В мене в морозілці є всьо – кури, гуси, єндики і крілики. Забито. А не мав би го – то вони би мусили на дворі зимувати, бо всіх не перерубаєш нараз. А той Біликів Толік взєв си німецкого трахтора з тамтих колисічних років, жи ті невіть металолома не були годні здати, на викуп. Тай все му тріскали камери, то замість них си залєв в них бетону. Аво їдеш і товче тє. Приїжджєєш додому, тобом трісетьсі гет до раннє, нездало як на маршрутках до Львова. Хоть сі жінка потіше. А в нас то всьо ясно, жи спочитку зрання то сраннє. А потім вже кава-какава, яка була – таку і з фусами пилисьмо. Робота є робота. Кажен по свому заряджиєтьсі.

На підисєть років малий подарував ми нового тіліфона – такого, жи без кнопок. Стара Нокія з фонариком мені сі втопила в бакалі пива, бо поспорив був з їдним офіціантом-жидком г місті в кнайпі. Він мені доказував, жи їхне пиво зварене на воді з Мертвого мора і ніц в нему не тоне. Я виграв і програв одночасно. То кажу, жи той тіліфон без кнопок – то якась гет чиста кара. Ше не встиг побалакати, як воно вже просит зарядитисі. А після того як в нас коло села Київстари поставили свою вишку, то шей тернет зачив ми блимати і з’їдати по штири гривні за день. Курча, постійно викидає мені їхихось голих бабів і за то ше знімає пару рубель. І хтів би перепродати їкомусь бахурови, але ж то подарок.

Такі то танцульки і потрисульки. Заки я шуфлював біля вобори – дзвоне ми їкийсь робот, спитатисі за кредити, тре чи не тре. То питаю чи можна їх на когось інакшого оформити. Бо не люб’ю їдного свого сусіда Зенка. А робот повідає, жи той Зенко ше вчоракій вже взєв кредити на мене. А шлячок би вас всіх трафив! І де туво правди шукати? В межу жиємо і все така напасть, жи він все борше мені нашкодит, хоть і брат. А ше черешня, яку ми не годні поділити. Бо росте з мого боку, а зо свого Зенко її обчихвосте, тай дай здоров. Але то ше нічо. Бо мої малі понаставлєли на пляцовиску їкісь камери і вже з вобласти видят, шо в нас сі робе і в тернети пускают. А люди з того сміютьсі тай нас теперкай всюда пізнают.

Але шо то я про Зенка розвогоривсі як корова на Шьвітий Вечір? Та бо гризе мене! Але я всьорамно в виграші перед ним, бо ше в дивідесятих роках купив був йому на день народження фотоапарата – Кодак зо вспишкою. І не того, шо був щедрий, просто там перед фотоґамазином висіла рекляма: «Хочеш розорити сусіда – купи му фотоапарат». Я тогди не пошкодував тих востатних сто гривнів і привіз йому на трийціть років. Він на початках сильно сі втішив, їздив по родині і всьо гет чисто знимкував: хрестини, весіллє і похорони. Потім віз то до Тернополя друкувати і купувати нову пльонку. Ну а як кажен з рідних хтів ше шоб і собі мати їку знимку на памніть, то заказував їх по 200-300 штук нараз. В тих лемків родина велика, часто тре було і на поляки, і в Канаду відправляти. Ну і як каждий пуридний лемко, був ґоноровий і з них грошей ніколи не брав. Тай за півроку дивлюсі, жи він січкарню продав, за нею дві пацєті, а там вже і ялівка пішла на базар. Аж ту раптом на Миколая знаходжу в себе під подушкою той самий апарат. Зенко, франца, якось вночи прокравсі до мене до хати, видно має ключа, і запхав його мені. А я сі втішив, бо якраз хтів такого самого, а родина невелика, шоб всіх знимкувати. Там ше було навіть пльонки з десіть кадриків, то я Різдво нафотографував і повіз проявити в область. Аж виявляєсі, жи на тій пльонці було три знимки нашої головихи, як вона голою лизала банан і пхала в писок дві помідорі. Я то скоро заніс в редакцію «Пан плюс Пані», заробив на тому сто двайціть гривнів, поклав їх на кант і гордо поїхав додому. Всьо село то виділо, бо ксьондз якраз ту газету виписував і на службі показав. Але ніхто не знав автора знимки, тай Зенко ніц мені не годен був сказати, то тепер падлит по-тихому.

Аво вчоракій він ми кажи, жи зара і патиків не дуже тре купувати. Пацєта і крілики як хочут їсти – то звари їм бараболь. Береш дві шуби зо стриху кидаєш до вогню, велике банячиско, пару путень води, силосу намішати і всьо зварене. А тих лахів на стрихах є в нас до грома, фестивалі можна робити, всіх вдігнути. І таньше виходе то ґосподаруваннє, тай така вона романтика, обходисі люкс. Запах дивіностих в повітру, їкшо не шідисєтих. Але я не про то. Колись, коли ше пуридних тіліфонів не було, по войні, старий Кулян ходив попід слупи, брав пуделко сірників і буцімто з кимсь балакав. Люди казали, жи він дурний, з коня з розгону на голову хпав, то має ку-ку в голові. Ну але прийшли ті часи, як тіліфони без дротів можут сі вобійти, а шо то буде далі – невіть не скажу, певно шо чіпи і транзістори зачнут людьом вставлєти, будуще.

Возив свою до міста в шпиталь, бо шось в льохови прибирала тай гепнуласі головом воб стелю як вилазила. Гет наполовину всьо забула. Запхали ї в якесь таке ніби як джилізове трумбло, де всьо сі шьвіте і блимає. Сказали, жи зара на кумплюторі покаже, шо і до чого. Аж там вшьо було видко, шо в її голові сі робе. Їдна половина мозку була відключена, то він натиснув на кляпатурі їкусь кнопку і на маєш-вже сі засвітила! Ше казав, жи можна ту всю її памнять на діск записати, але то не каждому хватає діска, бо є професори, там тре флешку їкусь купляти аби то скачати. А як моя скінчила вісім клясів і вобкрутила мене, то їкраз на півдіска хватит. Ну не знаю, і хтів би троха взнати, про її мухи в голові і шо вона про мене навогорує, але не маю де того діска запхати, хіба магнітофона до машини куплю. Або нє, бо ше вкрадут ми того магнітофона і всім розкажут яка вона мантелепа…