Колись це було село, де поляків проживало більше, ніж українців: більше ста хат, хутірці навколо. Хуторів вже нема. Когось із мешканців війна забрала, когось забрали в Сибір, хтось сам кудись поїхав у пошуках кращої долі. Назвали село Забара, бо постійно звідти люди забираються. Нині в Забарі єдина вулиця носить ім’я комсомолки-партизанки Зої Космодем’янської.

Назва села має ще одну версію походження. За переказами, нібито навколо були болота. Перші поселенці місцеві болота прозивали барами. Поселяючись, казали, що йдемо жити «за бару», «за барою». Виросло нове село десь всередині ХVI століття. Нині там мешкають близько 80 забарівців і бабця-сирота.

Чумацький шлях до маленького села

– Там, в Забарі, вже такого нічого нема. Бібліотеку закрили, клуб закрили. Людей мало. Для кого мали тримати?  – каже працівниця Шумського райвідділу культури і туризму.

Жінка подзвонила на автовокзал дізнатися, коли їде в село маршрутка. Передобідній рейс якраз при дзвінку щойно рушив. Наступна пряма маршрутка до Забари аж в п’ятій годині по обіді. Втім, добратися можна й раніше, якщо не пошкодувати ніг.

На Шумському автовокзалі купчилися люди, хто куди. Розклад руху проти кількох маршрутів в «глибокі» села позначили написами «скасовано» і «відмінено».

До села від Шумська можна ще добиратися поперек полями через село Обич, маршрутка о пів на другу. Якщо до самої Забари 14 кілометрів, то до Обича близько дев’яти. Часом люди йдуть пішки п’ять кілометрів до Забари через хутір Хмелищі, який відноситься до села Залісці.  

В Обичі дорогу полями на Хмелищі погодився показати місцевий чоловік. І свої знання околиць проявив школяр, який пробіг поруч і почув розмову.

– Вам треба йти туда, де баба Люба живе. Ота вулиця, що догори, – радив восьмирічний хлопець.

– Баба Люба – це знахарка в Обичі, до неї багато людей приїжджає. А в тій хаті, де великий ясень, живе домовик і старша жінка. Вона не має нікого, крім домовика. Але про цю жінку ніби ніхто погано в селі не говорить. Живе собі домовик, вони між собою миряться, – розповідав про своїх односельців місцевий житель.

Від автобусної зупинки Обича треба спершу йти вулицею, яка як польова дорога, місцями можна й возом перевернутися. Потім полем, потім вже хутір Хмелищі. Хутір невеличкий, не більше 15 будиночків. У кожній другій вже ніхто не живе.

З найбагатшого маєтку хутора вибігло дитинча. Гоп – зашпорталось перед котом, піднялося і зі сміхом побігло до тата й мами, які прибирали від хащ сусідське подвір’я.

За Хмелищами до Забари «накатана» дорога. Накатаними місцеві називають дороги, на яких колись лежав асфальт. В селах Шумщини жартують, що через їхній район від Кременця аж до Білої Церкви проклали «чумацький шлях».

– А чому так називають? От скільки на небі зірок, стільки ям на наших дорогах, – говорив водій «обичанської» маршрутки.

 
24 хати на три кілометри вулиці

При в’їзді в Забару стоїть фігура Діви Марії. Збоку посаджені маленькі туї, люди поклали штучні квіти. Місцеві вірять, що Матір Божа оберігає село, бо колись у війну його спалили, чимало людей погинуло серед тутешніх. Від того й хуторів ближніх не стало, поросли лісом. Вулиця лиш одна, тягнеться майже три кілометри.

Як тільки входити в Забару, перші хати багаті, недавно збудовані. В кого на подвір’ї трактор стоїть, в кого комбайн. Хтось біля воза з конем порається. Люди тут живуть тим, що на землі зродить і в хліві виросте.   

Правда, не всюди живуть. Одна сторона вулиці – хати, інша – городи, сосни, смереки, берези.

Є старенькі будиночки з глини, які утепленні за прабатьківськими науками, обкладені соломою аж під дах, оббиті дерев’яною вагонкою, помащені вапном. Є вже такі хати, що падають і вростають в землю, бо нікому доглядати.    

Люди живуть побожні, але ні церкви, ні цвинтаря в селі нема. Ходять молитися і ховають померлих в Залісцях за чотири кілометри.

У центрі села під соснами автобусна зупинка. Недалеко від неї пам’ятний монумент загиблим односельцям в роки Другої світової війни, поставлений за Радянського союзу. Вже за часи України на монументі облаштували хрест. Більше знакових фігур нема, хоча село зазнало неспокою.         

– Мені мама колись розказувала, що з села багато людей позабирали на Сибір. Забирали – та й Забара. І болота тут були, барами називали. Але я так історії села не знаю, то ви йдіть старших людей питайте. Ото видите, трактор стоїт, ото друга хата за трахтором – старі люди живут. А можете ще піти вкінець села, там дуже стара жінка живе. Я трохи ше молода, шоб таке всьо знати, – торохкотіла жартома сорокалітня жителька Забари, яка вийшла на вулицю.

