Зникаючі села Тернопільщини: Духів - лісові «гаваї» Кременецьких гір

Дивна назва населеного пункту в Кременецькому районі привертає увагу. Село Духів розкидане по горах, кожна друга хата в лісі. Кожна третя – заростає бур’янами і деревами з покрученим гіллям. Хрести обабіч дороги. Є духи чи нема? Хоч би кого спитати, та людей не видно. А ще кажуть, що село в народі прозвали Гаваї.  

Містика, історія про відьму, приїжджий нелюд і, звичайно, добрі мешканці лісу. Кого тільки не зустрінеш в маленькому селі, з долини якого починаються мальовничі Кременецькі гори. Багатьом це може здатися вигаданою історією, але насправді всі події і люди справжні, з якими перестрівся кореспондент «ДОБИ».

Хата з прокльонами

Добратися від швидкісної траси в Духів не важко. В Горинці, перед Кременцем, якщо їхати зі сторони Тернополя, є поворот, а далі – 8 кілометрів кам’яною дорогою. В Горинській сільській раді мало знають про належне їм сусіднє село.

– Вам би добре було знайти бувшого завклуба. Оооо, він про Духів багато може розказати. Він все життя в тому клубі проробив. Ви тут трохи вище по трасі підніміться, побачите знак на Духів навпроти каплички. Підете тею вулицею через Горинку, а таааам весь час прямо. І коли буде знак Гаваї, то стаміци (звідти, звідси – місцевий діалект, прим. авт.)село  починається, – розповіли жіночки в кабінеті землевпорядника сільської ради.

Йдеш через Горинку. Вулиця, як вулиця, ніби не бідно живуть. Та є такі двори, що з хати лиш комин залишився.

– Дай Боже щастя! Я добре йду в село Духів? Та дорога? – питаю господаря, який порається по подвір’ю.

 – Добре йдеш, сину. Ото десь ще километр і Горинка закінчиться. Там вкінці села побачиш перехрестя і збоку хрест. То тобі далі прямо і прямо вісім километрів.

Дякую і йду далі. Село закінчується дерев’яним синім хрестом. Біля хреста розкривається панорама: кам’яна дорога мандрує вниз, по ліву і по праву руку –  підйоми в необроблені поля аж по сам горизонт. Далеко попереду гора поросла ялинами. Туман з верхівок дерев спускається якраз на твій шлях. І там вдалині видніється поворот. За вигином дороги лиш ліси по горбах, один вище другого.

Йдеш в долину. В обличчя тобі сипле дощ, вітер б’є дрібним снігом і завиває . Хмари важкі низько над землею пливуть.

За поворотом зліва від дороги хатина з цегли, давно там нікого не було. Торішня трава на подвір’ї не кошена. Плодові дерева повигинались.

З другої сторони дороги синіє ще один маєток на горбку. Заїзд на подвір’я заріс кущами, трава вище криниці. І криниця вже сама осипається. Щоб зайти у двір господи, крізь високу траву треба прориватись. Але манить хата цікавою архітектурою. Багаті люди колись тут жили. Довгий будинок, багато вікон, веранда, щоправда вапно облітає. На подвір’ї стоять дві стодоли - одна дерев’яна, одна глиняна.  Є льох вимуруваний з каменю, зверху зсувається черепиця.

На веранді вибиті сині двері. Зайти би в середину? Підходиш ближче, на тебе старий образ Діви Марії з Ісусом маленьким дивиться крізь скло у вікні. А у хаті темрява в білий день.

Переступив поріг веранди і вже би у хату ввійти, бо наступні двері ледь на одвірках тримаються, але далі не пускають прокльони. На дверях, поміж рамок для скла, записка на аркуші, кожна буква «жирна».

«Щоби вам руки повідкручувало по самі локті, щоб куска хліба не могли втримати»

Моторошно. Ні зайти далі до хати, бо страшно, ні вийти, бо сміливість підштовхує глянути, як колись жили. Заходиш в одну кімнату – стіни трухлявіють, заходиш в іншу – облізлий портрет колишнього президента Ющенка на підвіконні. На кухні вже піч завалюється. Поруч печі старезний, вицвілий килим-картина на стіні висить: дівчина з песиком біля річки бавиться. Килим зарухався від вітру, що крізь комин ввірвався.

Повернув у іншу сторону хати. Підходиш до того вікна, де образ Діви Марії, а збоку зі стіни видертий дріт, на ньому записка, що вдруге грізно проклинають:

«На дачі – та й бо проклену тебе й дітей».

Вийшов на вулицю. Свіже повітря наповнило груди, бо дихав глибоко. Оглянувся на хату, на дорогу, де вдалині Горинка, потім на садок, що за тою хатою з прокльонами. А у садку дерева в твою сторону повертаються гіллям. Вони вже давно обсохли, криві і не дають плоду.

