Вони раніше опівночі не лягають спати. Місця «для ночівлі» під повним контролем правоохоронців залізниці.  У приміщенні  тернопільського вокзалу сонну годину таким людям можуть дозволити лише після першої, а так – сіромах постійно ганяють.

До того часу безхатченки гріються у своїй компанії дешевим вином чи горілкою просто неба, блукають центром, ходять «на працю» в місця, де збирається золота молодь Тернополя. Потім, знесилившись і з надією, що їх вже не виженуть, йдуть усередину залізничного вокзалу погрітися і поспати. Сплять, поки їх не розбудять правоохоронці… стусанами по ногах.

Шокуючі історії нічного життя  тернопільські безхатченки розповіли журналісту ДОБИ. Щоб влитись у їхню компанію, журналісту заздалегідь намалювали синець під оком. З одягу – брудна обшарпана куртка, затерта болотом і мукою. За редакційною легендою, він прикидатиметься приблудою тридцяти років на ім’я Ігор, родом з Шепетівки. Його недавно побили, перший раз опинився вночі у Тернополі, нікуди піти, є невелика сума грошей і чвертка горілки.

Площа біля вокзальної ялинки. Час: 21.50

Троє чоловіків і одна жінка сиділи на лавці під ялинкою. Світло вокзальних ліхтарів ледь туди сягає.  Курили одну сигарету на всіх. Серед них: на вигляд один тридцятилітній хлопець, двом  уже  поза сорок і жінка бальзаківського віку. Їхню приналежність до людей вулиці видавав поношений одяг і потріскане взуття. Усі тверезі.

Пропозиція трохи випити  підбадьорила компанію. Кожен назвав своє ім’я, кивнув головою, що від горілки не відмовиться. Запитали чи нема закурити. У відповідь Ігор роздав по сигареті кожному. «Нового» безхатченка прийняли за свого.

— Ми всі замерзли, то випити якраз буде добре, — погодився сорокалітній Віктор.

За короткий час, до компанії приєднався ще один чоловік на ім’я Володимир. Йому приблизно двадцять п’ять-сім років. Хлопака першим ділом спитав за сигарети. І знову усі закурили «сірий «Бонд» журналіста.

Підкурюючи, люди від вогню запальничок придивились, що у нового знайомого під оком синяк і брудна куртка. Хтось відразу давав поради, яким дешевим кремом найкраще затягнути гематому, хтось намагався вичисти одяг. Безхатченки щиро співчували «приблуді». Вони поділилися останнім печенням, думаючи, що Ігор голодний і давно не їв.

– А як тут життя на тернопільському вокзалі?

– Так, як бачиш. Зараз на вокзал не зайдеш, сидимо тут. Виганяють, але тобі нічого не буде, бо ти перший раз. Міліція тебе ще не знає, то можуть і не вчепитися. Але є різні зміни міліції, кожна зміна якось до таких, як ми, по-інакшому відноситься, - пояснив Вова. – Слухай, я тебе десь бачив. Нє, не тута. Певно в Києві на жеде-вокзалі. Точно, в Києві на жеде…

Далі Вова розповідав, що роботу вантажниками у Тернополі знайти нескладно. Навіть можна знайти роботу з помешканням в гуртожитку. Також, за його словами,  безхатченкам у Тернополі досить помагають в благодійному християнському фонді «Карітас». Там годують, дають одяг, проте Віктор в свою чергу зауважив, що у «Карітасі» йому особисто відмовлять, бо втратив усі документи.  

Вова у компанії був наймолодший, а в бесіді найактивніший. Розповідав різні нісенітниці, вихвалювався собою. Його ніхто не перебивав, навіть коли відчувався обман в його оповідках. Для прикладу, він говорив, що нібито один знайомий прямо в маршрутці, перед очима пасажирів, сходив «на задні сидіннях «в туалет», а поряд сидінь стояв міліціонер. І за те знайомому Вови нічого не було.

Взагалі, у таких людей особливий гумор щодо правоохоронної системи і природних потреб. Подібних історій про туалети в електричках, на вокзалах, на площах міст у безхатченків дуже багато, при цьому, в кожного своя.

Екскурсія центром Тернополя від безхатченків, «місце праці» безпритульних людей. Час: 22.30 

– Ви пацану покажіть, що в нас і де в Тернополі, він наш гість. Куда поїсти і де взяти одежу. Я бачу, куртку йому треба, бо де ж в такій літній і брудній ходити. А я з Вітьою підемо трохи на жеде погріємося, може не виженуть, - звернувся до Вови і Юри найстарший по віку з компанії Микола.  

