Нище — село під горою на Зборівщині. У селі досі ростуть кремезні дуби, де, за переказами, відпочивав гетьман. Б’є джерело — витік великої річки, яка наповнює водами половину Тернопільщини. Діти бігають до школи  у Львівську область. Мчать кілька кілометрів лісом і оглядаються, бо дорогою в сусіднє селище їм можуть перестрітись дикі кабани.

Маршрутка з Тернополя через ліс і болото до синьо-жовтої будки

– Мені, будь ласка, квиток до села Нище, маршрутка на 9.00, – прошу на касі "малої" автостанції в Тернополі.

– А в нас в базі такого села нема. Може, вам в Нижні Луб’янки, – перепитує касирка.

– Ні. Так он автобус стоїть вже на платформі. Село Нище є кінцевою станцією, там ж пише на маршрутці.

– Та нема в нас такого села в компютері, як ви хочете... Аааа, всьо, згадала. То вам на нищанську маршрутку. Люди її так називають «нищанською».  Але ми квиток видаємо тільки до районного центру, а далі ви вже водієві доплачуєте, бо в базі села нема…

Маршрутка до села Нище Зборівського району з понеділка по четвер має два рейси: зранку і в обід. У п’ятницю, суботу і неділю є ще вечірній. Втім, коли погана погода чи дорогу засніжило, тоді нічого не їде, всі сидять вдома.

Дорога за Млинівцями вже не дорога, а напрямок, каже водій маршрутки. Дорога справді без асфальту. Ями повні води від талого снігу. Швидше 40 кілометрів за годину не розженешся. Так і їдемо, гуцаючись на кріслах, трясе.

Після села Вовчківці, до сільської ради якого належить Нище, в маршрутці порожньо. Попереду залишилась лиш кінцева станція за лісом. Біля водія лежать пакети, повні хліба, круп, ще якихось продуктів. Розмовляємо.

— То люди з Вовчківців, Нище, Івачова мене часом просять: візьми купи то-то й то-то. Скупився і везу їм по дорозі. Буває, що не встигнуть вийти, то так і їжджу день-два з тими пакетами, – розповідає водій маршрутки.  – Зі Зборова до Нище є двадцять кілометрів. І гарна тут природа – дуби, гора, – але красиво тому, хто приїхав і поїхав. А жити?.. Я знаю… газ є, світло є, але як позакурує снігом дороги, то навіть скора не може приїхати... Діти і внуки своїх бабців на зиму до себе забирають, хто у Львів, хто в Тернопіль, хто у Франківськ.

На автобусній зупинці стояло кілька старших чоловіків і жінок в очікуванні автобуса. Зупинка у селі – це невеличка площа з дерев’яною будкою, яку в сині і жовті кольори розмалювали старенькі жителі села.  

 
Дуби, легенди та історія села під горою

Попередньо водій зателефонував до знайомої в Нище, щоб хтось провів кореспондента ДОБИ селом, показав пам’ятні місця та розповів історію, що туь відбувалося багатьма століттями назад.

Існує легенда, що село засноване після набігу татар, які вщент знищили поселення на горі Хомець. Люди заховалися в долині в очеретах і так почали говорити, що поселяємось і будемо жити «нище». Місцеві переказують, що село в різні роки мало назви Нуще і Ніще. 

На горі не збереглись помешкання того давнього часу. Повідають, що на вершині гори була церква, чоловічий монастир. В пам'ять про своїх предків місцеві мешканці насипали могилу і поставили хрест на тому місці, де вважається, що стояв храм.

Зараз, поки тане сніг, на гору небезпечно вибиратись. Доволі стрімкий похил, слизько. Але як влітку вийдеш на вершину гори Хомець, то відкривається простір Львівщини і Тернопільщини на десятки кілометрів навкруги.

Під горою струмок. Майже в центрі села джерело – починається Серет. До витоку річки прокладені невеликі сходи, збите дерев’яне накриття. Цей потічок, в якому люблять забавлятися качки, потім розростається у великі озера.

Джерело в селі Нище охороняється законом, як пам’ятка природи.  

