Свого часу я мав можливість поспілкуватися з автором реформ в Словаччині Мікулашем Дзуріндою, колишнім прем'єр-міністром, людиною, котра не тільки сформувала власну сучасну країну, а й свідомо пішла на повне політичне самознищення. Після впроваджених жорстких змін Словаччина стала економічним дивом свого регіону, а за деякими галузями, як наприклад, автомобілебудуванням - увійшла в десятку світових лідерів. За рядом показників, Словаччина на сьогодні випереджає середні темпи зростання по Євросоюзу. Ті реформи супроводжувалися значними соціальними потрясіннями, словаки змушені були кардинально змінювати звичний спосіб життя. І навіть сьогодні, після здавалося б, очевидних успіхів, політичне реноме Дзурінди все ще незадовільне. Співгромадяни не пробачили йому труднощів, які довелось їм долати. Він досі – поза активною політикою. На мої запитання про основні перешкоди реформам пан Мікулаш відповів: “Немає нічого гіршого неспланованих та незакінчених справ”. Як приклад він порівняв стан справ в Білорусії, де реформи ніколи не починалися, та в Україні, де таких спроб було чимало. Виявилося, що незавершена реформа гірше непочатої! Звичайно, досвід Словаччини, як і Грузії, Литви неможливо сліпо змавпувати в Україні. Надто вже різні масштаби, особливості структури економіки, менталітет, військова агресія. Надто різна місія цих держав. Україна попри всі свої негаразди володіє особливим потенціалом, здатним змінити і Європу, і світ. Усі розуміють, що нині нашу країну охопила глибока системна криза. Корупція, недосконале законодавство, нестабільна національна валюта, деформована економіка, інфляція, безробіття, величезні борги, в поєднанні з тотальним зубожінням населення, демографічними проблемами, створили своєрідне замкнене коло, з якого вибратися дуже складно. Тому, все частіше лунає думка про необхідність не просто реформування, а докорінного перезавантаження держави. Масштабні зміни економічних правил, модернізація інфраструктури, систем освіти, медицини, соціального захисту, бюджетна реформа вимагають колосальних коштів. Саме тому, поряд із зміною порядку в країні має відбутися фінансове розвантаження системи управління державою. Це означає відмову влади від тотальної фінансової концентрації та перенесення частини тягаря на найбільшу мережу нашої країни – місцеве самоврядування. Це крайній і останній варіант для традиційно ворожої до місцевої політики центральної влади. Треба визнати, якби не величезні проблеми в Україні, ні про яку децентралізацію ми ще довго не чули б. Повірити в те, що держава свідомо відмовляється від понад 30 млрд. грн. на користь громад при теперішніх проблемах і переддефолтному стані, міг би тільки дуже великий романтик. Просте розмежування фінансових потоків на користь місцевих громад означало б одне: влада визнала б, що як мінімум 20 останніх років свідомо стримувала розвиток регіонів та виснажувала державу. Плавне перенесення ресурсів донизу, надання права самоврядуванню самостійно визначати формати взаємодії між собою, об'єднуватися, співпрацювати – такий мав би бути сценарій розвитку України. Здавалося б, надаєте повноваження та необхідні для цього ресурси, і вже справа громад буде контролювати своїх очільників, відстежувати належне надання зобов'язань, визначених законодавством. Та політики вчергове демонструють повну недовіру та зневагу до можливостей своїх співгромадян. Цим пояснюється поспіх і напруга в проведенні територіальної реформи. Навіть елементарно в кількості планованих громад – до 1500, районів – 150, хоча в двічі меншій Польщі – 2500 гмін та 300 повітів.