Три села прикордонної зони, контрабанда тютюну і алкоголю. Так було за часів Австро-Угорщини. Потім була Польща, пацифікація, руйнування. Пізніше прийшла радянщина, за якої їх об’єднали в одне село, аби більше не згадувались дві географічних назви зі сторінок історії.

Там народжувались митці, художники, герої, приїжджав Іван Франко. У 1992 році їх знову відновили в три села. Сьогодні це чи не найменші населені пункти Підволочиського району.

Гущанки, Лозівка, Ободівка. Добратись туди не складно. З Тернополя через Підволочиськ до Лозівки їздить маршрутка. Можна приїхати спершу в Збараж, потім до Добромірки на край Збаражського району. А від зупинки останньої два кілометри пішки поміж хати і долини.

 Саме таким маршрутом направився кореспондент «ДОБИ» в пошуках історій «зникаючих» сіл.

Божі фігури

Між Доброміркою Збаражського і Гущанками Підволочиського районів межа проходить біля самісінького джерела, підказали люди. Над джерелом місцеві збудували капличку. Без неї годі було б розібрати по кам’янистій дорозі, де починається нове село і інший район. Хата за хатою, дорожніх знаків нема і вулиця начебто та ж сама.

Від каплиці до трансформаторної підстанції близько 200 метрів. Біля трансформатора зібрались працівники електромереж.

– Хлопці, підкажіть, в якому я селі? Це ще Добромірка чи вже Гущанки? – запитав електриків. 

– Ви вже в Підволочиському районі, межу минули. Наші села не є такі вже бідні, нормально тут люди живуть. Ми он лінію тягнемо… Нє, тут є і було світло в хатах. Ми освітлення вулиць робимо, – зауважив вусатий електротехнік. – А за старожилів ви йдіть в цей магазин запитайте.

За прилавком сільського магазину сидів поважно огрядний чоловік. В приміщенні холодно, на прилавках негусто. Продавець, а скоріш за все власник магазину, гладив густу чорну бороду. Закутаний в стару теплу куртку, чоловік середнього віку виглядав досить повнуватим. В руках тримав зошит, вчитувався в записи, хто і скільки винен.

– Вітаємо вас в гостях, тернополянине, – з повагою відповів на знайомство власник магазину. – Якщо ви шукаєте старожилів, ви йдіть до школи, на музей подивитесь. Там працює Роман, він вам багато розкаже. Ото вийдете, повертаєте наліво, з кілометр пройдете і побачите двоповерхове зданіє. Той хлопака вам розкаже всьо. Про Івана Франка, з ким він тут колєґував. Про Дмитра Павличка, його жінка звідси, трохи вище за церквою її хата…

Обабіч вулиці через Гущанки, яка вважається дорогою районного значення, люди живуть не бідно. Відчувається певний контраст: одна хата багата, висока, мурований паркан; наступна – осипається, ніхто не живе, частоколу або нема, або зарослі з кущів. Так і чергуються жилі будинки з нежилими.

Перед заїздами можна побачити багато доглянутих кам’яних хрестів або фігур. В селі переказують, що деяким фігурам більше ста років. Коли з тієї господи в кінці ХІХ - на початку ХХ століть хтось з місцевих емігрував в США чи Європу і повертався додому, ставив вдома пам’ятний знак зі словами подяки тій чи іншій людині. Пам’ятників з хрестами і фігурами святих десятки в селі. Для кожного подвір’я вони, як Божі обереги.  

В селі чути звуки, як рубають гілля. Десь одна жінка замахнулась сокирою, там далі інша сміття палить, на зустріч несе старенька оберемок дров за плечима. Чоловіків не видно.

Йдучи дорогою, навіть не помітно, де закінчились Гущанки і почалася Лозівка. Розумієш, що опинився в Лозівці, коли побачиш двоповерхову школу.

В селі, щоб збудувати школу, «совєтська» влада підірвала храм

У 2015 році Лозівська ЗОШ І-ІІ ступенів отримала гранд на капітальний ремонт по впровадженню енергозберігаючих засобів. Проект для школи співфінансувався Європейським Союзом , Програмою розвитку ООН, частково кошти виділялися з районного бюджету. Свої внески зробила місцева громадська організація «Наш Борець» та тутешня агрофірма.   

