Блог Чупіка і Боденчука

Найчастіше ми самі і є причиною своїх нещасть. Ше змалечку звикаємо до речей, які насправді лише обтяжують наше існування і побут. Так само сталося і зі мною. Перший день осінніх канікул змусив прокинутися в половині на сьому. Шляк би його трафив, воно так весь час, коли треба встати - то не можеш, а коли є час - то очі самі пролупляються. Ну, думаю, грім з ним, раз вже встав, то треба шось робити. Ліпшого заняття, аніж дивитися телевізор, я не придумав, але і тут життя повернулося до мене своєю зморщеною дупою. "Андрійку, все так не буде" подумав я про себе і вирішив подзвонити до колєґи. На жаль Олежик поїхав в село, бо серед всіх внуків, була якраз його черга натирати прабабцині ноги настоянкою живокосту і яєчних шкаралупок. Біда за бідою, по телевізору профілактика, друзі по селах а на дворі дощ. Канікули обіцяли бути цікавими. Вперше в житті мене злякала самотність. Усвідомлення того, шо ти нікому не потрібен, гнітило і змушувало шукати собі якесь заняття. Нічого кращого, аніж книжка в голову не прийшло.

Першим під "гарячу руку" попав класик української літератури Іван Петрович Котляревський, який вже пів року цілком надійно забезпечував мій спокійний сон. Цілих шість місяців книжка підпирала зламану ніжку мого ліжка. Я вирішив пригадати "Хлопця моторного" і хрін зна для чого, вивчити всю "Енеїду" на пам'ять. Часу було багато, аж цілий тиждень і впевненість моя була безмежною в тому, шо запросто зможу подужати шановного Івана Петровича. Терпіння вистачило тільки до першої години дня, бо рівно тоді закінчувалася профілактика. Книжка знов повернулася на своє місце під ліжком. Напевне кожен книголюб за таке моє поводження з книжками готовий був би мене вбити, ну звичайно, якщо б не засцяв. Але, як то кажуть в старій приказці "не було б щастя, та нещастя допомогло" і мій телевізор віддав богу душу, чим заставив все таки повернутися до "Енеїди". Цілих двадцять чи двадцять дві сторінки я вивчив на пам'ять за тиждень, чим надзвичайно горджусь. Канікули пройшли і шкільні клопоти повертали нас в сірі, холодні класні кімнати. Три роки за моєї пам'яті, ми стукали зубами від холоду і ніхто з нас не додумався пожалітися на пару з рота. Тридцять два учні, і жодного холерика, жодного лідера, тридцять два сцикуни, мені аж стидно стало за всіх, але то вже інша історія. Наш клас поповнився ще двома ученицями, як ми тоді казали "свіже м'ясо", але враження після знайомства відразу змінилися. «Алєксандра- представилася перша з новоприбулих. -Я прієхала із Маскви і хачю са всємі вамі здєсь учіцца».