Під охороною закону в селі також є три чотирьохсотлітні дуби. Під ними відпочивав Богдан Хмельницький з військом, коли йшов на Львів.  Під дубами мисливці постави хатинку з довгим козацьким столом, одночасно сісти за нього може два десятки людей.

У селі є церква Івана Хрестителя, збудована в 1893 році. Місцеві гордяться, що наріжний камінь храму освятив Андрей Шептицький, який тоді ще не був митрополитом. У день відвідин села він також охрестив хлопчика, до якого в дорослому віці з пошаною ставились односельчани.

 Унікальними фігурами ХІХ століття відзначається старий цвинтар, який зліва від церкви, там вже не ховають людей. Над усіма похованнями возвеличується кам’яний хрест на п'ятиметровому постаменті.

Від церкви добре видно гору Хомець. Вздовж гори – столітні дуби, висота яких сягає сорока метрів. Не менше п’яти людей треба, щоб обняти стовбур. Дуби в селі люди шанують, як обереги. Говорять, якщо ти дуба не вмовиш пропустити на гору, то й не піднімешся. Лише людям, які родились і виросли під тими дубами, на гору можна легко піднятись. Чужі мають питати згоди старезних дерев.

Усі ці пам’ятники природи і багатої історії села показує кореспонденту ДОБИ 70-річний місцевий мешканець Ярослав Ухніцький.       

Куди бігають кабани, там діти ходять до школи, іншого шляху нема

– Нема людей, повмирали, а молоді повиїжджали. Хати є, та що з того, коли там ніхто не живе. Після фронту десь до вісімсот людей жило, – каже пан Ярослав.

В селі половина будинків стоїть пусткою. Хатинки дуже подібні одна на одну, збудовані в 30-40 роках минулого століття з каменю і глини. Усі побілені вапном, низькі. Деякі обвалюються.

– В нас ще табір дитячий був, діти з Києва відпочивати приїздили. Та тут малини, ягоди вздовж табору такі ростуть… всьо було для дітей. П’ять раз їх годували. І медпункт був зроблений, і міліція дежурила, бо дітей було багато, і люди мали роботу. А перед тим, то була школа, – розповідав пан Ярослав.

Дитячий табір «Калина» досі збережений, перебуває в приватних руках. Головна будівля і столова з медпунктом, що поруч, відремонтовані. Проте підприємець, який викупив територію табору, рідко навідується і має намір його продати, бо купив собі нерухомість десь закордоном.

За Польщі ці будівлі були маєтками пана Томаса Завидовського. Його син Людвіг у своїх сімдесят відвідував Нище два роки тому. Оглянув чи стоїть ще хата, де він родився. І хоч будівлі мов новенькі, та вони вже мають інший вигляд, ніж той, який був до другої світової.

Поки власника нема, дитячий табір доглядають сусіди.

– Та наше село ще не таке зникаюче, – сміється пані Галина Жовтюк, яка разом з донькою Наталею дивиться за табором. Жінка часто бере участь у виборчих комісіях. – В селі разом з хуторами Корчунок і Хомичами було записано 131 виборець. В нас тут майже всьо пенсіонери. Є кілька молодих, а на роботу майже нікуда не ходять. Хм, де тут роботу знайдеш?

– Нас ще є пару молодих сімей таких, як моя. Ще брат є, сестра є, чоловік на заробітки їздит. Діти ходять до школи в Новоселище, то вже Золочівський район, Львівська область. Всіх дітей в селі 12. Діти йдут до школи три кілометри через ліс. Оооо, ви би побачили, як діти до школи ходят з Ніща до Новоселища, коли по дорозі бігають кабани.  Діти є  перший клас, п’ятий,  шостий, дев’ятий, – каже пані Наталя Козак.

Мешканці говорять, що питання перевезення школярів піднімалось на рівні Зборівської райдержадміністрації. Навіть придбаний автобус для школи в Млинівцях. Він би мав возити дітей з кількох навколишніх сіл. Але батьки не погоджуються на те, щоб діти навчалися за 18 кілометрів від дому.

