За кілька кілометрів від стародавнього Вишгородка скупчились три непримітні, маленькі села: Печірна, Коростова і Кутиско. Їх не видно з траси на Ланівці. Автобусна зупинка нагадує лиш про Печірну. Колись ті села лежали на козацькому шляху з Кам’янця-Подільського до Кременця. Богдан Хмельницький після переможного бою під Пилявцями йшов через них на Збараж. Переповідають, що навіть в Кутискові козаки закопали скарби. 

Саме Кутиско вважається найпівденнішим селом історичної Волині. Поблизу йшов кордон між Російською Імперією та Австро-Угорщиною. В селі до Першої світової стояла застава і конюшня «донських казаків». Після підписання в 1919 році Версальських мирних угод село відійшло в підпорядкування Польщі.

Туди й направився кореспондент «ДОБИ», навіть не здогадуючись, які життєві і містичні драми пережило село за останніх кілька поколінь.

Дорогою до півтори хатини

Обабіч кам’яної дороги на Печірню хлопці з Лановецького райавтодору чистили чагарники.

- Ця дорога на Печірню, на Кутиска. Села по півтора хати. Чого туди йти? – засміявся автодорівець.

- Але ж, бачу, ви дорогу до тих півтора хат будете певне асфальтом застеляти, вирівнюєте обочини, – сказав у відповідь.

- Ха! Ця дорога, як старі штани: скільки не латай, новими виглядати не будуть. Ми зарплати три місяці не бачимо, а кажете асфальтом дорогу стелити. Ви там в газеті напишіть: дорожники – то є найгірша служба, всім зарплати платять, а нам нє, – сміявся колектив зі своїх клопотів.  

Дорогою до Печірні зупинився невеликий бус. Тут часто попутні автомобілі підбирають людей в ту чи іншу сторону. За три кілометри їзди грошей водії не просять. Поки їхали, чоловік підказав, що найбільше про Кутиско та історію навколишніх сіл може розповісти директор Печірнянської школи.

Печірна розділена надвоє глибокою долиною, по якій протікає один з витоків річки Буглівка. 350-літня дерев’яна церква стоїть на перших пагорбах від траси, школа аж ген на другому горбі.  

Тихо у двоповерховій школі, якось трохи порожньо. Йдуть уроки, правда, вже не у всіх класах. На другому поверсі в кабінеті української мови і літератури під акомпанемент баяну звучить  «Рідна мати моя». Дитячий і вчительський спів наповнив холодний коридор відлунням всього українства. На стінах висять стенди з фотографіями учнів, малюнки дітей, символічні написи про те, що вчитися треба. Є стенди з символами славного козацтва та історією краю, нагадувалось про Волинь.

Почулися кроки. Коридором йшов низького зросту, покритий сивиною, чоловік. Тримав в руках папірець і ручку.

- Доброго дня. Підкажіть, будь-ласка, як знайти директора школи? Якщо потрібно на нього почекати, то зачекаю.

- То я директор, – засміявся у відповідь Володимир Михайлович Довгалюк. – Йшов показники електроенергії знімати. Але нема куда спішити, потім запишу. У школі 22 учні, розрахована на 192. Куда спішити? Ходіть до мене в кабінет.

У боротьбі за українську мову і церкву в Кутисько московський монах позбувся бороди

Директор школи все життя збирав згадки в історичних книгах про своє рідне село. Вів записи, відшуковував оригінали документів.

- Ми недавно відзначали церкві в Печірні 350 років. А за нашу кутиську церкву, то там є різні версії дати заснування. Я знайшов, що офіційно вона побудована в 1875 році. А в «Волинських Єпархіальних вєдомостях» за 1874 рік знайшов таку замітку, що жителю села Кутиско було видано книгу для збору пожертв по сусідніх селах на будівництво тої церкви.

По війні радянська влада пограбувала церкву в рідному селі Володимира Довгалюка. За «совєтів» з місцевого храму пропала старовинна ікона.

- Була в нас ікона ХVI століття. Її забрали в Музей атеїзму до Почаєва, там вона зникла. Потім наші люди з Кутиско їздили туди, дивилися серед експонатів. Говорили, що є ікона Матері Божої і написано, що з Кутиско, але люди казали, що то зовсім не та ікона. Підмінили.

Нині парафія сіл Печірна і Кутиско належать до Київського патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви відповідно. Жителі Печірної і Коростови без сутичок на початку 2000-х перейшли від московських служителів під правління українських церков. А от в Кутиско йшли бійки з засланими священнослужителями  прямо перед іконостасом.