Мандруєш далі. До села від того хутора ще не близько. А хутір в Духові, де стоїть «хата з прокльонами», називають Манівщина.  
         
Недовірливий чоловік побив дружину

Йдеш і ні душі тобі на зустріч. То на тому горбі, то на тому хати западаються. Є по до розі і кілька доглянутих хат. Собаки в твою сторону гавкають. Аж радієш тому гавканню, бо раніше здавалось, що взагалі ніхто на хуторі не живе.

Дорога пішла на підйом. Справа від дороги знак, на який найбільш очікував – «Гаваї». Пізніше місцеві розкажуть, що колись хтось так пожартував, але в селі сподобався жарт, і вже більше п’яти років напис ніхто не чіпає. Навіть кожного року відновлюють.

Над деревами видніється церква. В сільській раді казали, що за церквою є клуб, магазин, акушерський пункт, і там би розпитати, де живе завклубу. Загалом, ця місцина з клубом і ФАПом вважається центром села.

Трохи подалі під ліс розкинулось кілька низьких будинків. На подвір’ї один чоловік зробивши роботу біля тракторця, повернув до хати. Крім трактора, стоїть бус-«газелька», мотоблок, за хатою город ораний. Усе підказувало, що тут живе добрий господар.

Двері тої господи відкрила висока худорлява жінка в хустині, віком десь 40-45 років. Через кілька хвилин знайомства з кімнат почувся чоловічий грізний голос:

– Закрий двері, вітер дує.

За мить чоловік сам підійшов до порогу. Він своєю постаттю ледь проходив крізь низькі і вузькі двері.

– Ви звідки?.. Ну і шо, шо ви журналіст? Покажіть посвідчення, тут багато посторонніх приходить. Так, чо ви тут один ходите? Кому збираєте інформацію? – не вірив у прості відповіді господар.

Чоловік почав виривати документи з рук. Жінка намагалась його заспокоїти і відвести у хату.

– Не чіпай людини, – просила вона.

– Закрий морду! Ти не пхайся! Забери руки, я сказав!

В цей момент вдалось вирвати посвідчення назад від недовірливого господаря. А він і далі кричав на дружину.

– Ти не пхай морди ніколи туда! Поняла? Закрий морду!

Чоловік вдарив відкритою долонею жінку в лице, двері різко зачинились. Ударів більше не було  чутно, лиш коротка сварка.

В селі нема газу, зате є сільський «співробітник СБУ»

Дружина до появи свого співмешканця встигла пояснити, де живе колишній завклубу Владислав Карпець. Слід було повертатись в сторону церкви. По дорозі назад перестрілась старша жінка, яка біля невеликої стирти набирала солому для худоби.

– Я приїхала сюди з Кременця жити. Свекруха моя старенька, її понад дев’яносто літ, доглядаю маму. То я про село мало знаю. А що то за чоловік такий прикрий? Аааа, то він недавно прийшов сюда жити. І знаєте, кажуть, що він дуууже ревнує її, – зауважила співрозмовниця.

Літня жінка розповіла також про проблеми села. Вже рік, як в Духові живуть без газу. Лиш той, хто має машину чи воза може поїхати в Кременець привезти газовий балон.

– До нас газу не возять. Тамтого ше травня привозили і всьо. В нас труб не проклали, тільки балони возили, а вже не доставляють чогось. І де хоч звертайся. А ще субсидії не маю. Моя дочка пішла в поліцію до Львова працювати. В неї двоє маленьких дітей, знімає там квартиру з дітьми, бо до школи ходять. А я лишилася без субсидії. 38 років пропрацювала, чоловік 40. Я знаю, шо є такі люди, які басейни мают і на 20 тисяч гривень субсидії получают. А я на пенсії, однокомнатна квартира, і не можу субсидії виробити, бо не виходить, – каже літня жінка.

Поки говорили, під’їхала вже знайома газель бордового кольору.

– Так! Я працюю в Службі безпеки України! Давай свій номер телефону і номер до твого шефа. Ти поїдеш зі мною в міліцію, – закричав чоловік.

– Давайте прямо зараз зателефонуємо на 102, повідомимо все як є, – запропонував йому у відповідь.                 
– Мені не треба нікуди дзвонити, я з СБУ! Ти сідаєш в машину і їдеш зо мною. Чого ти ходиш по людях і збираєш інформацію? Га? Не їдеш? Добре. Я їду в сільську раду, їду по міліцію. Всьо. Считай, шо тобі всьо.

Такий випад зі сторони односельця шокував місцеву мешканку. За її словами, вона вже не вперше переконується, як цей чоловік ставиться до гостей. При цьому, він сам вважається в Духові приїжджим.

