Перша дитяча мрія - стати провідником. От любив їздити поїздами і все! Але вже тоді я мріяв про шикарний, спальний вагон, в якому я директор-розпорядник. Та, батьки вбили надію стати залізничником. До другої дитячої професії долучилися бабця з дідусем. Останній був дяком, я постійно з ним ходив до церкви. Вечорами закривався в кімнаті і співав Євангеліє, хотів бути подібним на нього. Бабуся тоді говорила і дуже хотіла, щоб я став священиком. Чесно, вона досі не може змиритися, що цього не сталося. У старших класах почав цікавитися журналістською професією. Хотів навіть вступати на журналістику у Львів, але тоді навчання було дорогуватим. Відтак, на сімейних зборах було вирішено, що вчитися треба, а диплом про освіту – це святе. Тому вступив у Технічний коледж тоді ще Тернопільського державного технічного університету на спеціальність «менеджмент організації». На 4 курсі доля мене звела з тернопільським державним телебаченням. Випадково дізнався про конкурс телеведучих, хоча ставився до цього не серйозно. Пішов, спробував. Усіх, близько 50 учасників кастингу, записували у студії в якості ведучих. За тиждень мені зателефонували і повідомили, що я потрапив у другий тур. Моїм керівником була Світлана Мельник - зараз вона керівник районної газети у Збаражі. З її допомогою і моєю наполегливістю вдалося потрапити у колектив ТТБ, працював журналістом в новинах і у рекламному відділі. Одна із перших серйозних робіт – програма про завод «Оріон». Мені вдалося вмовити директора підприємства зняти про них фільм. Це була програма, в якій я виступив автором і ведучим та ще й менеджером, який приніс на фірму гроші. Та, довга доля з ТТБ, через чимало причин, не склалася. Іншого вибору не було, як спробувати себе на «TV-4». В «тівішному» колективі розпочав з новин, згодом в обов’язки входив і огляд спортивних новин. Постійно ходив на матчі волейбольної команди «Галичанка», робив сюжети з матчів тернопільської «Ниви», висвітлював розвиток карате та інших видів спорту. Був ведучим щоденних випусків спортивних новин та невеликий період часу ведучим молодіжно-розважальної програми «4 квартал». Перед парламентськими виборами-2006 журналісти каналу не встигали проводити ефіри з політиками. Відтак, запросили допомогти. Найцікавішим у цей час був Всеукраїнський прямий ефір з Президентом Віктором Ющенком. Представляти область бажаючих було чимало: і телевізійники, і газетярі, і радійники. В прес-службі Ющенка просили, щоб представником був чоловік, бо всі інші журналісти були жінки. Вибрали мене, хоча на той момент мені було всього 21 рік. Після того ефіру, як я жартую і по сьогодні, прокинувся знаменитим. Єдиний раз мав неприємність - судився в Тернополі. Орест Муц прийшов на передвиборчий ефір і замість того, щоб агітувати голосувати за свою партію почав звинувачувати начальника обласної міліції у різних незаконних діях. Головний міліціонер довго не думаючи подав в суд на Муца, і на телекомпанію, в тому числі і на мене. Суд наша телекомпанія виграла. Довго тримав злість на Муца. Правда, тепер в Тернополі коли бачимось – вітаємось, спілкуємось, можемо випити кави. Досить непогано товаришую і з народним депутатом Іваном Стойком. На якомусь етапі життя, в плані роботи, у Тернополі мені стало тісно. Шукав на сайтах різноманітні вакансії, пригадую на Тонісі були місця, на 5 каналі. Проходив кастинг на СТБ. На святкуванні Нового року з колективом TV-4 колега Іван Круп’як сказав: «Думаю, Володя, що це твій останній корпоратив з нами. Тебе чекають різкі зміни, в плані роботи і місця проживання». Ми посміялися і забули. За декілька днів мій знайомий з телеканалу ICTV, наш земляк, Віктор Сорока зателефонував і запропонував роботу на парламентському телеканалі «Рада». Дав номер телефону заступника директора. Я зателефонував і мене запросили у Київ. З перших днів почав проявляти ініціативу, засиджувався на роботі до вечора. Через якийсь час мені доручили висвітлювати роботу Голови Верховної Ради. Спочатку працював з Арсенієм Яценюком – їздив по Україні та висвітлював роботу під час візитів закордон. Потім аналогічна співпраця була і з Володимиром Литвином. По світу поїздив достатньо. Литвин - дуже хороша людина, попри те, що його роботу, як політика, я не завжди підтримував. Бувало, що могли посидіти, поговорити про життя, політику, прогулятися під час відряджень та