- Релігійний конфлікт в нас був на початку 2000-х. Вже кругом в районі київський патріархат , а в Кутиско ще правила рука Москви. В нас спокон віку був один священик на дві церкви. Громада Печірної спокійно перейшла в Київський патріархат. А в Кутиско залишився правити старенький священик від МП. Він жив в Тернополі, коли сам приїжджав, коли привозили. Політики ніякої не вів перед парафіянами, казав: «що душею і серцем я з вами, з Україною, але на старість не хочу міняти канонів», то і його не чіпали. Батьків старенького священика колись комуна вислала на Сибір, то він був більше українським, чим московським за душевними переконаннями. 

Старий священик знесилився правити на схилі літ. Дали в Кутиско молодого. І може би молодий довше правив, коли би в церкву не приніс зухвалість від московського патріархату.

- Прийшов молодий священик зі Зборівщини. Він почав казати на проповідях, що Бог не розуміє в молитвах української мови. А наші хористи ще за старенького священика відучились співати на старослов’янській мові. А той все хотів перевести назад. Церковний хор співав по-українськи, а він співав по-своєму. І постійно нагадував: «Бог не розуміє української мови». І ще на проповідях натякав, що як це так, що в селі є вчителі, є розумні люди, а не можуть осмислити, на якій мові служити Богу.

Такі слова про рідну мову обурили вчителів, директора, прихожан. Жителі Кутиско на зборах вирішили перейти в автокефалію. Предстоятель УАПЦ, світлої пам’яті Митрополит Мефодій тоді надав священика в село. В УПЦ МП вирішили перешкодити наміренню кутищан силовим методом.

- Тут ціла бойня була. В нас вже почали правити з новим священиком так, як треба. А тут приїхала ціла команда: кілька монахів, священики, якісь цивільні люди. Почалася в самій церкві така, як бійня. Нашого священика ми закликали, то якийсь монах взяв його за хрест і на грудях перекрутив під шию і мало не задушив. А наші бабці, деякі вже нині покійні, стали захищати його від московітів. Одному чужому монаху навіть бороду обірвали. Ми їх з такою ганьбою вигнали, що сюди вони вже більше не поверталися, – засміявся Володимир Данилюк. – Ходімте, я вам покажу наш Музей.          

Музей дитячими руками і козацька могила

В невеликій кімнаті музею директор школи зібрав виставкових речей, починаючи з часів черняхівської культури до нинішніх днів. Експонати десятиліттями збирали та приносили вихованці пана Володимира. Деякі речі зроблені дитячими руками на уроках трудового навчання. Втім, усі вікові старання сотень поколінь скоро можуть позбутися свого затишку. 

- Нашу школу цього року вже закривають. В нас нема 25 учнів. Якщо нема 25 учнів, то вже з Києва не відділяють субвенцій. Ми останніх п’ять років думаємо, то останній рік і то останній рік, але так тягнемо. Коли закриють школу, я не знаю чи збережуть музей. А ми можемо зробити музей бодай з половини школи. В нас експонатів стільки, що окремо може бути музей мистецтва всього Лановецького району. Може бути музей школи, ба навіть музей освіти району. Вистачає експонатів на цілу кімнату.  Чи музей ремесел, теж би всю кімнату наповнили. А тут все втіснили в одне приміщення. Ми взагалі можемо перетворити школу в музей. Нам треба підтримки, зараз її нема. Тільки чутно: школу закриють, школу закриють, – сумно підкреслив пан Володимир. 



Він також розповів, що школа збудована за проектом типового військового госпіталю. Закриття школи знищить будівлю, яка може ще служити і приносити користь. Та поки ще фінансують, Володимир Михайлович доглядає музей і школу, як свою рідну домівку.

- Я вам трохи проведу екскурс по історії наших сіл. Печірна, Кутиско і Коростова – три села-побратими. Вони завжди були разом. Колись за Росії належали до Вишгородецької волості, за Польщі – до Вишгородецької ґміни.  Центральне село – Печірна. Назву отримала від печер, що тут існували здавна. Останні печери були знищені під час видобування каміння в 50-х роках минулого століття. Була ще така історія в 30-х, що дядько отут недалеко на горі орав город і провалився з конем в печеру.

Із дослідження варшавського науковця-етнографа з українським корінням, уродженця Володимира-Волинського, дослідника Волині і Полісся, Олександра Цинкаловського (1898 - 1983):

«В каміннистих високих берегах річки Сомця і в бувших там печерах, знищених під час видобування каміння, натраплено на сліди огнищ і кремінних знарядь з періоду молодшого палеоліту. Знаходили там селяни кістки таких звірят як мамунт».  

