Відчуття: тебе переслідують, - Ярослав Хоркун з Тернопільщини бачить НЛО та ангелів (фото, відео)

Перший раз зустрівся з НЛО в 77 році

. Я їхав на мотоциклі. Мене освітив прожектор. Я зупинився – не видно нічого, не чути, ні літака, ні вертольота, тихенько, я заглушив мотор. Відчуття таке, ніби тебе переслідують. Я наберу швидкості, а воно за мною. Я знов зупинявся. Так вони мене провели до села. В селі вони зупинилися, за мною дальше не летіли. То таке було, як хмара велика, бо самого об’єкта не було видно. Якраз в другому селі доярка йшла в той самий вечір доїти корови на ферму. Її переслідували до ферми, то вона втікала аж туди поза стайні до сторожа. Але тоді була така політика комуністичної партії, вона всім розказала, а потім її викликали в КГБ, аж потім ту тему закрили. А я нікому нічого не розказував, тільки недавно почав писати в газети статті про ті випадки. Після цього було багато таких випадків. Я бачив сам корабель, колір його, величину, я з ними спілкувався. Так от, як я з тобою говорю, то говорив з ними. То не істоти, то люди, красиві такі, ще красивіші ніж ми. Подовгасте лице, трохи ширший ніс, ніж в нас, волосся в них жовто-золотисте, красиве, правда, шо неголені. Років йому було десь біля 35-30, так десь. Я хотів до нього підійти, але він не дозволив. Я йшов з роботи, а він велосипед мав, я пару раз його так бачив, що він веде велосипед, але не їде. І тоді його так бачив. Кажу: я підійду. А він питає: „Навіщо?”. Це все телепатично відбувалось, не словами. Я тоді йому кажу, що хочу познайомитись, а він знову питає, навіщо це мені. Я тоді тільки з ним зрівнявся, хотів підійти, то така енергія, така куля, подібна до мяча футбольного, може більша, зупинилася мені на голові і заколивалася. Вона десь два кілограми важила, і таке, ніби рідина в цій кулі. Фактично я її не видів, але відчував. І навіть колір такий був голубий-зеленкуватий. Він почав крутитися навколо мене і спресовувати, чим більше він набирав швидкість, тим більше мене пресувало. Я вже відчуваю, що впаду, вже не годен, то я тоді кажу: мені не треба було підходити. Тоді та куля почала зменшувати швидкість, мене почало відпускати, тоді вона появилась знов на голові, похиталась і зникла. То ще тоже був такий самий контакт. Я проводжав дівчину додому, і він йде. То був вечір, поле, вже так на дорогу вийшов. І кажу до нього: що ти тут ходиш, хто ти такий? А він мене питає: „А що таке?”. В них така м’яка українська мова. А я йому кажу: як то що, я тебе питаю, що ти тут ходиш, хто ти такий... Я його злапав за руль і тут вже дівчина каже: „Та відпусти його”. І той велосипед навіть не залізний був, а якийсь такий матеріал, мені аж дивно, бо то не було залізо, не таке холодне. І дівчина каже: „Відпусти його”. І тоді він мені говорить: „Послухай  краще її”. А після того мене якась сила, ніби, відштовхнула. Тоді дівчина мене питає: „А чому ти до нього говорив, а він до тебе не говорив?”. Вона, виявилось, його не чула, тільки я. А корабель я бачив, як був на полі ввечері. Пішов жати, побачив ракетницю, вона летіла на Гальнчину долину, в нас є там така в селі. То я ще ноль вніманія, бо гальоп спішу. І тут зверху прожектор засвітився на мене. Я піднімаю голову, а то така бандура! І прожектор світить на мене, і ще такі ламані промені світять мені в лице і вертаються назад. То я подумав, чи втікати мені. І тут вони мені кажуть: „Не вспієш”. Я так стою, пробував чи мене там не цейво. Прожектор загас. Не видно нічого було і, думаю, та як такий прожектор і нічого нема. А потім загоряються ілюмінатори, я бачу, що висить такий корабель, як ракета, сигароподібний. Такий чорно-коричневий. Вилискується.  