Людина в церкві молиться, а художник робить те саме на полотні. Сповідаються перед священиком, а ми робимо це, тільки перед полотном, потихеньку всі твої емоції і внутрішній стан - там.

Якщо поганий настрій, депресія, може, наближається, але ще немає, є полотно, сідаєш, починаєш малювати, воно затягує, і ти вже не відчуваєш ні часу, ні простору, нічого. Є такі хлопці, що випив півлітри і тільки тоді може малювати, а є такі, що до роботи, як до ікони, постять, готуються.

Якщо ти любиш, то воно тебе тягне. Є таке, що роботи багато, постановка в театрі, пройшов тиждень і ти відчуваєш, що щось дискомфортно, а потім думаєш, що от я пензлика давно не тримав.

Дорога в театр

В Ужгороді навчався, там було художнє училище, давали ази на той час.  Достатня база і по живопису, і композиція, і рисунок, і моделі живі. Але в театр попав випадково, бо не було  роботи. На початку 80-х,  так вийшло, що створювались театри в Чернівцях, Тернополі і Ужгороді, всі інші обласні центри вже мали театри ляльок. Я не знав специфіки, але все - випадок.

Перша посада називалась бутафор-декоратор. Попрацював десь з рік, художник, який займався постановкою, розробкою ескізів, звільняється і виїхав з Ужгорода, почали роботу, а продовжувати не було кому, то режисер до мене звернувся. Попробував, та і по-трохи, по-трохи, пішло.

А потім десь на фестивалі зустрічаємо режисера з Тернополя, він каже: я художника не маю, що ти сидиш в тому Ужгороді. На той час він був депутатом  міської ради, сказав, що постарається квартиру зробити, тоді система була інша. І дали мені квартиру десь за два роки. А так потім одне з другого випливає. Працював у театрі для дітей, тут приходять зі спілки письменників, кажуть: «Хочемо, щоб збірки для дітей проілюстрував».

Кажуть: «Ви знаєте дітей, знаєте специфіку». Почав ілюструвати. Щоб зробити ілюстрації – читаю книжку. Коли автор бачить результат, то часто чую: «О, навіть не думав, що то так можна зробити».  Просто автор, коли пише, фантазує собі часом все інакше.

Ілюстрації для дітей мають бути дуже простими. Художник має дійти до рівня простоти і довершеності дітей.

Для дорослих багато ілюстрацій не потрібно, тільки чорно-біла графіка. Цікаво працювати з віршами, вони мають багато символів. Можна дозволити собі зробити якісь ребуси. Потім спілка художників. Тоді важко було в спілку потрапити, то вже зараз ніхто не хоче.

Десь 70 членів було. Молоді зараз не мають  бажання вступати, бо в світі давно діє система галерей. Це коли галерея підписує з тобою контракт, вони тобі помагають,  дають матеріали. Ти сидиш собі в творчій майстерні, робиш картини, які подобаються. Те все потім в тебе забирають, викуповують.Спілка художників дає можливість у виставковому залі безкоштовно показувати свої роботи.

Якби хтось так захотів виставитись, то треба за оренду платити, а я можу в будь якому місті виставити свої роботи. Більше нічого від спілки нема, спілка не займається реалізацією, не допомагає матеріалами... Система застаріла.

От в театрі я маю прийти на роботу, свій час відпрацювати, певну кількість постановок зробити. На Заході інакше: є державне об’єднання, там є менеджер того театру, інші працівники, але творчих одиниць там нема. І тут появляється якийсь режисер, він знайшов там якусь п'єсу, тоді шукає собі художника, акторів, вони підписують угоду, скільки вони повинні вистав зіграти. Художник сидить собі вдома, намалював, віддав, заробив гроші, ну не такі копійки, як тут. Але та система спонукає тебе до того, щоб ти якнайкраще зробив роботу, бо прибутки залежать від успіху, важливо скільки разів показали, скільки людей прийшло. А тут зробив гарну виставу, чи зробив гіршу - однаково. Ніякого заохочення.

«Художник - то стан душі»

В національній спілці лишилось 40 людей,  десь половина, які так регулярно виставляються, щось роблять.
Є такі, що просто вміють малювати, щось намалює, щось не намалює.  Є такі художники в спілці, які, може, навіть не збирають на персональну виставку, там треба десь до 100 робіт. Художник - то стан душі, а не просто людина, яка вміє малювати. В радянський час, якщо ти був членом спілки художників, то
надавалась творча майстерня, ти собі сидів і ні за що не хвилювався. Ти собі там займався творчістю, оренду не треба було платити.

Зараз картини зараз не купують. Там десь якась одна за якусь символічну суму, за якісь 500-1000 гривень. Це не вартує оплати матеріалу, не вартує тої праці. Та й Тернопіль провінція. У Львові трохи картини продаються, може, через туристів.