Археологічні розкопки в 1970-х роках вів уродженець Печірної, археолог, Василь Воляник. Його експедицією поблизу сіл в урочищі Болото віднайдені фундаменти хат черняхівського періоду та Київської Русі (V-XII ст. н. е. – прим. авт.). Кілька цілісних гончарних виробів зберігаються в музеї школи. За словами директора, багато експонатів в Інституті археології м. Києва пропали.

- А про наші печери були легенди. Кажуть, що коли нападали татари, то тут була козацька застава. Сорок козаків на конях ховалися в одній печері, щоб переховатися від татарської орди. Є ще свіжіші спогади. Коли сюди прибували люди, щоб поселитися, то поки будували хати, жили в печерах. Таким був Іван Басараба з багатодітною сім’єю. То навіть лишився мікротопонім (назва місцевості – прим. авт.) «басарабова долина», нині поросла соснами.

Перша згадка про Кутиско в історичних документах датується 1583 року. А також згадується в 1618 році після набігу татар. Княгиня Анна Порицька зі Збаража скаржиться Кременецькому старості про те, що татари спалили її села. Тоді Кутиско згадане під назвою Кутище.

 За розповідями директора, Кутиска лежали на козацькому шляху. У 1991 році зусиллями школи та односельчан встановили в полі пам’ятний хрест козакам. Перед Другою світовою на околицях села поляки часто проводили археологічні розкопки, шукаючи заховані скарби з часів козаччини.

- Вже ближче до Буглова, як йти від нас, є урочище Могила. Була така легенда, що козаки тут закопали скарб. Поляки, як проводили розкопки, то де би вони не були, шукали тільки той скарб. Одна жінка, нині вже покійна, вона нам казала, що приїжджали з Варшави, ставили таку триногу, на ній якісь такі окуляри, дивилися в них. А там ростуть дуби. Від дубів поляки мірали і коло Люлинець викопали велику скриню на горі. Це десь було в 1938-му році, – розповів Володимир Михайлович.

Також переповідають, що при облозі Збаража на околицях Кутиска був козацький лазарет. Ховали десь поблизу і померлих в бою чи від поранень козаків. Так і назвали ту місцину козацька могила.

Володимир Довгалюк віднайшов також документи про «донських казаків», які мали тут свою прикордонну заставу в часи Російської імерії. Лисичанський пост – так називається в церковних паперах застава. За переказами, як Австро-Угорщина пішла війною тут загинуло їх семеро. Відомі за документами їх імена, прізвища та вік.  

Повниться земля Кутиско і героями УПА. На цвинтарі поховано повстанського командира «Крука» і безіменного поета-повстанця псевдо «Левко». Обох прізвища невідомі.

- Левко навіть ночував в моїй хаті, спав на печі. Моїй мамі було тоді 11 років. То вона мені казала, що в Левка, як вночі бій, то на ранок пісня. Вдалось віднайти і реставрувати його вірші. Левко писав:  
 
- Якщо я в бою десь загину,
Прошитий кулею у грудь,
Одне прохання до вас маю:
Зробіть могилку де-небудь.
А на хресті пишіть корОтко
Одним дрібнесеньким рядком:
У цій могилі спить солОдко
За Україну наш Левко.

«Ми – українці – кращі за німців!» – всесвітньо відомий астрофізик з Кутиска

В давні часи в Печерні, Коростові і Кутиско люди плели з соломи різні вироби. Технології передавались з покоління в покоління. Вміння плести жіночі сумки, капелюхи і навіть взуття відроджувалось на уроках трудового навчання.

- В роки війни ось таке взуття плели. Усе з соломи, тільки підошва дерев’яна. Старші люди розказували, що коли вони були дітьми, тато прийде до хати, скине солом’яні чоботи, а ми бігом у те взуття і як на лижах поїхали. По старих хатах ми тільки одну таку пару знайшли. А ще в нас було розповсюджене гончарство. Одні майстри робили ремонти, їм треба було глини. Як взяли  вони глину в руки, то казали, що то така глина, її їсти можна, – похвалився директор школи.   

Є і жива людина-легенда в селі. Уродженець Кутиска – всесвітньо відомий учений, астрофізик, академік, професор, громадсько-політичний діяч Іван Климишин. Народився він на одному з хуторів в 1933 році. Той хутір тепер так і називається іменем науковця.