– Багато тут хат, де люди живуть? – питаю.

– Та в нас село невеличке, 24 хати, найменше по району, а район найменший в області. То ше так добре, що одна вулиця є. І добре, що з Шумська три рази автобус ходит, дітей до школи забирає в сім-пятнадцять.  


У пошуках баби Віри

Край вулиці зібралася чоловіча компанія. В руках тримали сокири, лопати, словом, повертались з господарських робіт. Кожен попросив закурити. В селі ніби-то є магазин в когось на хаті, та з «куривом» не просто. І чужому, де магазин, ніхто не скаже, бо це місцеве таїнство.

– В нинішні дні село живе на городах, то вся наша радість. Кому більше повезло, той на заробітки поїхав. І хто в нас не лінується, він добре живе. А хуліганів в нас нема, міліції, значить, не треба, – засміявся один чоловік.          

– Тобі з твоїми питаннями треба до баби Вєрки. Отако підеш прямо, на городі буде льох, там баба Вєрка живе. Вона тобі і за німців розкаже, і за бандерів. Її німці вибили всю сім’ю, тіко вона одна осталася жива дівчининою, – казав другий.

– Наше село колись було велике. Тут багато поселилось з Антонівки, як сюди тікали, бо в Антонівці вивозили людей, шо німці, шо рускі, чуть не всіх підряд. Баба Вєрка тобі всьо розкаже. Її друга хата стаміци села (стаміци означає звідти,з тої сторони,  волинський діалект – прим. авт.), – підтверджував третій.

Йдеш далі. Хати рідшають по вулиці Космодем’янської, густішими стають дерева і кущі обабіч дороги. Людей біля хат, які ще встояли до нині, не видно. Аж під кінець села обперся на браму вусатий чоловік, похилого віку.

– Зникає вже село, шо рік, то його стає менше. Ото хутір на горбку був, там мого батька брат жив. Нині ні одного двора там нема. Та тут в Забарі було 120 дворів. Село таке велике було. А зараз трийціть хат може є, а може й нє… Вєра Солтис точно знає багато. Вона в селі певно найстарша. Її батьків німці побили. Ото вам ше трохи вище піти, перед лісом буде її хата. А за її хатою вже більше жилих домів нема. Там дальше є хати, але в хатах нема нікого, – каже вусатий чоловік.

 – Можливо, ви знаєте. Чому вилиця носить ім’я Космодем’янської? – запитав чоловіка.

– Чого? А бо партія і уряд керували, не знаєш чого! Тово тридцять років назад була така політика партії, нині політика така сама, отово і назву не поміняли. І всьо! А село було далеко, і вулиці інакші були. Тепер півсела нема, а політика партії за тридцять літ не помінялася! Отово вздовж, як йти, хати були. Нема! Нема хатів!  – голосно сказав чоловік.

Вулиця пішла під горбок. Минулася остання хата. Баби Вєрки ніде не було. Усі хати, куди не зайди, були зачинені, висіли колодки. Далі дорога заглиблювалася в ліс. Пізніше в селі скажуть, якщо помандрувати глибше в ліс, там є насипана могила. Колись була хата, нині могила. Жила щаслива сім’я: батько, мати і п’ятеро дітей. Наймолодшою була Віра.

– Вона вам не відкриє. Ви хто такий? Біля неї нема нікого, сама ходить з паличкою. І ви її хату минули. Вам треба вертатися ото тако пррамо, і буде маленька вуличка вбік, там її хата. Але вона вам певно не відкриє. І якшо маєте, дайте закурити, – говорили два чоловіка, які прямували возом до лісу.

               

Жахіття війни: розстріляні діти

В тій вуличці збоку одна хатина, двері зачинені. Побілений льох на городі, чисті стіни, подвір’я прибране. Втім, нікого не видно. На стукіт ніхто не відчинив.

По дорозі назад кидається в очі завалений дах колишнього клубу і бібліотеки. Забарівці як змогли, так відремонтували лиш половину будівлі, в якій знаходиться місцевий фельдшерський пункт. Там, де оглядають хворих, засідає виборча комісія на виборах , говорила одна жінка. Бо більше ніде в селі комісіям засідати.

Старожилів все ж так вдалося віднайти. Відчинили у тій хаті, яка «за трактором». Вийшла старенька бабуся, спираючись на дерев’яний ціпок з вирізьбленими візерунками.    

– Я народилася якраз, коли скінчилася війна. Мама розказувала, що через село йшов фронт. В Залісцях стояли совєти, а в нас були німці. Совєти погнали німців туда, як на Угорсь, там навіть лишився хутір Німеччина після них. Довший час була могила німецького солдата на горбку, а чи тепер є, то не знаю, – розповідала 72-річна Антоніна Василівна.  
     

Вона каже, що село поволі зникало через колгоспи. Старі повимирали, молоді «буряки не хотіли дерти», тому повтікали від трудоднів. А молились Богу забарівці в сусідньому селі.
  

