- До магазину на візку? Ви що вже, зовсім? - кореспондент ДОБИ в інвалідному візку їздив Тернополем (фото, відео)

Аби перевірити, наскільки Тернопіль пристосований для пересування інвалідів, кореспондент ДОБИ вирішив самостійно проїхати у возику центральною частиною міста. Завданням журналіста було дізнатися, чи є у неповносправних можливість заїхати в аптеку, продуктовий магазин, кафе та скористатися послугами банкомату і громадського транспорту.

Розпочинаємо експеримент в приміщенні радіостанції УХ-радіо. Попри те, що протягом тижня готувався до того, що доведеться сісти в інвалідний візок, побачивши його, стає моторошно. Разом з товаришем складаємо всі частини та підлаштовуємо його під мій ріст. Врешті решт наважуюся і сідаю. Світ з возика виглядає зовсім по іншому, навіть в приміщенні. Пробую їздити по студії і через деякий час виходимо на вулицю. Разом зі мною фотограф і товариш, що допомагатиме коли я самостійно не зможу виїхати кудись. Перші труднощі виникають вже на світлофорі, недалеко від радіостанції. Тротуар занадто високий, щоб самостійно з’їхати на проїзну частину. Товариш повільно спускає мене, виникає бажання вскочити на ноги і побігти. Водії чекають поки я переїду на інший бік вулиці, попри те, що час для пішоходів закінчився. Щоб піднятися на інший бік тротуару, знову потребую допомоги товариша, в цей час відчуваю нестерпну безпомічність. Першим пунктом нашого маршруту стає аптека, що на вулиці Руській. Поблизу входу помічаємо кнопку виклику персоналу, на рівні витягнутої руки в інвалідному кріслі. З моїм зростом 1.82 метри дотягнутися до кнопки досить непросто, нижчим людям це буде зробити практично неможливо. Натискаю на кнопку, віконечко відчиняє старша жінка. Каже, що за час її роботи в цій аптеці, це перший випадок, коли на кнопку натискає людина в інвалідному возику. В більшості кнопкою виклику користуються тернополяни з дітьми та собаками. Жінка збоку одразу помічає фотографа і розпитує про експеримент. Каже, що аби їздити по Тернополю в інвалідному возику треба бути спортсменом. - Молодці хлопці, що робите такі експерименти, - каже жінка. – Наше місто не пристосоване для такої їзди, але скажу вам більше, не пристосована вся країна. Таким людям можна хіба поспівчувати. Вирушаємо до банкомату, що поблизу. Людина з моїм зростом може дотягнутися хіба до клавіатури банкомату, відстань до отвору з карткою залишається недосяжною. Всі банкомати встановлюють приблизно на одному рівні, тому зняти гроші з картки інваліду самостійно неможливо. Від банкомату прямуємо до залізничного вокзалу міста. Самостійно з’їжджати та виїжджати на тротуари я не в змозі. Маневрувати між великою кількістю людей стає все важче, починають боліти руки. Поблизу залізничного вокзалу їду на зупинку громадського транспорту. Люди озираються, але дають дорогу до маршрутного таксі. Габарити інвалідного возика не дозволяють потрапити до салону навіть з чиєюсь допомогою. Єдиним громадським транспортом для інвалідів залишаються нові тролейбуси, але, в ідеалі, всю зупинку мали би підняти до рівня підлоги тролейбуса. Розвертаюся та прямую до продуктового магазину неподалік. Пандус, що веде від зупинки до магазину, занадто крутий, самостійно виїхати по ньому я не можу. Працівниця установи, що поруч, агресивно просить мене їхати звідси. - Хлопці, а ви де туво їдете, то хто таке видів, шоби до магазину на інвалідному візку? Ви шо вже, зовсім? – кричить жінка. Згодом пояснює, що цей пандус зроблений не для інвалідів, а для пасажирів приміських поїздів, котрі повертаючись з вокзалу проходять по ньому з сумками на зупинку громадського транспорту. Жінка каже, що всі пандуси у нас встановлюють лише для галочки, адже їх могли би зробити на два метри довшими, щоб були пологими. Вирішую спуститися пандусом. Докладаю усіх зусиль аби не злетіти вниз і не впасти. Вирушаємо на центральну площу Тернополя. Дорогою на Театральний майдан з правого колеса візка вилазить камера. Через те, що колеса були недостатньо накачаними, доводиться витягти шину повністю. Попри незручності вирішуємо хоч і ненадовго, але продовжити експеримент. Долаючи черговий тротуар помічаю, що мене ззаду підтримує не товариш, а перехожий чоловік, який вирішив просто допомогти. Заїжджаю на територію відомого в Тернополі кафе «Коза». Пандус хоч і не крутий, проте виїхати наверх мені не вдається. Люди за столиками здивовано озираються на мене, але допомоги не пропонують. Припускаю, справжні інваліди могли б виїхати наверх до кафе, проте зараз дається взнаки моя недосвідченість. Від «Кози» прямую центральною алеєю міста, попри фонтани та пам’ятник Соломії Крушельницькій. Це, напевно, єдине місце в центральній частині Тернополя, де без проблем можна проїхати в інвалідному візку. Втім, якщо повернути в будь-яку сусідню вулицю, перешкодою одразу стають високі тротуари. Через технічний стан возика вирішуємо припинити експеримент. Коли встаю на ноги, відчуваю неймовірний прилив енергії, хочеться одразу багато ходити. Після експерименту роблю висновок, що пересуватись по Тернополю в інвалідному візку надто складно. Навіть вийти з дому для інваліда - це вже велика проблема і вирішити її можна лише за допомогою друзів. Не дивно, що більшість українських інвалідів весь свій час проводять вдома і дуже рідко мають нагоду виїхати на вулицю. Їм нічого не залишається, як читати книги, дивитися телевізор чи користуватися Інтернетом. Хочеться, щоб такі люди мали змогу їздити по Тернополю без проблем і не почувалися у чомусь гіршими, аніж ми. А ще після такого експерименту розумієш, що потрібно цінувати здавалося б найпростіше – можливість ходити туди, куди тобі заманеться. Довідка: Станом на грудень 2012 року в Україні проживало 2.709 мільйони осіб зі статусом інвалідності. Це приблизно 5% від усього населення України. Про це під час виступу з нагоди Міжнародного дня інвалідів сказав заступник міністра соціальної політики Василь Надрага. Лише 23% українських інвалідів працевлаштовані. Текст: Артур БОБРИК Фото і відео: Андрій МАЗЕПА

Редакція ДОБИ

Опис відсутній


Читайте також