Все людство потребує тебе там, де ти є,
єдиного, і, отже, незамінного.
Мішель Кваст

Починаючи сьогоднішню розмову з вами, дорогі читачі, я хотів би запитати: скажіть, будь ласка, чи ви колись задумувалися над своєю роллю у цьому нелегкому і складному світі? Запитаєте, що маю на увазі? Відповідь доволі проста: так як і в природі кожна створена річ має своє призначення – дерева, квіти, трави, озера, ріки, сонце, місяць, зорі - так само і людина покликана Богом до життя з відповідною ціллю. Скажімо, роль батька, матері, дружини, чоловіка. Роль поета, письменника, художника, музиканта; роль інженера, лікаря, вчителя, робітника. Безперечно, це дуже важливо, коли ми, перебуваючи у згаданих іпостасях, гідно, з почуттям високої відповідальності ставимося до своїх чи то родинних, чи службових обов’язків, гідно виконуємо свою роль у цьому, даруйте за таку образність, „театрі”.

Але є ще один, на перший погляд, немовби завуальований бік цієї „медалі”, який ми не завжди помічаємо, майже не звертаємо уваги. Для того, щоби краще з’ясувати цю проблему і доступніше проілюструвати її суть, хочу пригадати один з епізодів Святого Письма, зокрема з книги „Діянь апостолів”, у якому розповідається про те, що руками Христових учнів творилися різні чудеса. Коли, наприклад, дорогою проходив верховний апостол Петро, то хворих, паралітиків клали прямо на вулиці з вірою у те, що навіть його тінь, осінивши недужих, принесе їм зцілення і життя.

Чому я згадав саме цей фрагмент з Нового Завіту? Річ у тім, що кожен з нас, ідучи своєю життєвою дорогою, перебуваючи у постійному контакті з багатьма людьми, кидає на них, а точніше – випромінює свою тінь, тобто самого себе. Вона, ця „тінь” , передається передусім через наше серце, душу, очі, обличчя, слова, думки, вчинки. Подумаймо, яку тінь ми кидаємо на своїх рідних – батьків, дітей, брата чи сестру, сусіда, співпрацівника, взагалі ближнього свого. Яку тінь випромінюємо? Світлу чи темну? Зцілюючи їхні болі тілесні і душевні, а чи навпаки – своїми діями, словами завдаємо їм душевних ран, спричиняємо смуток, пригніченість, поганий настрій. Чи здатна наша тінь прихистити бідних, немічних, сиріт, вдів, взагалі потребуючих? Чи може кинути світлий промінець на тих, що перебувають у незгоді, гніві, ненависті? Згадаймо Ісусові Блаженства: блаженні лагідні, милостиві, миротворці... Повірте, що відбиток нашої тіні негативно чи позитивно впливає на людей під час зустрічі з ними, розмови, сімейного обіду чи вечері, праці, навчання. Видатний український педагог Антон Макаренко, який займався вихованням „важких” підлітків, повчав, що ми повинні приділяти серйозну увагу таким, здавалося б, „банальним дрібницям”, як ми говоримо, сидимо, слухаємо, одягаємося, обідаємо, ходимо. Бувало, – пише він, – що перед тим, як іти до своїх вихованців, я десятки разів відпрацьовував свої слова, жести, міміку, тон, тембр голосу, погляд. Ці нібито звичайні речі мають велике значення у вихованні та й взагалі – у спілкуванні з людьми.
І справді, коли ми, будучи просвітленими Святим Духом, проливаємо на оточуючих оптимізм, внутрішній мир, спокій, врівноваженість, любов і повагу до них, то кожне наше слово чи погляд можуть підняти у ближніх настрій, вивести їх зі стану пригніченості, навіть депресії.

Глибше вникаючи у контекст цієї теми, зокрема у її духовну, морально-психологічну канву, вбачаю у цій проблемі людської „тіні” ще один дуже важливий аспект, можна сказати – зворотний бік медалі. Але для кращого розшифрування цієї думки хочу ще раз вдатися до „Нагірної проповіді”. Цікавим і повчальним у цьому плані є її трактування відомого у сучасному християнському світі канадійського письменника, автора кількох книг на цю тему о. Жана Ваньє, який заснував всесвітню мережу спільнот для людей розумово неповносправних. Давайте уважно простежимо його думки. Отець Жан Ваньє вважає, що Ісус не говорив: „Блаженні ті, що піклуються про вбогих, а блаженні вбогі”. Можливо, це судження видається незвичним, проте саме в ньому криється ключ до Царства Божого. Я хочу допомогти, хочу зробити щось для тих, хто перебуває у потребі. Хочу бодай трохи розрадити тих, у кого якесь горе, хочу полегшити страждання недужих. Очевидно, що в цьому бажанні немає чогось поганого. Воно сповнене благородства і милосердя. Однак, проблема в тому, що ми не завжди розуміємо одну важливу деталь: через тих, кому ми намагаємося служити, допомагати, співстраждати з ними, на нас сходить Боже благословення, Його „світла тінь” – Господня ласка. Так, так, хоча ця теза, можливо, є складною для нашого сприйняття, але це суща правда. Наше служіння потребуючим передусім полягає у прийманні Божого благословення від тих, кому ми служимо.

Одного разу о. Жана Ваньє запитали: „Звідкіля ви берете наснагу щодня зустрічатися зі стількома людьми і вислуховувати їхні проблеми й жалі?” Він м’яко усміхнувся у відповідь: „Вони являють мені Ісуса і надихають до життя”. Власне у цьому й полягає велика містерія християнського служіння. Ті, що служать Христові в убогих, хворих, опущених, отримають нагороду від Того, кому служать. Згадаймо Ісусові слова зі Святого Євангелія, коли Він під час Страшного суду наказуватиме тим, що нагодували голодного ближнього, відвідали його у тюрмі, у лікарні, прийняли в дім, стати по правиці. Тим вони заслужили собі Царство Небесне, оскільки все, що робили своєму ближньому, це Йому робили. І навпаки, хто не хотів служити своєму ближньому, використовуючи вжитий у нашій розмові образ, кидав недобру, темну тінь на нього, стануть по лівиці Христа, тобто будуть засуджені. 

У цьому зв’язку актуальним буде приклад одного священика, який провівши кілька місяців у спільноті неповносправних, опікувався юнаком Адамом. Хлопець не міг ні говорити, ні самостійно пересуватися. Він не впізнавав людей і не здатний спілкуватися навіть жестами. Постійно потребував допомоги в усьому: щоб піднятися з ліжка, вмитися, одягнутися... Цей священик присвячував юнакові весь свій час і увагу. Вони стали близькими приятелями. Від’їжджаючи, він зізнався: „Як настоятель монастиря, я багато говорив про духовне життя і намагався жити ним сам. Я студіював різні містичні твори і завжди усвідомлював, що мені потрібно спустошити себе перед Богом, відпустити від себе думки, емоції, почуття і пристрасті, які заважають глибокому єднанню з Ним. В Адамі я зустрів людину, яку Бог, попри те, що світ вважав її неповносправною, обрав вмістилищем благодаті Своєї присутності. Я провів з Адамом чимало днів і нарешті у мені запанував повний внутрішній спокій. „Порожнеча” його існування явила мені (як і багатьом іншим) повноту Божої любові, спільне прагнення до життя в єдності з Богом.”.

Читаючи ці рядки, я знову згадав апостолів, які з Божої волі, своєю тінню зціляли недужих і подумав: чи немає тут аналогії, прямого зв’язку з епізодом, який ви щойно прочитали. З „тінню”, яку ми, даруючи іншим, отримуємо самі.