Легенди і народні звичаї села Духів

Пан Владислав Карпець багато розповів про історію свого рідного села. Він каже, що назва Духів прикрипілась тут аж по війні. До того часу село йменувалось по-іншому завдяки покладам глини яскраво-червоного кольору.

– Як старі люди розказували, село колись називалося Червона. А Духів – то було колись пару хат під лісом. Потім село трохи розрослося, і об’єдинили в одну назву. А то всьо хутори навколо: Залісеччина, Двореччина, Снігурівеччина, Бодаччина, Манівщина. Люди з Двірця, Боданова та інших сіл стаміци поселялися, так хутори почали називати, звідки люди приїхали.

За давньою легендою, розповідав пан Владислав, перший поселенець будував хату з випаленої червоної глини. Через село колись був найзручніший шлях з Почаєва до Кременця. Коли людей питали, куди йдуть, то подорожні відказували: «Йдемо тудою, де червона хата» або «де червона глина».  

– Назва Духів пішла від легенд. Певно тому, що тут ліси і блудили люди. Вздовж дорогою люди наставили хрести, щоб блуд не чіпався. За радянської влади їх трохи позрізували, не всі хрести стоять до нині.

За розповідями місцевого краєзнавця, село Духів до 39-го року було під Польщею недалеко прикордонної зони. В селі жили пани Кваснєвский і Дубіцкий. Де були їхні маєтки, «совєти» зробили школу. На тому місці зараз нема нічого, люди собі стіни на хати порозбирали.

– Тут в селі було мало дітей. В Горинці побудували нову школу. Духів, казали, що не перспективне село, то, значить, треба віддавати дітей вчитися до Горинки. Потім вже за України навіть якийсь спадкоємець панів, чи ким він був, куниці на тих маєтках розводив. А потім того не стало. Люди по розбирали до фундаменту. 

Село Духів має, як і сотні сіл Тернопільщини, свої сторінки героїчної боротьби. З Духова  вивезли на Сибір багато сімей за їхню участь в ОУН-УПА, каже Владислав Карпець

– Отут жив через дорогу Мороз Симефон. Він був в Службі безпеки УПА. 25 років на Сибіру відсидів. Коли відпустили, йому не можна було сюди приїжджати, то він жив в Дніпропетровській області, там і поховали. Були тут «стрибки» (каральні загони НКВД – прим.), то як іти до Двірця, в лісі була капличка. Її стрибки спалили. Точно не скажу, але балакали люди, ніби був причетний до спалення один місцевий з Горинки, що прислужував стрибкам. Зараз капличку знов відбудували.     

Церква в селі православна, московського патріархату, збудована в 2000 році. Втім місцевим стареньким жителям байдуже, до якої церкви йти, зауважив похилого віку чоловік.

– Тут всім однаково, яка церква. Десять стареньких прийде, хто може, і то не кожен раз. А тим пенсіонерам вже нема різниці, вони йдуть до Бога, а не до священика. Тут ніхто, як кажуть, ні за українську церкву, ні за російську, аби лише церква була.

Розповів пан Владислав родинну оповідку про відьму в селі. Це давно було, ще за його прадіда. Занадилась чортова служниця до їхньої хати.

– Жила Гамуска Катерина отам на горі. Чогось люди на неї казали, що вона відьма. Пропадало в нашої корови молоко. Нема молока і нема. Мій прадід пішов до хліва худобу годувати. Дивиться, якась палка лишня стоїт при вході. Що ж таке? Ніхто тої палки в хліві не ставив. Ту палку він приніс до хати. Взяв молотка і цвяха, каже, що зараз приб’ю до стола, бо щось криво стоїт. Заліз прадід з тою палкою під стіл і-но прибивати, а палка на відьму перекинулася. І давай вона втікати через двері, – засміявся співрозмовник.

Він ще багато розповідав про вечорниці, про молодь, про «перші гулі». За давнім місцевим звичаєм, коли перший раз мама відпускала дівчину до гурту, молодь влаштовувала в селі празник. Накривалися ввечері столи, збігалося багато людей і музики. А той хлопець, якому подобалась дівчина, мав іти по неї. І за те, що старші дівчата випросили в мами пустити доньку ввечері погуляти, хлопець мав найбільше накрити стіл. Так називалися перші гуляння або перші гулі.  

За мотивами українських традицій чоловік все життя плекав мрію поставити виставу «Наталка-Полтавка», та не судилося. Вже нікому грати і мало кому до снаги прийти в клуб, який збудований зокрема завдяки зусиллям родини Владислава Карпеця.

– А хто прийде, коли все навколо лісом поростає, навіть ті землі, які роздані під паї? – каже краєзнавець.

