Наш то чоловік все має запасні варіанти, ну бо мусе якось виживати. То там си перекине дріт зо слупа, то щотчик перемотає. Аво на днях приїжджили в село тійво з газової кантори. Казали, жи ми напалили того газу більше ніж Йосипівка, Мар’янівка і Багатківці за штири роки вкупі. А вони відки знают, хто то балони заправлєє і спродує в глухіші села? А то ми так собі комбінуємо. Маємо си апаратуру і навіть подвійну бухгалтерію. Любця Вовкова во нинькай була в вобласти в паспортному, то повідала, жи там біда чорна. Комунальщикам і то пару місєців вже зарплати не дают, то вони бігме заракій не знают, коли то ше буде за кого голосувати тай мусят випрошувати то, шо їм сі належит. А то немала копійка. Хоть бери і махай прапором за якусь партію, бо там ше дадут. Рано за синіх, на полуднє за жовтих, а пополудню за ґринджинджових – тай вже си маєш мінімалку, чоловіче. І то за їден день. Добре хоть той доляр сі троха внормалював, вже можна капку на шось розщитувати. Мені то ше добре повезло, взяв був кредита на мотоблока в тринайцєтім році в гривньох, то він мені в три рази дешевше тепер сі вобійшов. А моя нідзно кричала тогди, жи я дурний, тре було в долярах брати, як Іван Скотиняк. І шо тепер? Захтів хлоп добудувати врем’янку, яку ше його дідо зачив, нарадили йому г місті, жи краще долярами віддавати – тверда валюта. Для них тверда, а хлоп був моцним як трактор, то тепер гет чисто засох від тої гризоти. І такво все – грошей нема, бо вічно в боргах, а ходит п’яний як ціп, бо то його мучит. То де ж на ту горівку гроші сі берут? Ніби і не злодій, і не махабунда який, але фляшка все на столі, навіть як нема бохунця хліба в хаті. Повідав коло склепу вчера, жи планує поїхати до Польщі на заробітки. І шо він там заробит, як навіть лемків не переварує? Вічно з тими Сембратовичами б’єсі, жи жиют коло него. І такво по оголошенню ми з двома Пацуцами зібралисі на зимові ябка, по тисічі долярів за місєць обіцєли. Поїхалисьмо на них в листопаді десь під Краків, спеціяльно заказаним бусом і чось з нас ніхто грошей не взєв. Раз зимові – то зимові, шо тут такого, сорт такий, як нам казав в офісі той тельбух в вокулярах, не боятьсі ті ябка морозів. Але то вже ми потім сі додивили в тих візах і запрошенньох на роботу, жи то шось медичне, бо закручена жмія була намальована, а таможніки дивилисі на нас як на прокажених. Тай шо поробиш, коли стілько боргів ше тре повідроблєти? Їдем-їдем, вже другу півторачку допиваєм, наперед рахуєм скіко заробимо тої грошви і привезем додому, а шофир такий до нас: – Хлопці, ану покажіт свої паспорти, най сі шось подив’ю, - а ми невіть не могли ніц злого подумати. Тай далисьмо. Під’їжджиємо під таку блискучу хату, всьо новісіньке, всьо сі світе, як в церкві. І він такий до нас далі вугоре: - Ну шо, приїхали, вилізайте! А я такий до него, шо то, як то, ми тілько границю переїхали, я може карту зу субом маю, жи то не туво? Ну то короче, як ми го скрутили, оказалосі, жи везли нас до шпиталю на операцію, нирки вирізати і комусь пересаджити, так ніби ми є донори. Шляк би трафив тих шпекулянтів, своїх під ніж здадут, аби заробити на простих людьох! Зв’їзали шофира, забралисьмо свої паспорти і його поляруш, заїхали до лісу, лишили то всьо в кібену мать. А теперкай звідтам тре було рухати мештами або додому, або шукати ту роботу. В кошилькови в него було триста сорок євро і піцот злотих. Ми всьо розділили порівну на трох, а шо сі лишило, то пішло на їдзенє і зубровку. Потім рішили скинутисі ше раз, а потім ше раз. І заким туво сі тішили, жи ми за границьов і які воно можливості для нас втворило, то незчулисі, як зачило темніти. Рішили вернутисі до буса, аби