Це якраз десь половина того, шо я почув від неї за весь час нашого спільного навчання. За пів року "Алєксандра" з'явилася в школі ше із десять разів. В пам'яті про неї лишився тільки її високий ріст, стійкий запах тютюну і жовті пальці, як в нашого вчителя музики, який напевно частенько з нею виходив на перекури до трансформаторної будки. Другою ж новенькою, була уродженка сонячного Закарпаття Свєта. Вона навіть не спромоглася представитися, за неї то зробив завуч. Від Свєти я почув ше менше слів, аніж від Алєксандри, і то вони були не дуже приємними. «Тебе заберуть і ніколи не знайдуть», - прозвучало в мою адресу, після скажімо так невдалого "підкату" і я якось навіть злякався і дав їй спокій. Але не тільки я, мій же однокласник, а за сумісництвом один з ліпших друзів, взяв Світлану на олівець. Був в нього зошит в який він вносив тих, ким в ближчому майбутньому мав намір заволодіти. Але з часом той зошит переріс в збірку карикатур, яка містила "портрети" всіх наших вчителів. Той зошит мало не приніс йому купу проблем, бо на уроці фізики Володька якраз вносив корективи в натюрморт фізички і попався на гарячому. Альбом було конфісковано, фізичка роздивилися, посміялася і пообіцяла, шо моєму другу буде "пізд@ц". Наступних три уроки Володя не знаходив собі місця і розробляв план повернення компромату. Не знаю як то було, він так і не зізнався, але наступного дня зошит вже знов був у нього. Знаючи Вовку, я з впевненістю можу сказати, Том Круз із його місією нездійсненною, нервово плакав би в кущах. Єдине, що йому так і не вдалося, це заволодіти нашою "англічанкою" Алкою, бо Алка любила інформатика, а Алку любив фізрук. Заплутавшись в тих трикутниках Владзьо плюнув на то всьо і почав вчитися курити. Вже десь із нового року нас почали лякати екзаменами, але мені було не до того, бо я готувався до змагань. Шість років гуртка авіамоделювання вже стали частиною життя, тому дуже не хотілося то всьо пропускати. Там вперше спробував пива, получав поза вуха і ше багато незабутніх моментів про які на жаль не можу розказати. Там я дізнався, шо можна закрутити вухо одного вар'ята в лещата і за то тобі нічого не буде, бо ти вчитель. Часу почало не вистачати нінащо, гурток, підготовка до екзаменів і наш шкільний клуб "що?, де?, коли?," добряче намилювали сраку. Треба було чимось жертвувати і проблема вирішилась сама собою, я зламав два пальці і вирішив поставити паузу в льотній кар'єрі.

Після тої травми мене напевно хтось прокляв, бо наступних сім років, я шось собі ламав. Собачі "борубляшки" почали виднітися з під снігу, бруньки на деревах і тут вже кінець травня. Останній дзвінок. Всі начепурені з букетами і слізьми прощаються з дитинством, один тільки я спокійно сплю, бо перед тим до пізньої ночі дивився "Матрицю" і проспав. Якби то був похмурий день, я б так і не почув останнього дзвінка. Сонячні зайчики лоскотали очі і псували сон. Довелося прокидатися і поспіхом бігти до рідної школи. Я встиг на палку тираду якогось там чувака з управління освіти, а після того був добряче облитий святою водою, ксьондз напевно вирішив втопити в мені мого чорта. Прощання з класним кабінетом пройшло дуже швидко, бо там ніби в термосі трималася ще мінусова температура. Дівки скурили по папіросові, я приклеїв останню жуйку і одна з відмінниць ризикнула прикусом, бо дмухнула мені димом за пазуху.

З тих пір я остаточно розчарувався в ній і зарікся не мати з нею справи. Думав собі, якщо вона курить, то значить і п'є, раз п'є, то в ближчому часі стане проституткою ну і так далі. На щастя моя теорія виявилася хибною. Ми швидко повибігали із класу, пострушували іній з себе і розійшлися хто куди. Олег мій друг запропонував піти на пиво до лісу, бо в нього є якась ше там сушена ікра карася і до пива, як він сказав буде "з@єбісь". В той час ніхто ще особливо не докопувався до віку, ти міг спокійно купити собі навіть чекушку і спожити її в центрі міста. Дві пляшки "Десанту міцного" м'яко кажучи змінили наше бачення світу. Ікра була хреновою, але після півпляшки пива, то вже було байдуже. Того ж самого дня, я вирішив, що мушу допомогти батькам на дачі, садити картоплю.

Наступним кадром було прокидання на дивані на якому окрім мене спав ще мій кіт Мурчик. Я був на дачі. Ніколи до того в моєму житті не було провалів в пам'яті, то був перший. Мені хотілося провалитися під землю, мама побачила мене п'яним. Підсумок був сумним: Погнутий ровер, здерті коліна і нарешті мій перший бодун. На все життя, я зарікся від алкоголю, але є така приказка яка звучить приблизно так "зарікалася свиня гімно їсти". Екзамени ніяк не налякали, за виключенням алгебри, якої я ніколи не любив і цілком заслужено отримав шість балів. В решті предметів я почувався більш впевнено і міг далі спокійно спати. Все закінчилося. Попереду літо і тільки одне питання мучило мене. Шо робити далі?