- В Івана Антоновича Климишина є понад 70 авторських книжок на різних мовах. Іван передав нам глобус місяця і казав, що таких глобусів в Україні є тільки шість. Один – в нашій школі. Івану Климишину зараз 83 роки. Кажуть, що він створив український астрономічний кобзар. І в цілому світі є лише три автора, які написали повну історію астрономії. Ось бачите, яка товста книжка про історію науки, автор – Іван Климишин.

Володимир Довгалюк особисто знайомий з відомим науковцем. Академік щоліта приїжджає з дітьми і внуками у рідну домівку на хутір в Кутиско. І не раз Іван Климишин про своє життя розповідав Володимиру Довгалюку. При одній із зустрічей астроном поділився з директором школи, що стало його дороговказом в житті.

- Було це чи 42-му чи в 43-му році. Пішов батько Івана оглядати перед жнивами поле. А поле Климишиних якраз підходило до колишнього кордону, який німці відновили, поділивши Україну на окупаційні зони. Німець об’їжджав так як кордон. Там який кордон був між окупаційними зонами? А йде два німці, на гармошках грають… Але той німець побачив батька Івана, і батько йому пояснює, що то моє поле, що прийшов подивитися чи достигло зерно. А німець «ніц ферштейн» по-українськи. І побив німець батька нагайкою. Батько прийшов додому весь закривавлений, побитий. І як Іван Антонович розказує, що поставив він собі за ціль дороговказ: «ми – українці – не гірші за того німця, який зараз б’є мого батька, і я повинен це їм доказати»…  

Середньовічна містика села в сьогоднішні дні

Сьогодні село Кутиска має і дивні сторінки в своєму життєписі. Володимир Михайлович розказував, що в 2000-му році в селі батько вбив сина. Нібито кілька поколінь назад на цій ж хаті син вбив батька.

Крім того, далеко за Кутисками знають, що в селі живе знахарка. І є ще одна старша жінка, про яку люди бояться говорити в голос, бояться навіть потрапити їй на очі, аби не накликати на себе біди. Не хочуть бачити її в церкві і переповідають, що вона певним окультним чином може бути причетна до вбивства батьком сина.

Відвідавши козацьку могилу, могили повстанців на цвинтарі, кілька хутірців, яких за словами директора школи в Кутисках аж двадцять два, кореспондент «ДОБИ» направився шукати знахарку і ще одну людину. Якщо хату знахарки місцеві показували охоче, то про хату іншої жінки робили вид, що про таку не чули.

Там події розгортаються, мов середньовіччі.

Одна людина в селі погодилась розповісти про старшу жінку, яка начебто зводить зі світу людей. З етичних міркувань справжнє ім’я і прізвище описаних осіб не називається. Наскільки можуть бути достовірними розповіді, теж виникають сумніви. Втім, якщо співставити розказані історії з реальними подіями в Кутиско, за якими велося слідство правоохоронцями та були суди, то начебто все схоже на правду.

- Я тобі розкажу, як та правда була, коли батько вбив сина. То було десь років п'ятнадцять назад. Ходив той батько до одної жінки. В нас одна така жінка є, вона читає чорну магію. Люди всі проти неї, а вона «тримається» за церкву, хоч їй вже зараз десь поза сімдесят. І коли вона ставила хату, він хату її мурував. Стали вони коханцями, розумієш. І от вона йому постійно приворожувала, чаклувала його. Він, поки мурував хату, то над своєю сім’єю знущався.

За сільськими переказами, той чоловік не закінчив повністю роботи в «темної» жінки. У неї появився інший «майстер». І ніби в сім’ї першого все поволі налагоджувалось, крім поодиноких зривів. Аж поки не наступила фатальна ніч.

- Йому ворожіння час від часу про себе нагадувало. Всі пішли спати. Син його від першої жінки спав в іншій кімнаті. Батько став вночі, взяв ні з того ні з сього сокиру і обухом по голові зарубав сплячого сина.

За тодішніми версіями правоохоронців, переказують інші, вбивство вчинено в стані алкогольного сп’яніння.

Жінка прислуговує в церкві, має доступ до церковної казни. І люди не раз говорили священику, що «як так». Та…

- Священик не має права вигнати людину з церкви, розумієш. Він її казав, що «люди тебе не хочуть, йди проси в людей пробачення, хай тобі люди простять». А вона сказала до священика: «Я нічого поганого нікому не зробила». Всі знають, що поробляє, а вона каже, що нє. Їй говорили, що в церкву не пустять, а вона каже: «хіба мене винесете». Але ж не будеш в церкві битися.