навіть і випити пива з раками. Неодноразово бував у нього на батьківщині, знайомий із родиною. Записати ексклюзивне інтерв’ю ніколи не було проблем - навіть охорона сприяла, бо знала, що я своя людина. Він завжди доступний. Зараз у кулуарах Верховної Ради щоразу вітаємось, спілкуємось. Арсеній Яценюк коли був спікером, мав образ простого політика, літав в економ-класі. Хоча, насправді він мені здався якимось зверхнім. Якось у Ялті покликав його на інтерв’ю - погляд Яценюка на ту тематику різнився від президентської. Після коментаря кажу, що ваша думка така ж, як і в Президента Януковича. Він відповідає: «Я не Янукович, я Я-ЦЕ-НЮК» і потім добавляє: «Взагалі-то це добре, що так говорить теперішній і майбутній президент». Він розумний, грамотний, в молоді роки став Міністром закордонних справ, головою Верховної Ради. Знає іноземні мови. Але, як на мене, харизми йому бракує. З Віктором Януковичем кілька разів літав на Східну Україну. Там все чітко і організовано. Програма розписана по хвилинах. Варто визнати, що у теперішньої влади чудова дисципліна. В Луганську хотів запитати його щось, але слова мені не надали, бо знали, що я ставитиму запитання українською. Тоді, в передвиборчий період на Східній Україні він намагався спілкуватися виключно російською. Роботу у парламенті є цікавою. Буває, що розумієш, що в окремих моментах життя Верховної ради стаєш учасником якоїсь історичної миті, чи події. У співпраці з депутатами проблем немає. По-перше, кожна фракція у парламенті має прес-секретаря. Ми всі між собою знайомі. Через очільників прес-служб в більшості і зв’язуємось з потрібним нам депутатом. В крайніх випадках маємо базу депутатських мобільних номерів. Парламентська кухня така, що у кожній фракції є люди, які виконують «чорнову» роботу, тобто пишуть закони. Є депутати, які постійно ходять на різноманітні телешоу, виконуючи роль такого собі речника. Тому кожен має свої чіткі обов’язки. Коли в країні з’являються якісь економічні проблеми, одразу піднімаються теми про мову та УПА. А нашому народу тільки дай про що поговорити. За той час, поки люди сперечаються, проблему швидко вирішують, або вона стає неактуальною. Взагалі-то, політика справа прогнозована. Дуже часто депутати знають, що буде завтра, за тиждень. Можна спокійно підійти до спікера якоїсь фракції і по дружбі з’ясувати все, що буде. Попри те, що вже 4 рік працюю головним редактором телеканалу «РАДА», продовжую вести новини. Працюю тиждень через тиждень о 15:00, 19:00 і 21:00, як я жартую «щоб люди не забували». Вважаю, що про присутність цензури на нашому каналі говорити не можна – в нас присутні думки і позиції представників різних фракцій. Ми однаково ставимось, як до влади, так і опозиції. Розповідаємо не лише про хороше – спокійно ставимо і гострі питання. Зі всіх працівників телеканалу, освіту журналіста має, можливо, п’ятеро співробітників. Хоча, я переконаний, що навчити людину журналістиці практично не можливо. Журналістом треба народитися! До речі, у столиці дуже багато «западенців». Наші земляки працюють практично на всіх телеканалах. А все тому, що вміємо і хочемо працювати, не обмежуємося на вузькій спеціалізації. Мабуть, саме завдяки працелюбності, мене 25-річного, призначили головним редактором телеканалу «Рада». Колеги добре знають, що я «западенець» і ярий прихильник всього українського, а тому, до прикладу,коли змінюється керівництво телеканалу, то жартують, що мені варто готуватися, як мінімум вести новини російською. Хоча, в мене посада така, що зі зміною керівництва, я можу позбутися роботи. Проте, працюю вже з третім керівником – «тьфу-тьфу» тримаюсь. Вірю, що зміни в Україні будуть і вони вже розпочались. В Тернопіль приїжджаю, як на свято – один раз в два місяці. Приємно, що мене тут пам’ятають, впізнають – мабуть, через те, що частенько з’являюся в ефірі «TV-4»на різних святах. У Києві теж впізнають, але рідше. У столиці на вулиці у будь-який час можна зустріти телеведучого, чи зірку - тут люди це сприймають спокійно. «Пафосних» тусовок не люблю, хоча і часу на них немає. Але, як телеведучого, часто запрошують на різні заходи, концерти, презентації, відкриття. Телебачення справа не вдячна і не прибуткова. Інколи є думки покинути все, але я фанат своєї роботи і з цим нічого не вдієш. Спілкувався: Артур БОБРИК Фото: з особистого архіву Володимира Леха