– А як закуре снігом? Чи дитина захворіє в школі? В моєї малої часто болить голова, дзвонить вчителька, то я за три кілометра бігом прибігла і дитину забрала. А за вісімнадцять кілометрів, де я зможу так прибігти. А тут ще ліс! Діти йдут до школи, а перед ними кабани вибігают. Льоха йде з виводком, діти стоят. А якби хто крикнув, то би дитину розірвало. Хто би за то відповідав? – розповідає  матір десятирічної дівчинки.

Дійсно, дорога не асфальтована. Нею возять ліс. Від важкого лісового транспорту і фур шлях доволі розбитий, лісництво на покращення дороги грошей не виділяє. Крім того, не завжди її прогортають, як засніжить. 

– Нам кажуть, що то Зборівський район, а то Золочівський, що нема права возити дітей з тої області в другу.  Автобуси не їздять, але діти ходять до школи в другу область. І якби не наші діти, то би ту школу закрили. П’ять хвилин їхати. В нас є дванадцять дітей, а ще Івачів. І ще в Ніще є троє маленьких, які до школи не ходять, але потім будут ходити, – зауважує мама.

– Нам обіцяли з Золочева, що будуть возити. Перед останніми виборами дали автобус на два тижні. Вибори відбулися та й всьо – автобус не їздит. Не знаємо хто дав, певне зі Зборова дали, – підтверджує пан Ярослав Ухніцький.

Коли дощі, сніг, болото, діти сидять вдома. Хіба хтось би фірою їхав.

Йде весна. Дикі кабани почнуть ходити виводками. Батьки бояться. Один тато з села Нище водить щоранку дитину в перший клас, а по обіді йде по неї.

У Новоселицькій школі перед батьками розводять руками. Мовляв, заберете дітей – школу закриють. У тій дев’ятирічній школі Золочівського району навчається близько 60-ти учнів, половина з яких з сіл Зборівського району.  

– Школу закриють, автобуса не дадуть. Куди ми потім дітей віддамо вчитися? Чи як автобус поламається і не приїде за дітьми, діти де будуть спати? Я вже казала, дайте автобуса і ставте в мене на подвіру, – говорить Наталя, мама школярки.   


              
На сільському цвинтарі в Нище в одній труні лежать троє замордованих братів


Ярослав Ухніцький запросив кореспондента ДОБИ додому. Його дружина Стефанія накрила стіл: сало, ковбаса, салати, гриби, смачний капусняк, домашній хліб. 

Розбалакались. Пані Стефанія поділилась трагедію своєї родини. Її матір з півторарічним сином на руках осиротило «енкаведе». Потім вона вдруге вийшла заміж, та про свого першого чоловіка пам’ятала все життя. Його трагічну загибель вона розповіла доньці.

 – Було три рідних брати Семко, Яндрух (мамин чоловік) і Іван Пуньки. Один брат був лісником, другий — ковалем, третій — головою сільради. Вони пропагували незалежну Україну, але не воювали. Іван, голова сільської ради, виписував якусь патріотичну газету. І за ту газету його викликали в кантору на ростріл. Але сказали, що то єдного розстрілювати, є ще два брати. Так всіх трох за газету взяли.

Прийшли кагебісти до Яндруха. Покликали його першого до кирниці, отут на середині вулиці, як до Павлишина йти. Там був будинок такий, хата-читальня.  Там його допитували і не повернули. Потім покликали Семка, останнього — Івана. До вечора їх не відпустили. 

Вечором, каже мама, взяла Богдана за руку, а йому півтора рочки лише було, і йду до того війта, що вже за комуни став. А війтом був тоди Нестор Литвин. Каже, я прийшла до того війта і прошу: «Де ж ви його поділи? Чого ви його кликали? Де мій чоловік?»  А Нестор сказав так нагло: «Що заслужив, то має». А мама питає, що ж він заслужив, він робив ковалем…

Яндрух рахувався таким заможним в селі, мав гроші, багатий був чоловік.

Без ніч його не пустили.  І так не пускали один день, другий день; братів не було. В лісі їх і замордували, люди виділи як то було.