У нас рух був десь у 2000-х роках, трохи з Польщі  їздили. Я познайомився з сім’єю з Польщі, їх цікавила моя творчість. Не знаю, чи вони купували собі, чи потім десь перепродували, але вони купували багато, одразу 6-8 робіт. Через півроку щось знов з’являлись. Було, що прямо з виставки купували. Зараз такого нема.

На Валовій стоять переважно продавці, роботи непрофесійних художників здебільшого там продаються. За схемою: зробив роботу вона продалась, потім більшого розміру, меншого розміру, іконки, образи, якісь кітчеві речі.

Професійні художники, як правило, там не виставляються, бо в одному екземплярі роблять свою роботу. А там або види Тернополя, або перемальовані пупсики з голими попками, то ж не робота… Просто от біжить хтось до когось на день народження. То за 200-300 гривень можна щось купити. І такий штампік висить. Там нема авторського підпису.

Хоча і це потрібно також. У всіх містах є такі місця, де на вулиці можна побачити роботи художників, у Львові і Ужгороді.

Мої хлопці вже всі виїхали, я мав можливість але упустив. Складно, бо в кожному театрі засіли старі ретрогради. У Львові театр ляльок очолює людина, якій  80 років, таке комуністичне нашарування. Він обріс такими ватними речами, що неможливо працювати. Тому всі втікають. А тут у нас в театрі ляльок і робота нормальна, і творчість.

Тут коли приходиш на виставку і думаєш: Божеее. Виставка повинна тебе надихнути, щоби ти після неї хотів щось робити, щось творити. А так…

Я хоч віддушину маю, мене на пленери запрошують в Польщу, на німецький кордон, там Європейська унія дає гарні гроші. Вони не шкодують. Маю ще одного друга з Борщева – Василь Стецько. Ми  поїдемо на два тижні, помалюємо, попрацюємо. Трохи накладно фінансово, але приїжджаєш, вони тебе поселяють. Є великі зали, можеш працювати. Потім виставка, каталог, фотографії, все гарно зафіксовано. Дві роботи ти лишаєш їм, бо вони тебе поселяють, утримують.

А в нас: наївся — то можна думати про мистецтво і живопис. От в Ужгороді це було завжди модно, там хваляться, що от купили роботу такого художника, такого. В нас цього нема. А їм то приємно, що ще от похвалити, що такі от картини. Там в них Закарпатська школа. То вже на рівні моди. До нас ще то не дійшло.

Ідеї крадуть завжди. Це несвідомо відбувається, не конкретно, неможливо, просто впливають чужі роботи. Багато робіт, багато художників, приїжджаємо на пленер, тут поряд хтось малює, то навіть техніку перебираєш, бо хтось штрихує, хтось якісь заливочки робить, то на рівні підсвідомості перебираєш.  Якусь композицію перебрати, то важко. Є в мене знайомий художник, то ти входиш в нього в творчу робітню, він закриває. Я кажу, що не підроблю твій стиль, нащо мені підробляти. Він каже: «Нє, закрию».


В нас була ситуація, коли приїхав зі Львова аквареліст, в нього якісь хатки були цікаві, акварелька, те все, хтось прийшов, сфотографував, зробив олійним живописом і виставив там на Валовій, то був скандал. Тоді побачили, пішли до голови спілки, голова спілки ще когось там викликав, така ціла рада координаційна. Мусіли заставити того чоловіка, щоби він собі ту роботу десь запхав. Але вже доходило до того, щоби міліцію викликати. Там різні могли бути ситуації, може та робота комусь сподобалась і вони пішли до того, що продає на Валовій і сказали: зроби нам щось таке.

Часом думаю зайнятись чимось іншим, але… По-перше до театру приріс,  і в драмтеатрі постійно запрошують, маю там постановочку, але ніщо не спонукає перейти туди. Якщо не театр, то думав зайнятись хіба живописом. Сидіти собі в якійсь теплій майстерні і малювати. Театр чим складно, бо то колективна праця. В кінцевому результаті те, що ти придумав, втілюється в життя десь на 30-40 %.

«Щось тебе веде. Містика є, емоція передається»

Починається робота по-різному, але цілісної картини нема в голові перед початком роботи. Твоя фантазія веде тебе, може щось інше веде, про це ми ніколи не задумуємось. Але повної картини до початку роботи  я ніколи не бачив, і жоден художник не бачив, вони обманюють, якщо таке кажуть.

Були ще такі моменти, що я слухав музику, а малював зовсім інше, чи натюрморт чи пейзаж. А одна людина мені каже: «Чому я відчуваю тут якогось Чюрльоніса (литовський художник і композитор, - прим ДОБА) в цій роботі. Я був такий шокований, чи то якось інформація пішла на рівні підсвідомості, бо там не було нічого спільного з його роботами.

Вона мені то сказала, а в мене такий мороз по шкірі. Я їй потім сказав, що дійсно так було, місяць слухав ту музику і малював. Чим більше поту вклав у роботу, тим більше енергетики всередині. Чим більші муки творчості, тим більша енергетика всередині.

