Але, завдяки дешевим авіалініям, переліт виходить бюджетним. За квиток в дві сторони з додатковим багажем та спортивним спорядженням-велосипедом, заплатили трохи більше 200 євро кожен. Думаючи, що зекономимо, везли з України пару кілограм рису, гречки, вівсянки. Везли ще згущик та цукерки. Виявилося, що майже все це в Іспанії можна купити за таку ж ціну. В тамтешніх супермаркетах ми брали по акції 200-грамові плитки шоколаду за одне євро. Стільки ж коштувала дволітрова пляшка дешевого молока. Дорогий продукт в Іспанії – хліб. Нормальний коштує три євро. Ми брали за півтора, схожий на наш-тостерний. Але такий повітряний, що буханку можна було легко стиснути в невелику паляницю. З наших традиційних продуктів, в іспанських супермаркетах не знайшли тільки гречки, кисілю та кефіру. В перший же день, навігатор вивів не туди, і ми потрапили на море. Воно десь таке ж, як і Чорне в цей сезон – можна купатися, але в воді довго не затримаєшся. На якомусь напівдикому пляжі за містом, був діючий душ і кран для миття ніг. Вечером зустріли українців, які давно живуть в Барселоні. Розповіли, що в Іспанії всі пляжі – відкриті. Палатки розбивати не можна, але в спальниках спати не забороняють. Ми скористалися таким методом один раз. Перша ніч застала в центрі Барселони. Поки найшли спортмагазин, щоб купити газові балони для готування, настала ніч. Зупинилися в хостелі поруч центральної вулиці міста. Платили 25 євро з особи за ліжко в восьмимістній кімнаті. В цю ціну включався сніданок. Набрали на „шведському столі”, певно, потрійну порцію мюслів і по дві кави. Перші дні їхали в гірській місцевості. Ночували на природі в наметах. В таких умовах відчуваєшся як в Україні - літає тополиний пух, ростуть маки. Помився в річці, і ховаєшся від комарів. До туалету ходиш в кущі. Рухалися такою собі замкнутою групою і без потреби з місцевими не контактували. Але ті контакти що були, залишили найприємніші враження. Спочатку дорожник, який був схожий на Ісуса, довго пояснював що ми їдемо по автобані, де нас може повʼязати міліція, - вивів нас на трасу для велосипедів. В іншому місті, коли вже вечоріло, чоловік на джипі підвіз в магазин по хліп, до джерела по воду, і показав суперове місце для ночівлі. Ми розбили намети на горі біля зруйнованої вілли, з видом на Піренеї. Більшість зустрічних іспанців так-сяк балакали по англійськи. В хостелах та кемпінгах взагалі не проблема: всі володіють стандратним набором „туристичних” фраз. Цікаво було балакати з дядьком-португальцем, що керував хостелом в Фігаресі. Коли закінчувався його словниковий запас, і він розумів що ми щось питаємо на тему роботи хостела, він відповідав стандартною заготовкою: „Донт воррі! Ю сліпін гуд”. За час подорожі вивчив іспанькою тільки фрази „Де тут туалет”, „Вирвіть мені зуб” і „Де купити касету Хуліо Іглесіаса”. Останні дві вивчили з розмовника по-приколу. Останню частину подоріжі їхали вздовж моря, по найкрутішому курортному побережжі Іспанії ― Коста-Брава. Здивувало, наскільки тут багато росіян. Частина реклам по містах – на російській. Вивіски та записи в меню – теж дублються російською. Кажуть, тут багато російських туристів, попри це, заможні росіяни, мають тут свою нерухомість. В одному з містечок був навіть окремий російський магазин – половину продуктів там було українських. Найцікавіший нічліг – в спальниках на морі в містечку Емпуріа Брава. Заночували під якимось навісом. Зранку прийшли робітники, які мали тут підлогу встановлювати. Виявляється, то було якесь літнє кафе. Хлопці спокійно почекали поки ми зберемося – попили чаю з термосів за той час. Побажали нам щасливої дороги. Останні ночі зупинялися в кемпінгах. Платили по 6-8 євро з людини, але умови кращі ніж в хостелі – великі душові, волейбольні поля. В двох кемпнігах був свій басейн. В останньому де зупинялися – також був, але не напущений. Кінець травня тут вважається несезоном. Ціни за кемпніг ростуть десь на 30% з червня і ще раз так з липня. Кожне містечко в Іспанії – краса. Церковка XVI-XVII століття – стандартна річ. Якщо XI-XII століття – вже ставлять велику таблицю. Після кількох днів звикаєш і перестаєш витріщатися на все навкруги. В Барселоні ми гуляли останні дні подорожі. Якби це були перші дні – це б взагалі був шок. Тут на кожному квадратному метрі якась памʼятка. Навіть багатоповерхівки, і то цікаво будують. Є ода у вигляді яйця. Інша – в вигляді зсунутого чотирикутника. Про архітектуру Гауді нема що говорити. Мозок нашої людини не зрозуміє нащо будувати щось таке чудернацьке і несамовите. Найприємніше враження від Іспанії – спокій людей. Таке враження, що вони взагалі живуть не парячись. За всю подорож нам бібікнув один водій – коли ми вискочили на зустрічну на „односторонній” вуличці . Припускаю, що і то був іноземець. Бо іспанець би махнув рукою, мовляв, проїжджайте. Як спокійні іспанці, так і їхні пси. В одному містечку погналися за нами якісь вовкодова – думали кидатися будуть. А вони хвостом махають – тішаться. Ми їх ковбасою підгодовували, поки хазяїни не забрали. Коти, натомість, якісь дикі. Ні за киць-киць, ні за кусок ковбаси, не підійде до тебе і не дасть себе погладити. Перша незручність після поверенння з Іспанії в Україну – платні туалети. [gallery link="file"] Андрій ЯНОВИЧ, фото Андрій ПИТУСИЛЬНИК