Вони з корабля зі мною спілкувалися. Люди були в кораблі, але не видно було. Тоді, коли я жав пшеницю, то почув як вони казали: „Та він навіть не боїться”. Бо я не втікав. І тут кажуть: „Він все чує”. Тоді я сказав, що мені пора йти, бо в мене зявилось відчкуття, що я не повернусь. То я чекав мінут 5, і вони мені сказали: „Так, тобі пора йти”. Часом я стою і вдивляюсь в небо, якесь таке відчуття в мене, і тут дивлюсь в якесь місце, а там нараз загоряється щось, робить петлю і летить. В нас ще єден був хлопець, то розказував, що йшов на поле на роботу і той прожектор засвітився, то вдосвіта було, він йшов два села і той прожектор світив за ним. То він вже прийшов у Богданівку, той прожектор перенісся на церкву, тоді знов йшов за ним і проводжав. Багато таких випадків було... В нас така цегольня є стара, то раз після дощу ми прийшли з весілля і сильний дощ перейшов, а за селом якась фара-прожектор. Я кажу до сусіда: о, хтось там заїхав певно і не виїде, бо то мокро, болото, а там обриви. Тут жінки вийшли з хати і моментально прожектор перенісся в кінець нагшого села, вже на нас так якби світив, а потім згас і всьо. Так ше трохи сумнівались, то на другий день ходили сліди шукати, але нічого, ніяких слідів нема. В Італії я так само бачив. Фотографії зробив. Вони постійно коло мене. Говорять лаконічно, багато не хочуть казати, мене здивувало, що говорять чистою українською. Думаю, то десь з далекого космосу, то навіть по кораблю видно, що він такий крєпкий, швидкісний, видно, долає великі відстані. Вони, думаю, шукають такі контакти і людей, щоб спілкуватись. Ходиш по подвірю, щось робиш, а таке відчуття, що зараз будуть, то фотоапарат все біля мене, так, як воєнний пістолєт. Бо той об’єкт моментом пролітає, піти в хату не вспієш. Фотографувати не забороняли, але багато мені пльонки засвічувалось. Бо якщо йде пряме світло, то всьо засвічується. А я фотографую тільки на плівку, то найкраще. Окрім кораблів і тих людей, бачу світлі і темні сили. Я десь в 70-му вийшов з войська і ми з хлопцями трохи посиділи в хаті, потім єден вийшов, другий, і нас трох сі лишило, через подвір’я так, як би на дорогу виходжу. Переді мною появляється статуя людини в білому, така красива людина, лице закрите, але видно: дуже красива. Десь на витягнуту руку від мене, я дивлюсь на него, він на мене. Я хотів доторкнутися і простягнув руку, тоді мене ніби якась сила обертає задом плечима, і тут такий удар, ніби мене пробило мечем. І така біль, ніби мене прирізало чимось. Чую, ноги ватяні і я падаю. Потім та людина мене взяла і тримає так, як попід руки, щоби я не впав, а потім всі поприбігали. Я ще так постояв, похитався від тої болі, всі питають: „Що сталося?”. Я кажу: нічого. А потім вже втратив мову і десь тиждень не говорив. Було тяжко витискати з себе слова. Так, ніби мову просто віднімало. Після того я можу чути, як до мене ангели говорять, я бачив чорних і білих. Я спілкуюся з ними. В церкві можу чути, як голос каже мені підійти до причастя. Я чую той голос, який каже причаститися, але сумніваюся, тоді мене просто взяло і понесло.  Говорив про то зі священиком, навіть статтю в такій церковнй газеті „Дзвін” хотів надрукувати, але вони, як сказали, що то завелика сенсаця буде для читачів. Говорив з таким монахом в Зборові, він каже що то такий період, що то одні вірять, другі бояться, то казав, щоби я шукав інтернет. Раз було, що їхав трактором перед Великодними святами, і тут священик йде зі святими тайнами. Він стареньких перед святами сповідав. Ну і я став поклін віддати, то тоже чую голос: „Підійди”. То так три рази. Я підійшов, поцілував хрестик, то так, ніби занурився у воду. Таке відчуття, що темнота і нічого не видно, а потім, ніби, витягнув голову з води. І вже священик пішов, а в мене лишились такі запахи різні, такі смаки, не знаю, скільки їх було, може сто, то всьо ними наситилось, таке блаженне, що вічно був би в тім. Є ті сили, і ті сили. Бачив і тих і тих, багато подорожував, бачив і рай, і чистилище, бачив пекло. Отак мене просто беруть і переводять, показують те все. З тими силами я так само спілкуюсь досить лаконічно. Вони щось покажуть, а решта ти маєш догадатися. Є різні ангели, є чотириметрові, а є такі, як ми. Оті, що охороняють нас, то мають 4 метри, от вони постійно коло нас, біля мене, біля тебе. То раз я бачив руку, як він показував мені рай. Дуже хмари були, і я вдивлявся в них, там хати, хрести, то така біла сорочка на ньому, видно рукав, і він ті хмари розсунув, і так мені трохи показав. Багато