Директор школи Юрій Михайлович Хома – молодий чоловік, 34 роки, народився і виріс в селі Терпилівка, яка раніш було адміністративним центром для Гущанок, Лозівки і Ободівки. Від осені минулого року децентралізація «об’єднала» села в громаду з центром в Скориках.    

Працівники дев’ятирічної школи скажуть, що з чотирьох навколишніх сіл в Лозівці навчається 44 учні. Втім, навчальний заклад розрахований на 392. Є ще в селі дитсадок, куди батьки водять 22-оє малят.

Лозівська школа збудована поблизу святого місця, яке поросло чагарниками. Там був храм, споруджений в 1886 році. Його підірвали безбожники всередині 1970-х років. Зараз навіть фундаменту не видно. А також поруч є старий «польський» цвинтар. Теж заріс хащами.

– Гарний був костел, високий. Коли я був малим, то там за колгоспу пшеницю тримали. І ми дітьми туди трохи лазили, скакали з висоти в зерно, нас старші виганяли. Костел підірвали, бо рядом школу почали будувати. Не можна було, щоб біля школи стояла церква. Розумієте, влада така була совєтська. В нас в музеї є Діва Марія з костелу, образи, але вам то може показати Роман Васильович, – розповіли співробітники школи, що зібрались на першому поверсі.

Сьогодні на місці костелу росте стара липа.
 

Легенди від вчителя історії: злий пан, добрий мельник і священне коло маленького села

Закінчився урок. Сивуватий вчитель історії Роман Васильович прямував з класу в учительську. Історик погодився провести екскурс в минуле навколишніх сіл.

– Ой, про наші села можна довго говорити. Наш музей – це не є такий музей, як ви звикли бачити. Ми просто зібрали тисячі всього, що понаходили. Експонатів є надзвичайно багато. Директор виділив приміщення в школі, там ми виставили все, що помістилось. Ви потім подивитися, але ходім спочатку так поговоримо, – зауважив Роман Васильович.

Вчитель спершу навіть не знав з чого почати. Бо край багатий на перекази і легенди.

– Ото є біда, що ми зникаючі села, то є біда. От дивіться, ви їхали з Добромірки. Родом з Добромірки відновник Зарваниці Будка Микита. Діти в нас вчаться з родини Будки, а він же з того села. В Ободівці є родина Федоровичів. Іван Франко написав свій перший історичний твір про козака Тараса Трясила. Він не Трясило, справжнє  його прізвище Федорович. В нас багато чого є цікавого, але ніхто тим не займається.

Історик за кожною своєю розповіддю повторював, що нікому зберігати перекази і легенди. Та втім, його балакучість і краєзнавчі знання захоплювали.

Роман Васильович розповів, що сусіднє село Терпилівка, де донедавна була сільрада, має кілька походжень своєї назви. Є перекази, що був пан і був у пана управляючий маєтком. Пан був за натурою недобрий, і його підлеглий на зло пану вирішив померти.

– Терпилівка дуже старе село. Був тут колись великий став. І був такий староста міста Канева Миколай Потоцький, про якого у фольклорі є записи під фамілією пан Каньовский. Він відомий ще тим, що у Почаєві збудував церкву. У фольклорі кажуть, що він любив насміхатися з людей, бо він пан, а люди – кріпаки. Всі наші села належали пану Каньовському. І був тут мельник. Ніби той мельник був дуже добрий, людям дозволяв рибу ловити. Пан дізнався про це. Оскільки люди знали, що пан немилосердний, порадили мельнику ніби вмерти. Положили його на катофельку, склали руки, свічку дали. Всьо, як має бути. Приходит пан зі слугами, бачить, жінка плаче: «Вмер мій чоловік». А пан знає, що той не вмер. І шо ті слуги тіко не робили, п’яти лоскотали, на носа зі свічки віск капали, пальці стискали. І ніц, мельник терпит. Ну і пан каже: «Раз ти такий терплячий, назвемо тебе Терпилом. І на тобі село з озером». Ніби й звідси пішла назва Терпилівка.