Ні дільничного інспектора, ні телефонного зв’язку        

Владислав Карпець провів гостя до дороги і показав, де саме знаходиться магазин. Йти треба було знову в сторону хатини «ревнивця». За словами колишнього завклубу, заїжджий до всіх так пристає. І як тільки прозвучала згадка про «місцевого чужинця», під’їхала бордова газель зі сторони Горинки.

– Ходи сюда! Скажи свому шефу, село віддалене, живе чотири бабки. Ти не маєш права без участкового тут ходити. Тобі повезло, що участковий зараз в другому селі. І не бреши мені, що ти був в сільській раді. Ти мене обманив. Я завтра буду з головою, бо його зараз нема, я те питання підніму. А як тут шось пропаде в селі? Ти прийшов до мої жінки, вона самотня жінка. А як завтра вона помре, хто буде відповідати? Ти мисли, мисли. Ти вісім кілометрів тут ходиш... Коротше, ти мене зрозумів?! Запам’ятай, мене звати Роман, я з служби безпеки.

«Роман зі служби безпеки» поїхав. Більше з ним не довелось бачитись зблизька. Він раз по раз виходив на горб за своєю хатою чи комусь подзвонити, чи подивитися, куди далі пішов журналіст.

Окремо варто зазначити, що інформація про певну неадекватну поведінку «Романа з СБУ» та нанесення удару жінці передана усно в правоохоронні органи. В разі необхідності, можуть бути надані звукозаписи розмов. Крім того, за деякою інформацією, села, які знаходяться на території Горинської сільської ради Кременецького району, зараз без дільничного інспектора. Попередній звільнився, нового ще не прийнято на роботу. 

Відсутність дільничного не єдина нагальна проблема в Духові. Подзвонити будь-куди з села не так вже легко. В долинах не сягає покриття жодного оператора мобільного зв’язку. На все село працює лиш один стаціонарний телефон. Телефонувати можна, вибравшись на пагорби, або за щастя тому, хто вже живе на пагорбах.

– Незручності в селі такі, що нема в нас зв’язку. А стаціонарний телефон на ФАПі відключили за неуплату, – каже фельдшер місцевого ФАПу пані Тетяна.

Фельдшер відмітила красу села і природи. Багаті люди вже помалу зацікавились придбанням житла в Духові. Наразі приїжджають лиш на оглядини. Та це вселяє надію місцевим, що Духів в найближчі роки оживе.

Щодо недавнього минулого Духова пані Тетяна розповіла, що в селі був відомий на всю країну жіночий ансамбль. Лиш кілька жіночок з колективу залишилися, багато повмирало. Нині найбільш відомий в селі саме той приїжджий ревнивець.

– Він так любить себе показати, що він діловий. Всім бабцям каже, шо робить в СБУ. Та ви його не слухайте, він взагалі ніде не робить, дома сидит на плечах в жінки. Його та бідна жінка, колись тут у ФАПі працювала, він раз прийшов і забрав її з роботи, і більше не пустив. Вона здасть молоко, то всі гроші він собі забирає. А він тут ніхто, ні не приписаний, ні з тою жінкою не розписаний, а вже десь три роки живе. В нас село дуже дружнє, а тут, може й не можна так казати, одна погана людина прийшла. Він кожного хоче зачепити, шо він тут такий начальник.

За словами пані Тетяни,  в селі проживає ще близько 15 дітей шкільного віку. Щоранку їх відвозить автобус в Горинку, по обіді вертає назад. Молодих сімей не більше десяти і може 80 пенсіонерів на всі хутори.

Був час, коли село розвивалося. В Духові працював вапняний кар’єр, розводили отари овець. За найкращих часів село налічувало до чотириста жителів. І «помєщікі» були, там бабця Тетяни в наймах працювала. Нинішні пани для села – це політики, які навідуються лише в передвиборчий період.  


Поміж гір і лісу


За селом у лісі, в сторону хутору Королівка, є капличка. Капличка збудована біля джерела в підверхів’ї гори. Місцеві вірять, що джерело б’є на тому місці, де колись залишила свій слід Діва Марія.

Мама пані Тетяни Алла зголосилась показати джерело, воду якого вважають святою. Щоб не заблудити лісом, провести до каплички покликали сусіда Василя. Втім, коли прийшли в ліс, на здивування всіх в колодязі не було ні краплі води. Це вперше за їхньої пам’яті так сталося, казали і Василь, і пані Алла.

Вже темніло. Дорога назад та ж сама. Владислав Карпець розповідав про героїчну боротьбу місцевих проти «совєтів». І там, на хуторі Манівщина, є висока могила. Криївка колись була. На могилі хрест, наче з берези поміж ялинок. Повідають, що криївку видав енкаведистам хтось з місцевих. Бій відбувся 28 червня 1950 року.

Не всіх імена знають, хто загинув з повстанців. Так і написали: прізвище і рік народження невідомі. 

























































































































Назарій Наджога

Опис відсутній


Читайте також