Колонія створена навесні цього року. Зараз тут перебуває 35 засуджених з різних куточків України. Потрапили за вбивства, тілесні ушкодження, крадіжки і шахрайства. А раніше тут відбували покарання неповнолітні хлопці. - З жінками працювати легше, ніж з хлопцями. Жінки дорослі, в них вже сформована особистість, вони слухняніші. А в хлопців своє «я» тільки формувалося, вони більш конфліктні: завжди намагалися якось себе показати, щоб утвердитися в колективі. А жінки більш відкриті, більш щирі, - розповідає начальник відділу соціально-виховної та психологічної роботи роботі Євген Рубінець.В Бережанську колонію потрапляють ті, хто засуджені вперше. Після вироку суду, правопорушницю не відразу поселяють сюди. Спершу вона перебуває в слідчому ізоляторі, де звикає до умов життя за ґратами. А вже після ізолятора її привозять в колонію, де жінка два тижні перебуває окремо від інших засуджених – в дільниці карантину, діагностики та розподілу. Протягом цього часу її оглядають медики, з нею працює психолог та інші працівники колонії. Тільки після цього жінку поселяють до решти засуджених. Якщо жінка захворіє, її лікуватимуть в пункті охорони здоров’я . Тут її зможе оглянути терапевт, гінеколог, психіатр, стоматолог. Коли ж знадобиться допомога, яку тутешні лікарі надати не зможуть, засуджену направляють в районну лікарню. Це один з тих небагатьох випадків, коли засуджена може вийти на волю. Під наглядом охорони, звичайно.Будній день засуджених розпочинається о 6 годині з ранкової зарядки. Далі – сніданок, після якого жінки порядкують свої спальні кімнати і йдуть працювати – прибирати територію, шити. Хто не вміє шити, того тут навчають. - Скоро за роботу засуджені зможуть отримувати зарплату, - говорить Євген Рубінець. - В колонії створюють швейне виробництво, яке продаватиме речі, пошиті жінками. Така робота не примусова, лише за бажанням. Ідучи по території житлової зони, бачу засуджених, які замітають і виполюють траву. Весь цей час за ними спостерігає наглядачка. Вона й сповіщає жінкам, що вже пора на обід. По її команді жінки збираються в колону по двоє і направляються в їдальню, щось неголосно наспівуючи. В їдальні на них чекає гарячий обід. Заходжу на кухню, щоб поговорити з засудженою Катею. Розпитую, чи важко їй працювати на кухні. Дівчина заперечливо хитає головою і каже, що робота подобається. Вона з Хмельниччини, в колонію потрапила за крадіжку. На волі Катя вчилася на повара-кондитера, тому тут стала корисною на кухні. Поки інші прибирали територію, дівчина готувала їсти. -Що сьогодні на обід? – питаю. -Ячмінний суп і пшенична каша з м’ясом, - мружиться і сміється. – Каша у нас постійно. Розмовляю із засудженою Танею, їй 31 рік, вона з Миколаєва. Школу закінчила з золотою медаллю, отримала червоний диплом бухгалтера. Таня весела й балакуча, на голові – два хвостики, на руках червоний манікюр. Зачитує власні вірші: про СІЗО, батьків, сина. До виходу на волю їй ще 7 років. Сюди потрапила за вбивство чоловіка. Каже, оборонялась у бійці. Але, говорить, дали не ту статтю. А все через те, що не мала змоги заплатити суму, яку вимагав суддя. Там, на волі, щоб якось забезпечувати себе і сина, жінка тяжко працювала на двох роботах. -Не відчуваю, що я тут за ґратами, - каже вона. - На волі у мене було важке життя, тому тут я відпочиваю. Запитую, чи не страшно було їхати сюди в колонію. - Звичайно, що страшно, я такого наслухалась про колонії! Хоч взагалі-то я така людина, що все, чого треба боятись, вже перебоялась. Вже нічого не боюсь в цьому житті. Всього вже спробувала. У вільний від роботи час засуджені дивляться телевізор, слухають музику, пишуть листи додому, читають. Заходжу в бібліотеку, щоб подивитись, що саме вони читають. Серед засуджених популярні детективи та жіночі романи. Відкриваю кілька читацьких формулярів і натрапляю на твори Донцової, Полякової, Дена Брауна, Стругацьких, Дюма-старшого, П’юзо, Конан-Дойля, Далай-Лами, Коельйо. Цікавляться й книжками з психології. Інтернету у засуджених нема, зате є кабельне телебачення. В колонії жінки слідкують за тим, що відбувається на сході України. - Всі за Україну, звичайно, – розповідає засуджена Альона. - Всі переживаємо, інколи дівчата дивляться новини і плачуть, бо гинуть молоді хлопці. Неможливо залишатись байдужим. У мене он брат в Слов’янську був і до сих пір на сході воює. За що відбуває покарання, Альона не розказує. Але розповідає, що має дві вищих освіти і на волі давала уроки англійської. Там у неї залишилось двійко малих синів, які зараз з чоловіком. Дітям говорить, що поїхала на заробітки. - Те, що мене посадили, стало шоком для моєї сімї. Важко бути тягарем для своєї рідні, не звикла. Але так склалась доля. - Як ви себе тут відчуваєте? - запитую. - Неможливо не відчувати себе в неволі, коли ти за ґратами. Колючки муляють, це так. Але ставлення персоналу до нас лояльне, з усіма можна нормально говорити, хоч різні випадки чула про інші колонії. - А конфлікти між засудженими часто бувають? - Це жіночий колектив, звичайно, конфлікти бувають, але не суттєві. Сваримось, миримось – не без цього, але, загалом, кожен шукає для спілкування ту людину, з якою комфортно. Перед тим, як лягати спати, жінки проходять перевірку, чи всі присутні. Під час поіменної переклички, засуджена називає статтю, за якою тут перебуває, і свій термін. День засудженої закінчується о 22 годині. У неділю можна поспати на годинку довше – до 7. І можна не робити зарядку. В цей день жінки, за бажанням, йдуть до церкви, яка розташована на території колонії. А ще в неділю до засуджених приїжджають представники релігійних громад греко-католиків, православних, християн віри євангельської. Для таких зустрічей в колонії існує спеціальна кімната, в якій проводиться заняття з вивчення основ християнської моралі. І щоразу, виходячи з цієї кімнати, жінка бачить надпис: "Іди і більше не гріши". Ірина СКІП