Села Гущанки і Лозівка не мають особливих переказів про назви. Гущанки – бо гущина навколо. Лозівка – бо все навколо в лозах. Тут долиною тече річка Вовчок, притока Збруча. верболозу багато. Від того й назва Лозівка. Щодо Ободівки, то вчитель історії розповів ще одну легенду.

– Була світова пошесть холери. Навіть в Гущанках холерний цвинтар зберігся. Люди собі пошесть уявляли, що ходить чи то кішка страшна, чи то жінка така нечупарна розносить нечисть. Всьо, скрізь вмирають люди! Що робити? Якийсь дід старий порадив  взяти два бички, які ніколи не були в ярмі і взяти два ярма, якими ще волів чи бичків не водили. Потім треба взяти ікону Божої Матері з Почаєва, і каже: «Обведіть три рази село з іконою і тими бичками, що перший раз впрягли в нові ярма. На плуг поставте образ, так виореться священне коло. І холера в село більше не ступить».  Потім назвали село Ободівка, бо три рази обвели. То дуже давня легенда. Навіть Рим так обходили.

За словами історика, назва річки Вовчок, що тече через села, походить від польської назви «Вальчак».

– По-польськи «валька» – то боротьба. Місцеві часто називають нашу річку українською мовою Борець. А на картах пишуть так як по-польськи.

Забута пам’ять, забуті герої української землі

Села багаті не тільки легендами. Тут народилися відомі особистості. Чимало з них час стирає з пам’яті. Та тільки не в місцевого вчителя історії.

– В Терпилівці, звідки родом наш директор, народилася поетеса Ліда Палій. Закордоном вона очолювала всю діаспорну Спілку письменників з України. В Терпилівці жив священик Володимир Герасимович, він фольклорист. Його дружина з роду Шухевичів. Тут Роман Шухевич бував. Дочка священика Ганна Герасимович вийшла заміж за Федька Когута. Він загинув в Карпатах в Коломиї в 1950-му році, будучи в УПА. Він там видавав журнал «Повстанець». І Федько є засновником Першої різьбярської школи в Коломиї. А він наш, він звідси, з Тернопільщини.       

Ганна Герасимович-Когут закінчила Празький університет. Отримала освіту диригента, філософа, філолога. В 50-х роках вона проживала в Коломиї разом з чоловіком. За нею «кагебісти» вели полювання.

– Найшли колись в папках Молотова-Сталіна справу. Називалася справа «Вєрховінци». То і вона була в списках, її шукали. Чим вона була для них страшна? Ганна писала мелодії на повстанські пісні. Її спіймали, вислали на Сибір. Потім вона сюди повернулася і тут у 89-му році померла. Але ніколи не признавалася, що була в УПА і писала мелодії. Ми сьогодні оті повстанські пісні, які співаємо, то певне половина – її музика. Але ми того не знаємо і вже певне не будемо знати, нажаль. На її хаті таблиця є, а хата пропадає. Кому вона тре?

З Терпилівки також походить відомий актор, режисер Ярослав Геляс (1916-1992). З 1963 по 1974 роки – головний режисер, актор Тернопільського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Перший український Гамлет, як відзначив про нього історик маленької школи, бо актор з Тернопільщини є першим, хто зіграв Гамлета українською мовою.

Працював Ярослав Геляс на режисерських посадах і актором в театрах Ужгорода, Харкова, Києва, Одеси, Львова. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. На деяких туристичних картах Тернопільщини позначають, що начебто в Терпилівці є музей Ярослава Геляса. Насправді це лиш позначки на мапах.

В Ободівці народився відомий художник Петро Обаль. Переповідають, що він є одним з художників, які малювали партизанські гроші «бофони» (назва грошей УПА «бофон» походить від скорочення двох слів «бойовий фонд» - прим. авт.).

– Петро Обаль друкував разом з Черешньовским, Бензотом, Нілом Хацевичем бофони, гроші повстанські. Був суджений. Таблиця теж на його хаті висит. А в Стрию є музей Петра Обаля, він там працював після заслання. Картини Петра висять навіть в овальній кімнаті Білого Дому в Вашингтоні, – каже Роман Васильович.