– Я його завтра в «Карітас» заведу. А зараз ми будемо втрьох разом, я, Юра і він. Ми підемо до «Кози», до ресторану, - погодився Вова і звернувся з жартом до «пацана»: - Ти, як загубишся, то шукай мене по чорній куртці, ззаду в мене пише «фраєр». Фірма так називається «Фраєр». Юрка, йдемо!

– Та ще зарано, - відповів Юра.

– Та яке зарано?! Ти бачив, скільки там народу біля «Кози» і «Файного міста»?..

Від Привокзальної площі по дорозі до Театральної Вова продовжував розказувати свої напіввигадливі життєві історії. Показував напрямки до історичних і культурних пам’яток міста зі знаннями професійного екскурсовода. Знав навіть, коли і які музичні гурти виступатимуть протягом найближчих днів. Про Ігоря Пелиха розповідав так, наче був знайомий з ним особисто. Гордився намальованою змією з головою Путіна і написом «ла-ла-ла» на вул. Островського.

На вул. Чорновола безхатченки пересіклись з молодою парою напідпитку, хлопець і дівчина курили. Вова з ними окремо поговорив, відійшовши від Юри і журналіста. За хвилину- дві він хлопців догнав.

– Розумієш, отой пацан – то її теперішній пацан. А вона – моя бувша жінка. В нас двоє дітей. У пацана є гроші, вона за ним і пішла. Але вже казала, щоб я до неї вертався, ми по сусідству живемо в одному під’їзді. У того пацана нині День народження, вони бутилку мають. І моя бувша каже: давай, випий з нами. То я з ними тікишо випив пятдесят грам, – пояснив Вова своє відлучення.  

Мав молодий безхатченко в своєму запасі кілька історій про учасників АТО, з якими пересікався на вокзалі. За однією з них, він бачив, як вагітна дружина бійця серед ночі вмовляла свого чоловіка повернутися додому, бо той не хотів. Почалися перейми, чоловік, опам’ятавшись, взяв таксі і сім’я чимдуж помчала в лікарню.

– Ну всьо, ми прийшли. Тут наше місце праці, – наголосив він, коли троє «бомжів» зупинилися перед баром «Коза». – Юра, маєш назбирати грошей на пляшку вина, народу повно. Ігор, якщо Юра не назбирає, будеш мати добавити? Але він назбирає, тут тако за вечір 50 гривень «шо пити дати» назбирується.

Юра, криваючи на праву ногу, відправився на місце праці жебракувати. Як він пояснив, біль у нозі його муляла через незручне взуття, мав глибоку тріщину п’яти. А Вова продовжував балакати своє, час від часу вітаючись з групами красивих дівчат, які у відповідь виявляли свою огиду до нас обох.

– О, бач? Ото наші гості тернопільські, – показав він на студентів з африканських країн при вході в ресторан «Файне місто». – З ними все треба здоровкатись за руку. Я раз так поздоровкався, піднімаю руку і – гопа – десять доларів.

За тими словами молодий безхатченко підійшов до двох великого зросту і  спортивної зовнішності іноземців і подав їм руку.

– Здоров!

Вони нас обох зміряли очима, в повітрі застигла тиша.

– Не хочуть вони щось сьогодні вітатися, – мовив розчаровано Вова, коли ми відійшли від них на метрів десять.

Кремезність чорношкірих «гостей тернопільських» його трохи налякала. Безхатченка вже не раз били на вокзалі і він до твердого погляду мав страх. Казав, що місцеві хулігани на вокзалі його хотіли підрізати, бо не мав для них сигарет.

– Я кажу їм: не маю сигарет. А вони мене «перчиком» по горлі… Десь такво ножа запхали, – показав пальцями два сантиметри.

Пізніше, йому сподобалась молода тернополянка, яка за кермом недешевої іномарки, говорила по телефону. Безумовно, їй було байдуже, що за нею спостерігають два «бомжа».

- То моя дівчина. Але вона до мене не підійде, бо бачить, що я не один. Я вже з нею живу. То моя машина, я її просто віддав, бо бухнув. А жінка, то є жінка, її треба любити…

А Юра тим часом ходив і випрошував в молодого бомонду Тернополя гроші. Пізніше він признається, що найближчими днями йому виповниться рівно тридцять років.

Молодий безхатченко: мене вигнав з дому рідний батько за десять гривень  

– Вова, як ти опинився на вокзалі?