– В нас ні за Польщі, ні за України церкви не було. То раніше була одна парафія, одна церква на чотири селі:  Залісці, Забара, Сошище і Літовище. А зара розділили, бо років певно більше десять в Літовищі нову церкву построїли.

Школу після війни будували батьки пані Антоніни разом з односельцями. Нині це будівля колишнього клубу з заваленим дахом. В тій школі після фронту  навчалося 50 дітей на два класи. Давали знання по чотирьохрічній програмі того часу лише дві вчительки.

Антоніна Василівна добре знає трагічну долю найстаршої жінки Забари, бабусі Віри. Цю історію в селі переповідають діди внукам, у школах, на вулицях. Не боялись розказувати навіть в часи «совєтів», як мала дитина в один день втратила шістьох рідних людей.

– Мені то всьо казала моя мама. Вєра чи то з 35-го, чи то з 37-го року. В нас в селі було дуже багато поляків. Ото як нема хатів до озера, там до останньої хати були польські хати. І по другу сторону вулиці жили поляки. Як билися бандерівці чи то хто з поляками, то ті всі хати спалили. То казали, що її брат був в УПА. Німці про то взнали. За день як мали прийти німці до них, Вєру  послали в Угорськ до баби, бо вона була наймолодша. Так вона лишилася живою. Німці на подвір’ї стріляли по всіх. Там одна жінка везла фуру (фіра, віз – місц. діал., прим. авт.) гною, то ше, мама казала, діти з подвір’я кругом тої фури тікали і лізли в гній, аби німці їх не побачили. То один німец наставив автомата на ту жінку і став на ню кричати, шо ше зара тебе застрелю. То їх тоді забили шестеро, тіки Вєра одна осталася. Забили бабу, батька, матір і троє братів, які ше також дітьми були. Баба в діжці хліб місила, то так її руки зосталися в тісті, вона тілом в діжку впала.  А дід в ліс втік.

За розповідями пані Антоніни, бабця Вєра мала чоловіка, двох синів. Старший нежонатим в 50-т років помер, другий – теж помер в молоді роки, але за життя мав сім’ю. Залишилася Віруня нині одна.

– Вона зара, як і я, ходить з паличкою, – відмітила Антоніна Василівна.   

Лісовий дух в капелюшку

 Стеренька жіночка згадала юність. Як кажуть, кожне півстоліття назад все було не таким. Було весело, музиканти збирались, танці під скрипку на свята.

– Раньше телевізорів не було. В нас на початку села, де будете йти, хата з такою синьою черепицею, то в тому дворі жив музикант. Як субота чи неділя, наробилися чи не наробилися, молодь вся там. Музика грає, на вечорниці всі сходилися. Ті вишивають, ті прядуть на веретені, ті шось в’яжуть, а ті танцюють і співають, шо аж гай шумить. Я сама ше тута ходила, – засміялася Антоніна Василівна.

Із місцевих легенд пенсіонерка розповіла, що за селом в лісі один дідок водиться.

– Колись мені одна жінка з Залісців розказувала. В нас, як кінчається село, є такий горбок, ліс вздовж дороги, долина. В нас там є гарне джерело, його назвали Майдан. Там стільці люди зробили, на природу виїжджають. І, каже та жінка, йдемо в суботу додому з роботи з Дубно, а вже вечір. Вийшов від тих столиків якийсь панок в капелюші (капелюшку – діалект, прим. авт.). Він йде вперед, а ми позаді. Ну йде, то йде. І тут як він замахав руками, здійнявся вітер, дерева як зашуміли, гіляки стали ломатися. Ми почали молитися, молилися поки ото в капелюші кудись поділося. А йшло чоловік, каже, зо штири-п’ять і то всьо виділи.     

Припудреною дорогою

В заїзді двору з синьою черепицею стояло дві жінки середнього віку.

 – Ви про наші дороги напишіть, – каже одна.

– Коли до нас політики приїжджають, то наобіцяють ідей. А нашо нам ідеї в селі? Ми вже були за ідеї. Хай дороги зроблять, – сміється друга.

За їхніми словами, найбільші побажання селян – це перевезення дітей до школи. Автобус із Забари в Шумськ через Залісці, де діти вчаться, відправляється в 7.15. Щоб зібрати першачка чи старшого до школи, батьки будять дітей мало не в шостій ранку. Привозить автобус дітей назад після другої. Хто в старших класах вчиться, часом йде пішки, бо може не встигнути на обідній рейс.

– І знаєте, ту дорогу до Залісців робили в вісімдесят другому році. Мій батько був бригадиром в колгоспі, то він тут трохи організував. Тридцять років дорога не бачила ремонту. А взяли раз в газеті написали, ше батько жив тоді, шо зробили косметичний ремонт. Я татові то прочитала, а він питає: «А шо таке косметичний ремонт дороги?» То я йому кажу: «Пудрою, тату, дорогу посипали», - сміялися забарівчанки. – Ви вже звідси йдіть припудреною дорогою до Кременецької траси. Чотири кілометра пройдетесь, ніц вам не буде. Вже он майже шоста, то ше може на якусь маршрутку з Кременця до Шумська встигнете…