Письменниця, фотографка, перекладачка, мандрівниця – Надійка Гербіш. Зараз вона навчається в Польщі і переїхала зі Збаража в Лодзь. Разом з нею переїхала донечка та чоловік. Про своє життя, роботу, погляди, донечку, сім'ю та натхнення вона розповіла ДОБІ.

Мені подобається все, що я роблю. Подобається бути з людьми. Під час презентацій, літературних турів, на конференціях і в навчальній аудиторії. Подобається перекладати – цікавих промовців і книжки. Узагалі, мені страшенно подобається працювати з книжками. Свого часу я була головним редактором видавництва: підбирала рукописи й книжки закордонних видавців для перекладу, тоді підбирала перекладачів, редакторів… Це якийсь просто чарівний процес. Мені доводилося ілюструвати кілька книжок своїми фотографіями – і то теж надзвичайно сподобалося, аж так, що сподіваюся в майбутньому робити це частіше. Але найдужче, напевне, люблю писати. І мандрувати теж – бо без мандрів писанина виходить мені не такою натхненною.

Питання про «всевстигання», мабуть, трапляється мені в приватних розмовах та в інтерв’ю так само часто, як і незмінне «про творчі плани». І не дивно: всі ми хочемо вірити, що хтось знає якусь маленьку таємницю Всесвіту і йому вже точно вдається вставати о п’ятій ранку, пити теплу воду з медом і лимоном натще, виходити на прогулянку, захопивши улюблену музику в навушниках і фотоапарат, щоби ним упіймати схід сонця над заспаним містом, двічі на тиждень ходити на манікюр, а на вечерю готувати щонайменше лазанью. Насправді все зовсім не так – принаймні, у мене. Зовні, чи то пак з фотографій у Фейсбуку, може виглядати на те, начебто мені з легкістю вдається жонглювати купою ролей нараз (дружини; мами малої дитини, яка не ходить до дитсадка й не має няні; подруги; доньки; письменниці й знову студентки стаціонару).

Реальність така, що інколи мені доводиться робити кілька справ одночасно, вмикати дитині мультик, щоби відповісти на інтерв’ю, а щось і взагалі відкладати в містку скриню «Якось Іншим Разом». Я знаю, що ідеальною бути не вдасться – тож не докоряю собі, що знову не встигла відповісти на всі листи чи написала три речення важливого рукопису замість обіцяної сторінки. Натомість, щодня читаю дитині книжки, подовгу говорю з чоловіком, молюся. Словом, намагаюся передусім знайти час на найважливіше. А все решта – скільки вже встигнеться. А ще я дуже вдячна чоловіку за всю його допомогу, підтримку й розуміння. Думаю, без неї багато з того, що робиться зараз, було б просто неможливим.

Чи часто я ризикувала? Дуже! Наприклад, вийшла заміж у 18, кидала університет після першого курсу, щоби вступити – знову на перший курс – у інший, писала листи найкращим видавцям – і отримувала схвальні відповіді, подорожувала сама в далекі країни (літаками, потягами, автобусами, часто вночі), бралася за, на перший погляд, непосильні завдання і їх виконувала. Я ризикнула вірити в диво, попри думку лікарів – і в свідоцтві цього дива зараз написано, що її звуть Богдана Ігорівна. Перший раз у закордонну подорож ми вирушали всі разом узимку, в заметіль, коли Диву ще не було й року… Словом, перелічувати можна ще багато. Якісь із цих ризиків були потрібні й виправдані, інші зараз здаються безглуздям. І я чудово усвідомлюю, що лише милістю Божою вони принесли радість і користь, а не шкоду.

На щастя, у мене минувся той вік, коли хочеться ризикувати виключно заради самого ризику, задля гострих відчуттів. І мій теперішній ризик – це зрілі, виважені рішення, багато разів промовлені до Бога в молитві. Зі свого боку я роблю все, що можу: закріпляю парашут, перевіряю, чи все на місці. Але момент, коли я (наразі – метафорично), ступаю у розріджене повітря, залишаючи за спиною такий-сякий прихисток літакової підлоги, я знаю, що від мене нічого не залежить. Зрештою, воно й не страшно – бо я вірю, що є Той, хто готовий мене упіймати й приземлити максимально безпечно.

Якщо ви хочете займатися тим, що вам подобається, то добитися в цьому успіху дуже просто, до банальності просто. Проговорено мільйон разів іншими людьми до мене: дуже сильно любити те, що робиш. І робити те, що любиш дуже сильно.

 У нашій сім’ї все тримається на любові до Бога. Знаю, що більшість читачів на цьому зробить знуджену гримаску й тицьне на хрестик у браузері. Ох, ці зануди, ці зануди, - скажуть вони. Але так є. Навіть не на любові одне до одного. Хоча вона, безсумнівно, важлива, і після 10 років подружнього життя я досі закохана в свого чоловіка – емоційно, фізично, як завгодно.

Мені м’якнуть коліна, коли він проходить повз, і я думаю, чи обійме він зараз чи доведеться чекати ще півгодини, поки він завершить всі свої справи. Але в моменти турбулентності – а вона буває у нас, як і у всіх решта – я знаю, що цю страшенно емоційну парочку може втримати тільки те, що одного разу вона вирішила любити одне одного, поки смерть не розлучить. Вмирати нікому не хочеться, виходу з літачка (навіть коли він у тій турбулентності видається щонайбільше кукурудзником) немає, і ми швиденько миримося замість того, щоби шукати собі заспокоєння деінде. Шторми недовготривалі, і мені знову м’якнуть коліна, коли він проходить повз мене на невеличкій кухні, а він дивиться на мене цим своїм поглядом. І хай як занудно то звучить, але я бачу, що коли в родини міцна база, то короткотривалі непорозуміння; а якщо тої бази немає – короткотривалі пристрасні почуття.

Ми плануємо повертатися в Україну. Як каже мій чоловік, тут усе вже готове, а вдома – величезне поле для розвитку. Дануся не ходить у садочок, більшість часу проводить з нами, тому говорить чудовою українською (з усіма цими «також», «так не годиться», «серденько» - з улюблених книжок і пісень). Мої інтернаціональні знайомі говорять з нею англійською, вона теж знає кілька слів, фраз, віршиків, рахує англійською, але то не її рідна, не домашня для неї мова. Польську, думаю, зможе вивчити, коли буде трішки старшою. Зараз їй усього 2 роки й 3 місяці.