У найменшій польській гміні — 1351 мешканець, а в найбільшій — 76 693. Врахування особливостей територій істотно знижує ризики ухвалення непродуманих рішень. Навіть у нас, на Тернопільщині, є своя специфіка. І це зрозуміло в порівнянні. Так, Херсонська область, будучи в два рази більшою (28,5 тис. кв. км), аніж наша, при цьому має вдвічі меншу густоту населення (38,1 осіб на кв. км) і таку ж чисельність - майже 1,07 млн. Мало того, на Херсонщині 700 населених пунктів проти більше як 1000 у нас, 298 сільських та селищних рад - удвічі менше від Тернопільщини. То чому в Херсонській області нарахували 43 об'єднані громади, а у нас менше? Чи не від того занепокоєні люди на Тернопіллі? Рік минув з дня ухвалення Закону України “Про співробітництво територіальних громад”, видано необхідні нормативні документи для нових перспективних форматів взаємин, рік обговорювалася ініціатива “Про право територіальних громад на об'єднання”, рік високопосадовці плуталися в термінології, і все-таки зупинилися на репресивному способі впровадження реформи. Або об'єднання і додаткові надходження, або так би мовити “фінансова ізоляція”. Декларуючи намір розвитку місцевих ініціатив, політики знову намагаються накинути зашморг на громади. Будь-який, лиш би був... Звичайно, нічого поганого немає в тому, щоб максимально наблизити надання послуг до населення або надати право самостійно визначати доцільність існування шкіл, лікарень, дитсадків, клубів та бібліотек, розпоряджатися власним майном тощо. Як і немає нічого поганого в тому, щоб громада повноцінно користалася своїм конституційним правом на врядування, пошук власного вирішення своїх місцевих проблем. Це дуже добре розуміли фахівці, які ще торік пропонували механізм впровадження реформи за двома напрямами на розсуд громад: співробітництво та об'єднання. В дусі європейськості, з довірою до громадян, до їх відповідальності та компетентності. Аргументи міжнародних кредиторів, як бачимо, виявилися ефективнішими. Розпочато новітній експеримент в масштабах країни. Щось подібне в свій час було в Латинській Америці, де на початках також сліпо виконували вказівки МВФ, що призвело до тотального руйнування економіки та захмарних державних боргів. Чим закінчиться у нас? Практика показує, що реформи територіального устрою можуть тривати десятиліттями. Досвід європейських країн, зокрема скандинавських, демонструє постійний пошук найоптимальніших форматів взаємодії на рівні місцевих громад. В центрі таких змін - розвиток ініціативи на місцях, і не стільки для удосконалення управління, а передусім – для активної участі всіх громадян в житті власної держави, поширення відчуття причетності до покращення в своїй країні. Чи не це найдостойнішим чином відповідає завданням нашої Конституції, день народження якої ми тільки-но відзначали. Будь-яка свідома зміна правил в управлінні державою в кінцевому рахунку мала би мати на меті покращення умов проживання громадян, їх безпеки, підвищення якості обслуговування, створення сприятливого середовища для повноцінного, гармонійного розвитку особистості. При цьому вибір інструментів для досягнення таких завдань практично необмежений: політичні, економічні, соціальні, фінансові, інформаційні, організаційні тощо. В правовій державі такі зміни розпочинаються з впорядкування законодавства, яке також налаштовується у певний спосіб. Тобто, весь державний механізм підпорядковується, слугує конкретній меті. В Україні ця мета сформульована в Основному законі – Конституції та передбачає, що «…людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (стаття 3), «…захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу» (стаття 17). Конституційні положення таким чином – своєрідні стартові точки, відображення суспільного компромісу. Закони, укази, постанови, ухвали, розпорядження, аж до рішень найдрібнішої сільської ради мають відповідати основній меті та конкретизувати спосіб, порядок досягнення найголовніших для держави та суспільства завдань. Тому державний апарат зі всіма інституціями: Президентом, Кабміном, Парламентом, армією депутатів та держслужбовців всіх рівнів, – всього лиш інструмент для досягнення безпеки та розвитку суспільства загалом та особистості зокрема. Саме таке розуміння відмежовує демократичний устрій від тоталітаризму і диктатури державної влади.