***

 У кожного чоловіка в житті настає той момент коли починають рости вуса, вже потрібно забувати про іграшки, 8 бітні приставки, тетріси і навіть про дівчат, бо потрібно вчити екзамени. Кінець 9 класу, я в білому костюмі з букетом із шпаргалєтами напханими по всіх кишенях йшов здавати екзамен з української мови. Чому в костюмі, бо екзамен, то завжди курв@ “свято”. Нас посадили в класі, ми взяли радіоприймач і чекали поки оголосять номер і назву твору. І ось настав той момент, по радіо оголосили номер твору. Всі почали ритись в шпаргалєтах, шукаючи потрібний листочок, дівки витягували шпаргалки з ліфчиків, не встидаючись хлопів. В клас зайшла комісія, оголосили про початок екзамену і розпочався процес списування. Нехай вибачить мене вчителька української мови, але списати мені вдалось на 11.

Другий екзамен був з іноземної мови. Мої знання з англійської були такими, як пес дивиться на людину з розумними очима і наче все розуміє, але сказати нічого не може. Так і я розумів, що говорять, але промовити ні слова не міг. Все що я знав Лондон оф зе кепітал оф грейт Брітен.

- Ну що Богдане витягуйте білет?,- промовила вчителька англійської.

-7,- відповів я, коли сів за парту.

Мені здавалось, що всі погляди прикуті до мене. Шпаргалєт не варто діставати, бо можуть вигнати з екзамену. Я подивився на Лєнку, точніше на її ляшку, на якій були написані шпаргалки, вона списувала аж гай шумів. Лєнка здала екзамен на 11, я ж не носив спідниці тому моя оцінка з англійською була набагато нижчою. Інші екзамени вже були легшими, бо я хоч розумів про що говорять нашою мовою. Не встиг я огледітись, як настало літо. Батьки почали вирішувати мою подальшу долю не питаючи мене. Чи то направляти мене вчитись, чи то я ще замалий і мізків в мене мало, щоб дитина їхала сама навчатись в інше місто. Поки віршувалась моя важка доля я поїхав до бабці в село на Тернопільщину.

Не встиг я приїхати на західні землі, як вже мій вечір був розпланований до деталей. Справа у тому, що коли я вийшов з автобуса на зупинці стояв Дімон, який вечірком збирався в місцевий клуб на дискотеку і він вирішив, що я йду з ним. Ввечері одягнувшись, як найкраще, начистивши мешти, які можна було і не чистити, бо вдень випав дощ і поки по сільських дорогах дійдеш до клубу то в тебе буде грязним не тільки взуття, а і штани по коліна – в болоті. Одним словом до клубу ми всеж добрели. Під клубом стояло кілька драндулєтів себто мотоциклів, хто був крутішим приїжджав на жигулях, з яких вилазило пів сусіднього села і в багажнику їхав ще один пасажир, який не помістився в салон. Та того разу під клубом ще стояв трактор т153 і ще й з причепом. Бо як виявилось, то було 7 липня, свято Івана Купала і всі села вирішили файно відпочити, а на 5 сіл то був тільки один діючий клуб. Хто під клубом розпивав алкоголь, хто курив першу цигарку і кашляв, ми ж з Дімкою і Сергієм стояли і дивились, як танцюють люди. Та дискотека ще не розпочалась толком, як вже була кульмінація сцени. Хтось зачепив чиюсь дівчину, чи то хтось когось штовханув вже не важливо. Важливо те, що в заборі не вистачало половину штахет, в декого із пацанів не вистачало вже декілька зубів і під клубом розвивались справжні військові баталії.

Перше бились двоє старшаків, далі ж село пішло на село. Дівчата кричали, собаки гавкали, зуби вибивали, хлопака який ще толком не встиг вилізти з багажника, знову опинився в своїй сховці. Мешканці сусідніх сіл відчували, що їх менше. Вони вирішили зробити швидкий маневер, всі як один швиденько вилізли на причеп, одні витягували інших. І тут прокричав найтовстіший із сусіднього штабу ворога. - Калян заводь трахтор і валимо... Найцікавішим був той факт, що Калян на тракторі давно звалив, залишивши тільки прицеп на якому і стояли мешканці сусіднього села. В ту ніч не тільки падали зорі, але ще й летіли штахети, цегла. Ворожнеча між сусідніми селами розпочалась, як колись між троянцями і ахейцями за прекрасну Єлену.

Чупік і Боденчук