– В моєї рідної сестри є дочка, моя племінниця. Їй п’ять років, вона вже грошима бавиться. Я дав її гривню, дідо (мій тато) дав пару гривень, мама дала гроші. І назбирала десять гривень і собі бавилася тими грошима. Пропали десять гривень. Батя каже до мене: забирай паспорт і з дому. А мала ще каже: «Дядьку, а нащо ти забрав десять гривень в мене?». Я кажу: Настя, я в тебе не брав. Тато почув, каже так: вдягайся і йти. Тиждень, два тижні мене не буде вдома, далі хай самі шукають.

– Не дзвонять?

– Я дзвонив. Тато питає, що хочу. Та додому хочу. Погуляй трохи, така відповідь. Розумієш, я мав один срок в тюрмі, шість місяців арешту. Мене посадили в грудні 2012, а першого січня на новий рік мама вмирає. А тато як пішов в запої… Нє, тато як вип’є, то мене виганяє. Він мене вигнав, два дні минає, дзвонить на телефон: приходь додому. Кажу, та тату ти мене вигнав. Та ти шо смієшся, то не я тебе вигнав, то горілка вигнала. Приходжу додому. «Синку, вибач, що я тебе вигнав», - плаче. Витягнув з кишені бутилку: давай, сідаємо. Випили з татом півлітри, а він мені знову: забирайся. Я кажу, то нащо я приходив. «Зі мною випити», така відповідь. Він переді мною відкрив рибацький ящик, а цілий ящик горівеґи. Розумієш, мама померла, а він завів собі другу. І не хоче поки що показувати мене. А я батькові казав: приведеш якусь с… додому, я тебе…  То батько боїться…

Безхатько згадував своє минуле. Як вийшов з тюрми, він за власною волею на два роки поїхав в реабілітаційний центр біля Львова. І слово за словом, виникла у Вови думка, що наступного дня йому і Ігорю варто разом поїхати туди.

–  Розумієш, ти там сам кидаєш курити за один день. Там відправляють службу і Ісус тобі входить в серце, що тобі сама рука не пустить взяти курити. Ні курити, ні пити більше не зможеш.

– Багато людей з Тернополя в реабілітаційний центр їздить?

– Багато. Поїдемо ти, я, Юра. Юра має номер, треба буде подзвонити...

Нічні історії  сіромах. Близько 23.30, вокзал 

Юра на «робочому місці» за півгодини назбирав 22 гривні номіналом по одній і по дві, плюс 75 копійок. Принаймі, у такій сумі він признався. Гроші, як завше, призначались на спиртне. У більш вдалі жебрацькі вечори  безхатченки купують горілку. Цього разу прийшлось пити найдешевше вино.  Грошей не сильно забракло, ще кілька гривень від Ігора і – літра там’янки в руках.

На Привокзальній площі придбати спиртне серед ночі можна у кількох магазинах. При чому, таким людям взагалі не відмовляють в задоволені придбати випивку протягом доби. Вони – «постійні  клієнти».

Не проблема й туалети. Де нема світла, там туалет. Там, де темно, там і п’ють.

У тіні головної ялинки вокзалу шестеро знову зібралися разом майже одночасно.

– Нас вигнали з середини, - жалівся Микола. – Вони (поліція – авт.) якогось бухого вже вивели попід руки. Чи там бухав хтось на вокзалі, чи шось таке.  Зміна така сьогодні, що падли.

– Тварі, я змерз, – нарікав Віктор.

– Ігор, давай, наливай. Уяви собі, що ти вдома. А це твоя вся родина. То твоя мама, то тато, то швагро, – не стримувався до випивки Вова.

Журналіста, що перший раз при знайомстві, що другий раз з вином призначили «на розливі». В пакеті, з яким носився Ігор, були про всяк випадок чисті стакани. Пили безхатьки з одного стакану по колу. Черга пити новому приблуді усі рази приходила останньою. Непомітно ховався «загальний стопарік» в пакет і витягався чистий.  

При першому стакані вина і під стукіт коліс поїзда хлопці розповіли жахливу історію, яка трапилась на їх очах кілька років тому.

– Вкрала одна в діда п’ятсот гривень. Тут бухала.  Дід отримував пенсію, а вона все в нього забирала. Раз забрала, другий, дід сварився з нею. Прийшла вона сюда, купила пиво, випила і кинулася під поїзд. Її ще навіть тридцятки не було. А голову знайшли аж біля Білої.

За твердженнями Вови, події, які трапляються на вокзалі не зрівняти ні з чим.