заночувати. А ше як випили, то вже троха подобріли і захтілосі нагодувати того шофера, най би йому дві грижі вилізло. Накуплєли барбікю: то такий їхній шашлик з курки. Розпалили в лісі вогень, тай зачили то печи. Аж ту враз надбігают поліцаї, десь так чоловік сім чи вісім, всьо в масках, з автоматами, зачали нас газом травити і в повітрє стріляти. Я в моменті гспів втічи в кущі, то мене якось не замітили, а Пацуців злапали, начепили на руки кайдани, тай давай шось випитувати. Я не сильно польску розумію, але таке зачув, ніби ті мєнти подумали, буцім ми хтіли того шофера засмажити на вогни, а те куряче мнясо, жи вже було майже готове, то приписали, шо то його жінка, бо в них позавчера якраз пропали двоє людий в лісі, грибників. Я сі дочекав заким їх заберут, бо вже не мав як їм помогчи, а за той час добре встиг вобмочити си майтки. Благо, жи стара дала ше їдну пару, хоть я і відмахувавсі. А тії гроші були в мене, бо я їден кінчив сім клясів, то мені довірили всьо. Зраня сів на автобус Краків-Зарваниця і вже над вечір був вдома, а разом зо мною ті євро і сто злотих. Про Пацуців ніц не було чути, аж через два роки до їхної мами від старшого прийшов лист, жи їх оправдали, він сі лишив в тюрмі при котєльні робити, а молодший поїхав на будову в Португалію і там спивсі. Тай такево. І шо туво зробиш, а в життю на всьо можна чекати. Аво Славко Курочка з Бурканова не мав ні копійки – то відрубали му шьвітло і поставили на щотчик. Могли би ше шось відрубати. А то шо був зварщиком і мав закази, всі гроші йшли на аліменти, то ніц му сі не лишало. Сам самісінький як цвєчок, голодне, холодне, невіть півкорця не важе. І чи то сі оплачує той колєґа атом, як і так життє виглідає так, буцім ти робиш тай жиєш ніц-но для того, жеби за всьо платити? Але наші зі всього сі викрутят, би не жичити лишного. Отакийво маю приклад, вчорай ми мали ставити в сусідки Миросі Ґулюватої браму на весіллє, корону, але шось так робота бігме не йшла, ніч лапала за вочі, канапки позамерзали, ніхто не налівав, всі до їдного пальці закоцюрбли. Ніц сі не клеїло, короче. То ми сі зґидзили і пішлисьмо до склепу капку си вочі закапати. Пендзилюєм си пендзилюєм, аж видим, стоїт така файна брама з тризубом на другій вулиці, тожи вісіллє, якісь гімнярі на совість зробили. І жеби хоть хтось її впильнував. То ми в четвертій ночи перенеслисьмо її туда-во, де самі мали робити. Бо наша молода всьо рамно файніша. Але як би то було знаттє, жи то по родині.   То так все. Бабі до хати тре мурузільну камеру – хлоп вже шукає, де би то залівачити. Їй сі захтіло плитку в калідорі постелити – плендиґай на заробітки. А як грошей нема, то вже значит хлоп всьо пропиває. А кине на трохи горівку, то вже перестає їсти, апетиту нема, бо їдзенє сі не сприймає крім як закуска. І такво не їст, не п’є, ну і поволи чахне на вочах. Потім сі зачинают різні болячки, бо мунітет слабкий, не годен без лижки горівцуні на день. То вже потім їго якась серйозна хороба скосит, тай буде лежав зо десіть років спаралізований, а вона буде кругом него ходила і причитала, жи за ним сі диве, судно підносит, мусит на двох роботах через то робити. А най порахує ті всі калими, жи ти через її ремонти і обновки провернув. Два рази чуть до тюрми не попав, вона ж того не знає. Воно, франца привикло, жи сказало ввечери, зраня сліпаки протерло і вже має то, шо захтіло. Як робиш, то мало зароблєєш, а як заслабнеш, то так само зле, бо ніц з тебе доброго нема. Так ніби їкимось волом вродивсі. А коли ж для себе пожити? Купити си старого Іжа і на рибу до Заложців поїхати? Хто його знає, чи на тамтім світі є вудки, бо ж риба певно так само буває шьвіта і не хоче клювати…