Він також розповів, що в Лозівці вчителювали батьки знаменитого канадського історика українського походження Ореста Субтельного. Стара школа, де навчали дітей родина Субтельних, збудована за Польщі, ще стоїть в Лозівці. Люди там солому і сіно тримають.  
 
– Розваляна школа, де батьки Субтельного вчителями були. Валиться! А нашій владі рідній пофіг на це всьо, інакше не скажеш,– віддався емоціям історик.

Чоловік називав і називав прізвища героїв боротьби за Україну та знакових людей, які або походили з навколишніх сіл, або проживали тут. Павло Козак знав 28 мов, бездітним помер. Січовий стрілець Григорій Паляниця, який помер в Аргентині. Боєць УПА Ярослав Кондзьолка, псевдо Чугайстер, загинув 8 березня 1945 року. Ярослав Осадчук – керівник УПА Новосільського району, загинув 24 квітня 1947 року, його господар хати «здав», де він мешкав. Мефодій Терендек, псевдо Бескид – хлопець сам застрілився, аби не здатися, коли боївку оточили.

Особливо історик відзначив людину-легенду з Терпилівки. Степан Мазур – січовий стрілець і повстанець, загинув від рук «енкаведе» в 1947 році. У своїх 15 років Степан воював в складі УСС на горі Маківка.

– Він був надзвичайно холоднокровний. Про нього легенди ходили, як про Івана Сірка. Він був гроза москалів. Його навіть одного москалі з літака шукали. Раз зловили в Терпилівці в самій хаті, а він раз – вирвався з рук, защібку на дверях опустив від вулиці і сам москалів у хаті зачинив. Спалили хату з ворогами. Що він ворога знищив, то певно незліченна кількість. І дуже пишався своїм сином Іваном, той теж загинув в 1946 році в УПА. Хлопців оточили в селі в криївці, то майже біля мої хати було. Кричать їм «здавайтєсь». А Іван каже москалям: «Ми не маємо часу здаватися, ми карти граємо. Йди звідси, ти босссота московска!». Погинули у тій битві хлопці… Ех, а нині хіба-то комусь треба та пам'ять. Нікому то всьо не потрібно…

В Терпилівці «совєти» 9 серпня 1945 року спалили дерев’яну церкву ХVІІ століття разом з повстанцями. Там і дівчата погинули.

– Її було псевдо Соната, вона з села Токи. Згоріла дівчиниско живцем. А в тій церкві бував і Шептицький і Йосиф Шумлянський приїжджав у 1698 році, який унію запроваджував, поширював греко-католицьку церкву в Західній Україні.

У Лозівці часто йшли бої із загонами «стрибків» і «енкаведистами». Завербовані місцеві агенти здали  криївки трьох проводів УПА тодішнього Новосільського повіту, каже вчитель історії. І знову знічев’я розводить руками: кому це все тепер треба.  


Радикальна партія Івана Франка і листи коваля Яндруха

– Ви напевне чули, що тут в навколишніх селах любив відпочивати Іван Франко. Він створив першу політичну партію в Україні, Русько-Українська радикальна партія, 1890 рік. Найперший осередок на Тернопільщині був в Денисові під Тернополем. А щоб ви знали, другий осередок радикальної партії Франка був у нас, в Лозівці. 12 липня 1895 року тут утворений, – поділився Роман Васильович.

Розмова з істориком відбувалась в кабінеті директора школи. До неї приєднався ще один вчитель – пан Остап, дідо якого особисто знав Каменяра.

– Іван Франко мав бути в моїй хаті. Але прийшло дуже багато людей, то мусіли перейти до другої хати. Поїхали до Добрянських, бо то багатші люди були. Мій дідо одним з першим в селі вступив в осередок, то мене люди ще по нині називають «радикалом», – засміявся пан Остап.

У музеї школи зберігається символіка Русько-Української радикальної партії. У кожній хаті, з якої люди входили в членство «радикалів», висіла картина. В центрі картини в шестигранниках були портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Драгоманова. Під портретами – герб партії, який складався з трьох букв прізвищ Ш, Ф і Д, накладених одне на одну. А також гарна українка у вишитій сорочці, яка читає Кобзар.

