Знаний режисер з Тернопільщини Орест Савка: Театр може все

За яким принципом Ви, Оресте Івановичу, добираєте акторів у театр?

Я добираю у театр людей, незважаючи на їхні спеціальності. Головне – щоб це були ентузіасти, яких об’єднує справжня любов до театру. Вони, позаймавшись у мене хоча б кілька місяців, стають майже професійними акторами, які цілком осмислено й емоційно відображають ту чи іншу картину, добре передаючи задум автора й режисера. Бувають випадки, що люди, які приходили на навчання до мене, з часом починали грати на сцені, без перебільшення, з великою майстерністю так, що їх важко було відрізнити від професійних акторів. Якою з нових робіт Ви найбільше задоволені? Їх дві. Це – “Сотниківна” Богдана Мельничука за однойменною повістю нашого видатного земляка Богдана Лепкого і “Наймичка” Івана Тогобочного за творами Тараса Шевченка. Останню виставу ми присвятили двохсотріччю від дня народження Великого Кобзаря, Пророка України. Давайте зробимо екскурс у минуле. Чи задоволені Ви чималим періодом своєї праці в Копичинецькому будинку культури? Копичинецький аматорський народний театр завжди перебував, так би мовити, на вістрі часу. І від цього я був безмежно щасливий. Нас хвалили, нагороджували, возили на наші прем’єри начальство… Хоча водночас відчувалося прохолодне ставлення до самодіяльних митців з боку вищих керівників культури, і я й досі не зрозумів, чому. Судіть самі – наш театр був лауреатом багатьох конкурсів, фестивалів, декад, а в далекі гастрольні поїздки ми так й не їздили. Посилали відверто слабших від нас і в Болгарію, і в інші країни. Кажу це тому, що переконався на власному досвіді: хороше стимулювання є дуже важливим чинником зростання особистості, прогресу творчості самодіяльних акторів. Коли Ви остаточно визначилися з професією? Ще в юності я хотів мати свій театр. Разом з тим зрозумів, що режисерові потрібно вчитись. І вчився не кілька років, а все життя. За моїми плечима, крім студії у тернопільських шевченківців, балетна студія при ансамблі пісні й танцю, 1-ий Московський народний кіноуніверситет (лекції читали Марк Донской, Михайло Ромм, Ігор Ільїнський та інші корифеї) режисерне відділення Теребовлянського культурно-освітнього училища (нині вище училище культури), режисерський факультет Київського інституту культури (нині – національний університет культури і мистецтв), Республіканська режисерська лабораторія. Але, щоби бути справжнім режисером, ним треба народитися. Тобто, талант має бути закладений у генах… Можливо, це звучить банально, але я все життя старався жити разом зі своїм народом і, може, трішки випереджав ті чи інші події й ті чи інші прагнення та пориви – духовні й фізичні – мого народу… Що Ви відчуваєте, коли власна вистава Вам подобається? Коли закінчується вистава, її учасників оплесками запрошують на авансцену. Я бачу, як займається світло в залі… Й ота емоційна хвиля, яка заполонює глядачів і акторів, є, по суті, відчуттям щастя, яке у ці хвилюючі миті об’єднує людей. Подібного відчуття не дає жоден інший вид мистецтва. Професія режисера аматорського театру важка? Я розшукував акторів в установах, школах, на підприємствах, також реквізит, меблі та костюми – сам. Кожному учасникові “Сузір’я” віддав частинку душі та серця, не кажучи вже про розум. Тому мені надзвичайно боляче, коли колектив залишає будь-хто. Адже у театрі є не тільки головні ролі, а й ролі другого плану, епізодичні, є масові сцени, отже, потрібні різні виконавці, без яких вистава не відбудеться. Я б сказав так: у колективі є “зірки” і “зірочки”. А разом ми творимо “Сузір’я”, яке світить для глядачів і дарує їм мудрість і позитивні емоції. Для мене всі мої актори дорогі, а серед них є, звичайно, дуже талановиті. Я їх усіх люблю, вони і мої друзі, і мої діти, вони – мої брати і сестри. “Сузір’я” – це, без перебільшення, моя невід’ємна сім’я. Яким шляхом може піти розвиток українського театру? Аматорські театри мають колосальне значення як у процесі загального виховання, так і в царині пропаганди гуманістичних ідей, а, зрештою, й у формуванні людських душ. Отож, на мою думку, це неправда, що театр повинен стояти поза політикою. Яка тема, на Ваш погляд, може послужити