Виводив один чоловік коней пасти і побачив, як їх мордуют. Він виліз на дерево в лісі, ото як їхати звідси до Івачева, там в долині. І він на то всьо дивився, але не видав себе. То він розказував, що одному відрізали вухо. Другому, мама моя казала, таким шпиньом (металевим прутом – прим. авт.) живіт перекололи на виліт. А третому, казала, дуже лице було порізане. І братів заставляли дивитися, як кожного брата мордуют.

Там їх в долині і покалічили до смерти. Яму трохи засипали, гіляками прикидали і пішли.

А тоди той чоловік Лялько, здається так називався їздовий, він ще братам родина по Заяцях, зліз з дерева.  Прийшов і сказав мої мамі, що там і там хлопців не стало. Сказав, йти туди, там вже нікого нема, і він позначив те місце зеленою гілкою: «Підете там і здибите», каже.

Мама розказувала, що ходили ми десь півдня, бо то ж ліс. Ходили, ходили і ледве знайшли. Каже мама: «Стала-м, аж завмерла, чую під ногами, що там шось лежит. Ми почали відкидати гілки, землю, а їх троє там замордовані».

Як їх ховали, то труну зробили одну на трьох разом. А був ще такий бандюга Олійник з села, прислужував кагебістам, то він сказав до мами, шо не ховати на цвинтарі, а хай би там лежали в лісі або ховайте їх під плотом церкви, на цвинтарі для них нема місця. Та тепер так вийшло, що брати лежать в самісінькім центрі цвинтара...

_________________________

За розмовами час швидко минав. Слід було повертатись в Тернопіль. Якщо нема вечірньої маршрутки в обласний центр, найзручніше добиратись через Новоселище. Звідти щогодини до Золочева їде автобус. А з Золочева в Тернопіль можна поїздом, попутками чи рейсовими маршрутками, ходять часто.

По дорозі в Новоселище на зустріч журналісту весело бігли діти. Вони поверталися зі школи і, жартуючи, страшили одне одного дикими кабанами… 

Пантеон героїв
 

Місцеві жителі шанують лицарів рідної землі. Кожен від маленької дитини знає про своїх односельців, які вели боротьбу за незалежну Україну. Кожен там знає, що в нищанській землі похований останній контр-адмірал Австро-Угорської імперії.

У Нищому  спочивають:

- Морський лікар, контр-адмірал флоту Австро-Угорщини, доктор Орест Зарицький (1863-1930). Він був останнім керівником санітарного відомства Австро-Угорського флоту. Після військової кар’єри у 1922 році повернувся в тернопільський краї зі словами «Хочу померти на рідній землі». Доктор Зарицький був меценатом. Проте майже немає згадок про його добрі справи. Кажуть, що він дуже противився тому, щоб його ім’я вносили у списки благодійників. Ніколи не відмовив бідному, якщо той потребував медичної допомоги.   

- Іван Петльований (1915-1946)- повітовий провідник ОУН Зборівського повіту, псевдо «Гонта», «Плугатар», в 1944-46 рік очолював лінію зв’язку Карпати-Волинь. Його курінь приймав бої на Зборівщині і з «червоною армією», і з німцями. Загинув в бою з енкаведистами на хуторі Дерев’янки на межі Зборівського Золочівського районів в січні 1946 р. «Визволителі» після бою познущались над тілом Івана. Йому відрізали голову, почепили на палицю і носили голову по Золочеву, аби люди бачили, що чекатиме українців, якщо будуть противитись радянщині. Люди віднайшли тіло Івана і тихцем в селі Нище поховали. Голову не віднайдено ще й досі.  Ту місцину в селі Нище, де була криївка провідника, так і називають по нині Петльовані сади. (Примітка: короткий життєпис про Івана Петльованого написаний за розповідями краєзнавця і історика Михайла Бігуса, - авт.).  

- Священик, отець-парох села Нище Йона (Йоан) Пелехатий (1852-1936), за його служіння збудована церква.  Був одружений зі старшою сестрою Ореста Зарицького Ольгою, Ольга померла майже вслід за чоловіком до місяця часу. Мали трьох внуків, яких бавив Орест Зарецький. Хоч зробивши безліч добрих справ за життя, своєї сім’ї знаменитий лікар не створив.