я там бачив, і з тими, що померли в чистилищі спілкувався, бачив той коридор, що там проходять. Той телевізор, де показують життя людини. Є такі люди, що повертають назад, вони повертаютья в інше тіло і проходять ше раз, з ними могли бути якісь аварії. Священики то не визнають, але воно є, я то бачив на власні очі. Для мене було найважливіше, я там книгу одну читав. Там є така церква духовна. Нас світ построєний, як той. Там стояли люди, пророки, святі,  дуже багато, вони всі сіяли, одні мали капішони, інші мали відкриті голови. І там така книга стояла, щось таке, як Євангеліє. То я сів і почав читати, мене сила підвела. Але потім мене скинули з крісла і я став на коліна. То там такі букви, як зорі на небі. І таке, як багатогранні камінці, як зірки, я прочитав одну сторінку і другу, не знаю, як я знав, як читати. Більше мені читати не дали, то я дуже шкодував. Що  прочитав, не знаю, але щось дуже інтересне, пригадати не можу. Було таке, що просто молився і, ніби, світло засвітилося, я догори почав підноситись. Але я так молився, що ноль уваги. Десь на метр піднівся в молитві і відчув, що тіло, ніби, осипається з мене. То я такою трубою пішов догори. Потім вкінці труби на небі я стояв в поясі в тій трубі, два ангели були біля мене, там було таке, ніби, світло і вогонь, і я говорив до Бога. І я, як грішник, то просив Бога пробачити мені гріхи. Сказав, що не хочу вертатися. Але він сказав: „Йди, будеш мати роботу на землі”. Був там на заводі, де виробляються ті НЛО, можу навіть розписати моторний цех, те приміщення, як вони складають їх. Зі мною таке було, в грудях біль, таке відчувалося, як камінь, а то якраз Іван Павло II приїжджав. Я молився біля телевізора, так, ніби причастився, бо відчув той запах вина. А коли він помер, то я молився, плакав, він для мене був якийсь рідний, як дідусь, я відчув, як камінь тріскає і падає, і, ніби, шаріками розкочується по підлозі. Руку господню бачив, вона десь така, як 10 моїх. І він мені показує, що той чоловік святий – Іван Павло II. Раз тоже в церкві освячували лозу і та рука простягається до мене і каже голос: „Освяти, що носиш”. А я мав такий хрестик.  Зразу скинув, і як священик йшов, то освятив. Є одна релігія і віра, то просто люди поділили. Там нема, шо віра більша, чи менша, там по ділах людину судять, а не по тому, в яку церву вона ходила. Кожен має свою місію, людина має працювати і віддповідати за свою роботу. Людина може Богу помолитися чи в тій церкві, чи в тій, чи на дорзі, чи в хаті, де хоче. То досконала людина, а не сперечатися за віру. Все залижить від справ людини. В пеклі так страшно, які там крики і болі. Показували мені смоляну ріку, вона ніби видовбана в скалі, та температура, то всьо тече. І ті люди стоять там в шахматному порядку, не дотулюються один до одного. Ангелами не стають, вони є від самого створення світу. Вони перші були сотворені, а потім люди, людина згрішила, і була кинута на землю разом з демонами. Але ми маємо шанс повернутися, бо Бог простив нам. Тому між добрими і поганими ангелами вічне протистояння. От навіть ці аварії, що стаються, то там замішані ті сили, от буває машина їхала-їхала, а потім не знати, що сталося і люди померли. То треба бути дуже осторожними. Є багато таємних аварій, от чому автобус їхав, а став якраз на залізній дорозі коли поїзд їхав? Там замішані темні сили. Я в Білорусії, їхав, а той темний ангел сидить біля мене і балакає зі мною. А я не можу повернутися, і повернути. Їхав великим трактором-катком. І на дорозі з обох боків обриви. Він мене завів на ту дорогу між тими обривами і всьо, закрило мені вочи, всьо почорніло. Я не спав, нічо, просто темнота, і, чую, мене так велика рука злапала за ліве плече і потрєсла. І мені то всьо спадає, я відкриваю очі і бачу, що їду протів машини, повна машина дітей, а я півтори метрів до них, і я якось перекрутився, вирівняв трактор. І я ше довго чув те плече – боліло мене. Якби мене не охоронили, то я не знаю, шо би було. То мені віра помогла. Зоряна БИНДАС Відео: Андрій МАЗЕПА      


Редакція ДОБИ

Опис відсутній


Читайте також