– А нині, що за символіка радикальної партії? Вила? Так! – з насмішкою над сьогоднішніми політиками відзначив вчитель історії.

Крім того, він зуважив, що в сусідній Добромірці жив коваль Марцинюк, який писав Франку листи про еміграцію в 1890 роках під псевдонімом Яндрух або Яндронюк. Франко ці листи друкував у партійних газетах. Ними зацікавилися молоді студенти Краківського медичного університету Богдан Лепкий і Василь Стефаник. Історик каже, що саме читаючи «листи коваля», Василь Стефаник написав геніальні збірки новел «Кленовий лист» і «Камінний хрест».

– А хто то знає, що під впливом нашого земляка, коваля Марцинюка, Стефаник почав писати? Ніхто того не знає. В Добромірці вже того не знають, – каже Роман Васильович.

З Гущанок походить ще один відомий політик часів УНР.

– Кость Мазуренко. Він в нас був вчителем, в Гущанках. А до того був призваний в Австрійську армію. Потім вже коли Грушевський став першим Президентом України, Мазуренко був комендантом Одеси за УНР. А сам родом з Черниховец, ото біля Тернополя. Він побудував школу в Гущанках, Народний дім, ото, де нині ви в магазині були. Він єдиний, хто зберіг за Польщі україномовну школу, як поляки би тоді не прискіплювалися. Платили люди штрафи полякам, але не дали перевести школу на польску мову. А там зараз магазин, школи нема… Кому то потрібно?

Буває часто в Глущаках поет, літературний критик, громадсько-політичний діяч, Дмитро Павличко. Його дружина Соломія звідти, з роду Хоми.

Не бачать люди собі місця в колись багатих селах, кості повикидали

Не тільки перші осередки першої української партії засновані в нині зникаючих селах Підволочиського району. В Лозівці стоїть пам’ятник Кобзарю, кілька разів його намагалися знищити.

– Хочу сказати, що в Лозівці є третій за давниною пам’ятник Шевченку в Тернопільській обасті. Його поставили або в 1913 або в 1914 році, є розходження в датах. Три рази руйнували. Перший раз ніби царські рускі його зруйнували як тільки-но поставили, або поляки, бо по різному кажуть. Другий раз точно поляки в 1926 році. Третій раз, – коли була пацифікація в 1930 році. В 1961 році побудували пам’ятник, який до нині є, – каже вчитель історії.

Він і далі називав прізвища політиків, друзів Франка, друзів і родину Павличка, які мешкали в Гущанках, Лозівцівці, Терпилівці і в Ободівці, і яка тих людей доля спідкала, навіть мертвими.

– І ви знаєте, брати Флінти дружили з Франком. З гробівця Флінти на цвинтарі недавно нелюди кості повикидали. Бачите до чого ми тепер дійшли? Нечисть до гробівця добралася! А Франко з двома братами Флінтами переписувався. То були два богатирі, хлопці здорові, як дуби, а їх нині кості повикидали!..

Ще десятки історій і переказів переповідав Роман Васильович. Про секретаря сільської ради, який по війні 45-го зійшов з розуму, так «комуна» довела. Про війта Терпилівки Тишка, який на допити «енкаведе» ходив п’яний, аби бути схожим на «душу з рускаго міра», щоб вороги сприймали за свого. Тим самим п’яний Тишко робився дурником на допитах, чим рятував односельчан від Сибіру. Про контрабанду сигарет з Австрії і контрабанду горілки з Російської імперії. Про тюрму в Лозівці, споруджену для контрабандистів. Про  Мирослава Січинського, який жив у Терпилівці. Січинський здійснив атентат в 1908 році, застрелив у Львові графа Анджея Потоцького, намісника Польщі в Королівстві Галичини і Лодомерії.   