– Та тут такі випадки часом відбуваються. Часом хтось нап’ється і сам не розуміє, що з ним робиться. Один надихався клею. Ми тут сидимо, а він каже: пацани, я йду сідаю на літак. А їде поїзд, а він кричить, що то його літак на перон приземлився. На сходи вагону вистрибнув, вчепився до тих жовтих ручок при вході в вагон і так до Франківська доїхав. Його Коля звали, то його десь там у Франківську машина на смерть збила чи шо. Кольки нема вже десь два роки, – розповів наймолодший безхатченко.

На пероні появився патруль поліції. Вся увага колективу була віддана спостереженню за ними, кожен поліцейським дав свій епітет.

– По вокзалі ще така дежурна рано ходить, то вона ногам копає, не гірше мужика,  – згадувала свої болі безпритульна Надя.

– А як всередину до себе заведуть, то так можуть побити, що ойойой. Вони тут не одного до смерті позабивали. Ти, Ігор, приїхав в мусорський го̒род, – говорив Микола.

– Але ти не переживай. Зі мною ти не пропадеш. Я також трохи бандіт, будемо двоє патрулювати місто, – в своєму стилі розраджував Вова.

Поворот не туди. Рівно опівночі

Вино закінчилось. Вова захотів продовжувати бенкет пивом. В чергове він намагався з журналіста виманювати гроші. До того він уже позичив двадцять гривень, попив кави, чаю, поїли пиріжків за рахунок нового «приблуди». І в цей раз Вова наполягав пригостити його, мовляв, він завтра все віддасть і візьме Ігоря з собою до Львова.

Поки обговорювалась тема пива до гурту безпритульних підійшов невисокий, у чистій одежі чоловік. З усіма привітався. Вова його назвав жартома  «оце старший над нами». Біла куртка, на вигляд років тридцяти п’яти, він запропонував Ігорю пройтись з ним, за одно обіцяв пояснити хто є хто на території вокзалу.

Руслан, так назвався новий знайомий, поділився тим, що хоче піти в ломбард здати телефон.

– Давай, підеш зі мною, за одно і поговоримо, через півгодини вернешся, – прозвучала пропозиція Руслана.

Дорогою до ЦУМу Руслан, як ніхто з попередніх, виманював питаннями, хто, як, звідки, чому Ігор потрапив на вокзал. Водночас, він запропонував «приїжджому» пожити в нього вдома в приватному будинку. Життя оцінював філософськими термінами нецензурної лексики. Проте на вулиці Січових Стрільців зовсім не орієнтувався в знаних у Тернополі будівлях.

– Я не знаю, що тут таке. Якась військова частина (йшла мова про обласний військкомат – прим.). А он тут бачиш хрест і Діва Марія. Я коли тут йду, то ніколи так і не взнаю, що то за будинок з хрестом і іконою. Вивіски на вході нема (Єпархіальне управління УГКЦ – прим.).

Він також доволі негативно характеризував безпритульників з вокзалу.

– Ти хочеш бродити з ними, броди. Але яка то банда? Два слова і вони порозбігалися. Або за п’ять хвилин одне одного поздають і нема банди. Ти краще собі мазь якусь купи, бо люди в натурі думають, що ти бомж, хоч по розмові таким не здаєшся. А ще так легко одітий. Прийдемо до мене, то може що й тобі знайду яку куртку. А там і роботу підшукаємо. Я сам лаковщик. Слухай я зараз отут в ломбард здам телефон. А в тебе телефон є?

– Є.

– Даш, я свою карточку пізніше поставлю, подзвонити треба буде людям.

Стандартна схема видурювання мобільних насторожила. Можна було ризикнути піти далі з Русланом, однак, відкривши двері нічного ломбарду, перед очима  постав чоловік, з яким у журналіста ДОБИ давній конфлікт. Була загроза несподіваного зняття масок. Уникнути непорозумінь можна було єдиним методом, просто тихцем піти, що й було зроблено.

Близько третьої ночі журналіст повернувся на вокзал. Усі його знайомі безхатченки спокійно спали на кріслах, хто на першому, хто на другому поверхах. Тільки Надя спала надворі, на ті й же лавочці під ялинкою, де розпивалося вино. Мабуть, боялася спати в приміщеннях вокзалу, щоб вранці дежурна не скопала

Руслан з кимось пропивав взяті в ломбарді гроші в закусочній і ледве тримався на ногах. На рукавах білої куртки були свіжі темні плями.

Наступного дня журналіст знову зустрінеться з Юрою та Віктором, признавшись їм, що він ніякий не приблуда. Та їхні історії будуть пізніше…