцять років пропрацювала в Красненській сільській раді. Перший рік як вийшла на пенсію. Вона збирала різні спогади про село, робила записи. Каже, що ті записи залишила в сільській раді, та ким вони зараз зберігаються, не знає.


За її словами, село має багату історію. Була прикордонна зона між Польщею і Радянською Україною. Стояли тут австрійські війська. Начебто офіцер з високим званням Австрійської армії на цвинтарі похований, тільки в якій могилі невідомо. Переходили тут річку Збруч січові стрільці. З Хмельниччини в Західну Україну тікали від голоду і репресій в 30-х роках українці з центральної частини.

– Перша офіційна згадка про нашу церкву є з XVIII століття, але мій дідо розказував, що її певно ще козаки збудували. А там трохи вище по Збручу було древнє поселення трипільської культури. Знаходили і сокирки камяні, і залишки фундаментів, і глечики. Тепер маєте, отам далі є така похила місцевість до річки Збруч, то там находили срібні римські монети. Якийсь хлопець кликнув своїх, то вони там знайшли фест скарби історичні. А в полях зі сторони Красного, де піски, знайшли кісти мамонта, – розповідала історію села пані Марія.

Коли німці відступили в Другій світовій, «енкаведисти» вщент спалили село. Вони таким чином помстились місцевим жителям за підтримку повстанців.  

Марія Данилівна говорила, що на полях села є чимало кам’яних фігур. Одна з них, нібито пам’ятник по звільненню селян від кріпацтва. Котрий саме того невідомо.

Слід відмітити, що українці доволі часто ставили в полях хрести та фігури. Таким чином вони просили Бога вберегти врожай від посухи, граду чи інших напастей погоди.

– Ви знаєте, наше село таке, що кожна хата – то окрема історія. Моя мама з Хмельниччини, втекла від німців з поїзда біля Красного, що на Львівщині. Потім, коли прийшли рускі, її відправили на Донбас. Вона й звідти тікала, йшла пішки додому через Київ, – говорила про своїх рідних жінка.

Марія Данилівна за час роботи сільським головою теж надивилися на веселе і сумне. Іноді людські суперечки в сільській раді перетворювались на комедії.

– Зо села приходили, що гарбуз переліз через межу. Жінка не знала, що то не її гарбуз та й взяла зрізала. Сусідка пожалілася, що в неї вкрали такий великий гарбуз. То я ходила з комісією, взнавала чий-то гарбуз, шукала-м те місце, де він лежав. Всякі випадки були. А було й таке, що на дому приходилося подружжя розписувати, бо дівчина вже ось-ось мала родити.  Раз навіть пологи під плотом приймала, добре, що збоку був медпункт, – згадувала веселі історії колишня сільська голова.

Річка Збруч тече майже попри її хату. Для місцевих – це не просто річка, не тільки спогади і перекази про кордон, це міфічна істота. Це як окрема постать, окремий персонаж природи зі своїм минулим і пережитим. Він ловив людей у свої води, він вирішував, кого пустить на інший берег, кого ні.

– Збруч – він такий, у нього свої тайни, – говорила Марія Данилівна.

Жінка все своє життя прожила в лоні Збруча, в Товтрових грядах. Навколишню природу вона називає раєм.

– Ви дивіться, і річка близько, і ліс, і природа прекрасна. І вода мінеральна. В нас мінеральних джерел і свердловин повно, але ж забувають село. Не хочуть тут жити. Помінялося всьо дуже. В нас тут були господари. Колись з хмельничан наші жінки сміялися, що ті бідніші, а хмельничани до наших бабів кричали, щоб вас Бог колгоспом нагородив. А в нас вже й колгоспу нема.

Історія Козини писалася навіть в Австралії. Там проживають родина Михайла Шаровари, вихідця з села над Збручем. Марія Данилівна надсилала йому фотографії та різні записи про село.        

– Я завжди рекламую наше село, пишу кудись, щоб наше село ожило. Та тут рай. Ви би бачили, як тут гарно. Коли верби розпустилися, тут пташки над річкою гнізда-кокони звили з котиків верби. Та тут вода така чиста була, що я з річки колись пила, а тепер часом на ГЕС воду спустять, то риба дуситься. Я все кажу, певно так є, що ми загублений рай…  

Дорогою до село Красне і Красненський шкільний музей

 
Дорогою до села Ставки і саме село

 
Село Козина