Були історії про євреїв, священиків, знову про повстанців, про польських панів, про фільварки і млини, сліду від яких зараз нема. Розповідалося про зрадників-хрунів, про те як їм мстилися повстанці. А про нинішні дні вчителі з сумом відзначив:

– Як зараз виглядає Терпилівка? Біда там, нічого доброго нема. Отака біда, що люди роботи не мають, села вимирають. Колись Ободівка мала до 90 номерів, зараз 26. Гущанки мали 180, зараз мають 30. Нормально? Лозівка мала 172, зараз має коло 60. Важка економічна ситуація, люди тікають. Втікають віддавна, не бачать тут собі місця. Хоч є тут інвестор-аграрій, кілька чоловік отримали роботу, поля обробляють. І ми ще в школі працюємо. Та й все, розумієте…

Прохання стареньких лозівчан

Роман Васильович з паном Остапом показали шкільний музей. Зусиллями односельчан та дітей зібрані сотні, а той тисячі експонатів, які знаходились по опустілих хатах. Висять портрети Франка, Шевченка, яким більше ста років. Є образи, хрести і фігури зі знищеного костелу.

Є ранні картини Петра Обаля. Є ручні ткацькі роботи та верстати. Колиска Соломії Хоми-Павличко, щоденник місцевої мешканки, яка вела щоденно записи від 16 вересня 1939 року, з дня коли прийшли «визволителі». Збережені в школі столітні фотографії жителів навколишніх сіл, прізвищ яких мало-хто знає. Розпізнати чия вони родина можна за тим, на кого вони схожі з нині живучих.

Нещодавно хлопці на горищі старої хати знайшли повстанський синьо-жовтий прапор. Він був загорнутий міцно різним шматтям, тому й зберіг яскравість кольорів і гризуни не добралися.

Пан Остап погодився показати, де стоїть-занепадає стара школа, в якій дітей навчали батьки Ореста Субтельного. Показав тюрму. Біля тюрми, ще поки не впала, стоїть будівля кооперативу «Зоря». Кооператив створювали жителі Лозівки та навколишніх сіл в 30-х роках за Польщі. Каже пан Орест, що бухгалтерські книги з ретельними записами віднайшлися. Усе писалося до копійки, до гроша, бо від цього залежали відсотки вкладників кооперативу.

Потім помандрувалося до Ободівки. Де люди живуть, там гарний будинок, мурований пліт. Де вже нікого нема – по хаті видно. В центрі села пам’ятний хрест. Недалеко маленька капличка. Природа гарна. Село на горбі. Між Ободівкою і Лозівкою долиною тече Вовчок-Борець. Тихо і спокійно, де-не-де собака загавкає.

Поки ходилося священним колом Ободівки, на небі скупчилися хмари. Повертаємось в Лозівку. До маршрутки на Тернопіль ще було півтори години, втім не бракувало часу відвідати Терпилівку. Зривався вітер, почав накрапати дощ.

Навпроти автобусної зупинки стоїть невелика церква-каплиця, збудована десяток років назад. Люди на Хресну дорогу зібралися. У селі вже пішли чутки, що журналіст з Тернополя навідався. Отож, просять:

– Ви про нашу пошту розкажіть. Ідіть сфотографуйте, щоб люди бачили в якій облізлій хаті приходиться сидіти поштарці. Добре, що вікна і двері ще є, бо стіни валяться, – кажуть жіночки.

Поки йшла Хресна дорога, перестав падати дощ. Маршрутка вже приїхала і чекала пасажирів. На зупинку прийшла старенька пані, спираючись на палицю. Їй теж переказали, що в селі є журналіст. Вона – вчителька української мови і літератури.

– Ви той кореспондент? Я вас щось попрошу. Така ось річ. Був такий в Тернополі хірург Юрій Теофілійович Коморовський. Він десять років тому помер, а знаний по всій Східній Європі. Його мама працювала в отій старій школі директоркою. Він жив спочатку у Львові, а коли скінчилася війна, в Тернополі почали створювати медінститут. Фактично, він створив в медінституті хірургію. А про нього в інституті нема навіть меморіальної дошки. Поруште те питання перед тими, хто там зараз керує, я вас прошу…

Водій посигналив. Маршрутка з одним пасажиром рушила до Тернополя.

Фото села Добромірки

 
Фото села Гущанки

 
Село Лозівка, Лозівська школа і музей

 
Село Ободівка