За розповідями місцевих, кілька років назад в селі була ще одна дивна смерть старшої людини.

- Її чоловік мав епілепсію. Він пригнав корову додому і почався в нього приступ. Він впав обличчям в ручейок гноївки і так як захлиснувся. А ззаду на голові в нього виявили пролом черепа, хоч на тому місті ніякого каменю чи чого-небудь, щоб так вдаритися, не було. Почали по селі говорити, що ніби коханець з заду підкрався. Вона визвала міліцію і на скриття повезла чоловіка зі своїм коханцем. Міліція за результатами скриття визначила, що то був так як нещасний випадок. Поховали чоловіка, а коханець чуть не відразу почав жити з нею. Її 74 роки, а йому певне ще нема 50-ти…

Знахарка і як колись чародійники екзамени в Тернополі здавали

Остання хата в селі, як йти до Буглова. Загавкав собака. Жінка здалеку сказала, щоб не боявся заходити, бо пес прив’язаний, не досягне.

- Пані, кажуть тут знахарка живе, до якої люди приїжджають звідусіль. Ви це чи не ви?

- Може я, а може не я, – відповіла усміхнено жінка.

Вона розповіла, що наприкінці 80-х ходила на курси нетрадиційної медицини в Тернополі. За її словами, така школа діяла підпільно. Навчались там більше тридцяти людей. Жінка назвала точну адресу, де за Радянського союзу збиралися «маги» для навчання. Кілька з них цікавились чорною магією.

- Ця школа була в центрі Тернополя, ото як від площі за.... Кого туди тягнуло, той йшов туди вчитися. В основному були жінки. Майже всі цікавились тільки білою магією, щоб допомагати людям. А був один чоловік Іван, який цікавився і такою, і такою. Там здавалися екзамени, співбесіди були. Вчилися пізно по вечорах.

За її словами, книг для навчання, порівняно з сьогоднішнім днем, було мало. Отримували посилками з Росії. Вчилися, наче за університетською програмою.

- Навіть по фітотерапії, рецепти по травах, ми отримували з Москви. Тако на книжці написано: «рускій язик для 4 класса». А ми відкриваємо книжку, а там… ну таке-во. Хто погано вчився того просіювали, як в університеті. Наприклад, ми здаємо викачування яйця.  Той здав, той не здав – вже мінус йому. Виливання воску: знов не так прочитав над воском, значить, другий мінус. П’ять мінусів і ти виходиш з навчання. Хоч чи не хоч, але як ти в тому баран, то що робити? А там не були прості люди, були і медики, і юристи, і адвокати, і вчителі.

Знахарка розповіла, що важко було вчитись. Фактично, на курсах нетрадиційної медицини вивчалась вся анатомія людини з її біополем. Хто бажав далі навчатись і отримувати нові дипломи, їхав на курси до Києва або до Львова.

- Біотоки. Які там в мене були біотоки? Але кажуть, попробуй. Я впиралася, не хотіла, бо йшла суто по фітотерапії. Тоді з Києва якісь приїхали, давай, провіряти: «во, давайте, жіночко, до нас вчитися і ми то і то». Ну я поїхала. Дали мені дванадцять чоловік поставити діагноз. Зараз я бачу, а тоді ше ого мені як далеко до того було. Мені кажуть, води руками. Якось я руками поводила, одинадцятьом пройшло, а дванадцятому  не можу поставити. Взагалі-то поставила, але боюся сказати, ну кажу: «Знаєте, що в него серце з правого боку». Той дядько сам не знав, що в нього серце з правого боку, але так воно й було, мені знімок показували. Так я переконалася, що руками відчуваю людину. 

Говорила знахарка і про село. Стоїть ніби сто хат, половина пусткою наповнились. От коли вибори, то ще одне одного за списками перевірять, хто живий залишився. І так у Кутисках й вулиці назвали: центр села – Куточок, на підень, де більше хат і дороги на хутора, – Великий Куточок, на північ в сторону Буглева, де хат мало, – Малий Куточок. Всіх живих десь сто чоловік зосталось.

Школу знахарів, яка зародилась у Тернополі в 1987 році, кореспонденту «ДОБИ» вдалось віднайти. Засновниця школи погодилась на відверте інтерв’ю. Втім, це вже буде зовсім інша історія…

Фото села Печірна




Фото музею в Печірнянській школі І-ІІ ступенів
Фото села Кутиска