стимулом для відродження людської свідомості в сучасних умовах? Споконвіку нас, українців, знають як народ, у якого навдивовижу глибока та міцна пісенна традиція. Чи кожен порух вразливої української душі перейшов у пісню, сповнену красою поліфонії і багатством мелодичного малюнка. Серед музично обдарованого народу маємо унікальну плеяду співаків, які здобули світову славу майстрів вокального мистецтва. Після проголошення Незалежності України настав час, коли до нас повертаються імена наших великих співвітчизників, і ми врешті маємо змогу гордитись блискучими талантами. Які поради Ви даєте підростаючому поколінню? Працювати постійно, до виснаження. Одначе сенс такої праці – а праця режисера народного театру є воістину титанічною, – наявний лише тоді, коли це комусь потрібно. Які вистави “Сузір’я” глядачі мали змогу бачити нещодавно? У зв’язку з бойовими діями на сході України ми вирішили зіграти виставу на підтримку українських вояків, а зокрема добровольчого батальйону “Тернопіль”. У драматичному театрі імені Тараса Шевченка нещодавно показали виставу “Сотниківна” за однойменною історичною повістю Богдана Лепкого з часів гетьмана Івана Виговського, котрий, як відомо, свого часу розбив під Конотопом. Драматичний варіант цього твору запропонував тернопільський письменник Богдан Мельничук, з яким ми працювали разом у Копиченцях над інсценізацією циклу повістей Богдана Лепкого про гетьмана Івана Мазепу. А вже тут, у Тернополі, в “Сузір’ї” дали сценічне життя п’єсі Богдана Мельничука “Актор і блазні”. Перед тим інсценізували “Полум’я Волині” Георгія Петрука-Попика. Тобто підтримуємо тих місцевих авторів, які близькі нам за духом і тексти яких – високого рівня. Але повернемося до “Сотниківни”. Громада Тернополя, почувши по радіо і побачивши оголошення, що всі кошти, виручені за виставу, будуть передані у зону АТО, не залишились осторонь і прийшли підтримати бойовий дух, а також своєю присутністю довести, що їм не байдужа доля України та мужніх земляків. Із перших хвилин у залі лунали оплески, адже вистава охопила історичні події, які перегукуються з нинішніми. І так само, як козаки Івана Виговського ми неодмінно проженемо з нашої землі ворогів. Назвіть, будь-ласка, своїх акторів… Це, зокрема, Богдан Маюк – заступик директора тернопільського музичного училища імені Соломії Крушельницької, Володимир Якубовський – головний художник академічного театру актора і ляльки, Юрій Дзюла – викладач національного економічного університету, Зоряна Биндас – головний редактор інтернет-газети “Доба” та головний редактор “Ух-радіо”. Вони зайняті майже у всіх наших виставах. Також у “Сузір’ї” грають студенти й учні навчальних закладів Тернополя. Всіх цих людей об’єднує любов до театру. Щиро бажаю Вам, що Ваша сцена була завжди встелена квітами вдячних глядачів, досягненнями і тріумфами та великими надіями… Дякую. А читачам цього інтерв’ю бажаю любити театр так, як люблю його я. Театр може все йому підвладні найвищі людські почуття. І всіх вас закликаю приходити на мої вистави. А я, Оресте Івановичу, додам ще таке. Ваша дочка, відома львівська поетеса і видавець Мар’яна Савка, написала, що вона після вистав, які поставив батько, не могла дивитися фільми, зняті за п’єсами. “Кожного разу я бачила, що артисти не хвилювалися – а трепетали від емоційного піднесення. Для батька я написала вірш”: Мій сивий батько, як Давид, Усе життя будує храми. Цей труд йому ще не набрид. Цей труд возніс його над нами. І все життя будівника Цькують розпещені плебеї, Тому що праведна рука Руйнує ситі апогеї. Перших два рядки з цього вірша взяв епіграфом до своєї присвяти Орестові Савці вже згаданий Богдан Мельничук. Він написав таку поезію: Мій сивий друже, знову й знову Ти починаєш все спочатку; Та не згаса зоря любові До України і театру. І хоч цькують тебе пребеї, Як пише доня у присвяті, Ти вкотре в слави апогеї, Даруєш Мельпомени свято! Воістину: Нема для актора і режисера нагороди, вищої за любов людей і за відчуття своє потрібності глядачеві. Що таке пенсійний вік для молодої душею людини… Назар ВОЛЯНСЬКИЙ, студент факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка.

Редакція ДОБИ

Опис відсутній


Читайте також