Я портретів стараюсь не малювати, то складно, може виникнути якесь програмування. Містика є завжди, емоція передається. От цілителі по фотографії можуть якісь заклинання зробити. Думка має навіть якусь питому вагу.

В ляльковому театрі траплялось багато історій. Приходила моя знайома з сином, хлопчик бігав, стрибав, бешкетний дуже був, я робив у той час ляльку. Пройшло три місяці, ставлять виставу, а лялька - копія того малого. Ніби лялька нічого спільного не має, але так дивишся, а точно він. Щось дивне було в тій ляльці.

«З дітьми треба поводитись, як з рівнею. Не можна сюсюкати»

В театрі працюю багато років, але у якості актора на сцену потрапив тільки недавно, в театрі-студії «Сузір'я» Ореста Савки. Він попросив, бо не було людини, яка могла виконати роль. Цікаво грати в класичних речах: «Сотниківна», «Мати-наймичка», зараз планується «Кайдашева сім'я». В сучасних п'єсах не так.  

Класику можна грати вічно, так, як ікона є намолена, так само п'єси. Колегам з лялькового театру мій дебют на сцені сподобався, але вони були дуже здивовані, що я тим займаюсь. Може мені трохи простіше, бо я знаю, що таке театр і специфіку.

Страшно переживав виходити на сцену. Так мені здавалось, що студенти наші сміливіші, ніж. Навіть в нас тут є актори, які  на тій сцені грають з 20 років, всерівно хвилюються.

В театрі діти все сприймають.  Яку би ми виставу не зробили, навіть саму не цікаву, їм подобається, їх не обманути. Бачать, що щось не так, то зразу кажуть. Якщо я зробив ляльку, а там десь трохи щось не так, от тростинки трохи загрубі, все, кажуть, я бачу, то не вона працює. В одній виставі є Алладін і джин появляється. То мама привела малого, а він каже: «Ви таку здоровенну ляльку зробили, аж 9 метрів руки мають». Я питаю, чому 9. От йому так уява розігралась, що йому вона здалась така велика. З дітьми все дуже щиро. Дітей до самих ляльок не пускаємо, бо то персонаж, все має бути таємничо.

В складну ситуацію потрапив у Тернополі Львівський театр. Діти, які сиділи на балконі, бачили, що відбувається за ширмою. Було таке, що дітки ставали, йшли із залу, бо то має бути чародійство для них.  Вони сприймають ляльок, як живу людину.

Вони побачили, що ляльками керують якісь дядьки. Там треба було робити відкриті плани, або на балкон не треба було продавати… Їх не можна обманювати, з дітьми не можна так поводитись. Вони ж і сюди будуть боятись іти, це їм вже буде не цікаво.

Щоб зробити щось для дітей, треба поводитись з ними, як з рівними, не сюсюкати. От вони можуть запитати,  чому в тої ляльки такий великий ніс. Треба серйозно пояснити.

В нас  у ляльковому театрі є цілий бутафорський цех. Те, що я намалював, то одна справа. Четверо художників утілюють це все. Треба зробити ляльки, є швеї, які обшивають і живий план, і ляльковий, окремо столяр, який робить все для декорацій.

Десь з десять чоловік це тільки випускова частина. 22 актори. Особисто я не займаюсь виконанням, лише ескізи роблю, або суто художню роботу, наприклад, коли готова, то ляльку розписати.

Щоб зробити одну ляльку, треба виліпити з глини, потім з тої глини відливається гіпсова модель, в гіпсовій моделі ліпиться пап’є-маше, коли виліпилося, то добу щоби висохло, потім проводиться шпаклювання, чіпляється механіка. Є різні задачі, десь, щоб очима кліпала лялька, десь - щоби рота відкривала. Наприклад, у виставі є лялька, яка багато співає, там треба обов'язково зробити механіку рота. Тобто щоб зробити ляльку то треба десь тиждень.

Є інші ляльки і інші системи, деякі за день зробити можна. Зараз є цікава техніка:  жіночі капрони, всередину набивають синтепон,  спеціально вишивається обличчя. Таку ляльку можна зробити за один прийом.

Інколи проводжу майстер класи з виготовлення ляльок, живопису, розпису тканини по системі батік. Можна взагалі не вміти малювати і навчитись. Є така координатна система, розграфлюєш полотно і переносиш малюнок.

Зараз часто акрилом малюють, його водою розводять, то точно таке, як техніка олією. Можна накладати грубо - засохне, не розтріскується, не вигорає, але сама палітра така трохи яскрава. Бо олійний живопис він трохи ніжніший.  Акрил продається от в тюбіках, в таких пачечках. Ним і портрети малюють.

З батіком головне наносити кордон, а потім фарбу, щоб вона не перейшла.  Тканина коштує 28 гривень за метр. Також продаються анілінові барвники, береш теплішу водичку і малюєш так, як аквареллю. Працюю у всіх можливих напрямках, бо  для театру все треба.

Текст: Зоряна Биндас
Фото з архіву Володимира Якубовського