Люба згуба

Блог Чупіка та Боденчука

Душевні переживання мучать мабуть ще більше, ніж « Приват-Банк », свідки Єгови і понос разом взяті. Ні сну, ні апетиту, одні тільки клопоти. Любить, не любить, в такій справі не можна довіряти власну долю ромашкам, чи ворожкам.

Якось так воно було і зі мною. Врешті решт, знайшовши свою на той час єдину, мене покинув сон.

«Андрійку не сци, подзвони їй» - крутилося в моїй голові. Дідько з лівого плеча шептав і підливав масла в вогонь. Ангелик був також не проти, бо просто мовчав і я сприйняв його мовчання я к знак згоди.

- Здоров, шо робиш? – бовкнув я і поклав трубку.

- Йдемо в парк гуляти?

Більше сказати не вдавалося за дві секунди, бо саме тих дві секунди великодушно виділяв «Київстар» для безкоштовного «спілкування».

- Здоров, не можу, чекаю Віку – відповіла Аліна і ми продовжили короткі переговори.

Того ж вечора, я в компанії Владзя вирушили на «променад» до парку Шевченка, де нас повинні були чекати дівчата. Джин-тонік чи якась інша слабоалкогольна нечисть склали нам компанію і потроху почали додавати хоробрості і розкутості. Владзьо певно забув вдома пообідати, бо вже після першої плящинки почав ходити на «напівспущених колесах»

«Слухай-но, а може ну їх до сраки, тих дівок? Давай ліпше покатаємося на «Танцорові»?» – пробормотів він і не дочекавшись відповіді, поплентався в бік пристані. (Для не тернопільських, мушу сказати, що «Танцоров», то такий кораблик, який ходить по нашому ставочку і возить туристів і не тільки). Водний транспорт дивної краси і з кабіною від тролейбуса поглинув Владзьове п’яненьки тільце і поспішив віддати швартові, щоб я не зміг

забрати свого товариша і позбавити кондуктора заробітку. Цілих сорок п’ять хвилин я чекав на березі, іржавого білого «кашалота», який повинен був повернути мені друга.

Хрін їм в печінку тим дівка виголосив Владик і зійшов на сушу. Ходи в кущі і я буду ригати бо в мене по-моєму морська хвороба.

«Шо за херня, шо за свинство. Хтів піти поригати, а там якась сволоч насрала.» - Обуренню Володьки не було меж і він з відчуттям невиконаного обов'язку присів на найближчу лавочку.

«То шо, набирай їх, може трошки прогуляємося і мене попустить. І тойво, ти вже вибачай, я херню впоров, шо лишив тебе на березі.» - Володя просив вибачення і розказував, шо більше так не буде. І може б продовжував далі, якби не задзвонили наші коліжанки.

«Алло, то Аліна, ми з Вікою на катамаранах. А ви де? Ми вас чекаємо.»

«Та Володю трошки вдарило сонечко в лоба і мені за нього страшнувато. Якщо можете, то прийдіть і допоможіть його рятувати.» - дівчата не змусили себе довго чекати.

Ой, а шо, то з ними таке?

«То просто 28 градусів температури повітря плюс 9*2 лонгера, зробили свою чорну справу.» Пояснив я і побіг в аптеку по активоване вугілля. І певно то, якісь відьомскі штучки, чи злизування п'яного поту з чола, зробили з мого дружбана більш-менш бадьорого парубка. Кажуть, що жінки з надприродніми здібностями мають маленького хвостика над дупою і квадратні пазурі на ногах. Пересвідчитися в тому мені так на жаль і не вдалося. Але історія не про то. Того вечора Володя більше нічого міцнішого аніж квас не пив.

« А йдемо в цирк, я би хтів подивитися на верблюдів і перевірити чи вміють вони плюватися.» Міф про верблюдів харкачів так і не вдалося підтвердити чи спростувати, бо цирк якраз почав переїжджати в інше місто. Хтось з циркачів сказав, шо верблюди вже десь на півдорозі до Житомира.

« Мдааа! Обломчик.» – сказав дружбан тай вирішив, шо і нам вартувало б вже додому збиратися.

« Так-во, малі Ви де живете, на Новому Світі, чи де? Може дійдете самі, бо нам буде довго вертатися?! Або вас проведе Андрій. Проведеш їх чи нє?» – запитав Володька і тим самим, як виявилося назавжди відбив охоту проводжання когось додому.

- Давай ліпше разом проведемо – сказав я і почав уточняти дівчат точну адресу місця призначення.

« О кльово, бо ми самі боялися йти, а з вами буде не страшно.» – тішилися кобіти і почеплялися за наші руки.

Дорога до їхнього дому чітко дала зрозуміти, шо боятися треба-було нам. Хто коли-небудь був в Тернополі, в мікрорайоні «Новий Світ», той відразу помітить особливість тутешніх мешканців. Така-собі автономія зі своїми правилами і законами. Стратегічним об’єктом тої республіки був пив-завод «Опілля». Якраз повз нього довелося проводити панянок.

«Ей, пацани. Всь-всь, ви звідки, мєсні чи як? Тьолки ваші?» - почали лоскотати питаннями, місцеві лицарі ордену «Трьох полосок».

«Тьолки наші, ми не ваші» - дурнуватим віршиком відповів я і додав, що ми з району «Дружби».

«Ооо бля, гребля!» - один з наших опонентів також виявився поетом і продовжив диспут. «З тьолками чіпати не будемо, шо ми якісь бики чи шо. Але будете вертатися, то ми ше пивка з вами дьорнемо і поговоримо. Поняли?» - додав інший і сказав, шо ми «свабодні». Тож «тьолки» із «свабодними» пацанчиками пішли собі своєю дорогою.

Вже під будинком було не до ніжностей, бо нас ще чекала зворотня дорога. Можна було б шукати обхідні шляхи але певності що не зустрінемо інших орденоносців не було, тому ми помацалися з супутницями і з вдаваною хоробрістю поспішили додому. Чесно-кажучи на вдале завершення вечора, ніхто з нас не плекав марних сподівань. І вже доходячи до «пивзіка» дружбан пришвидшив ходу. «Ну н@х@р, шансів мало, нам жоп@, біжимо .» - сказав Володька і втопив педаль в «полік». Мені ж не залишалося нічого іншого, як піддатися інстинкту самозбереження і прислухатися друга. Ми побігли, ноги несли нас подалі від неминучих піз#@лєй. Вже десь на третьому кілометрі забігу Володька збавив швидкість і почав вчити, як треба жити. «Та шоб я, ше раз тебе послухав, та шоб, шоб… Або на дівки тепер ходимо окремо, або шукаємо їх ближче до дому, або до центру» - і так цілу дорогу він залякував і докоряв мені.

Через два тижні зустрічання, Аліна повідомила, що їде до мами в Італію і чи приїде – не знає. Новина про розлуку, добряче підкосила ноги і вперше за багато часу я відчув себе безпорадним. Ще довгих три місяці, я ніяк не міг вигнати згубу зі своєї голови. Вона замінила мені сон, їжу, друзів та спокій. Літо минало, а разом з ним, минала моя перша любов.

*** 

Протерши останні штани в школі, отримавши атестат, я вдягнув білий випускний костюм і зібрався поступати в університет. Я навіть уявлення не мав, ким хочу стати і куди їхати. Коли прийшов на автобусну, моя однокласниця їхала в Тернопіль, от і я вирішив їхати з нею.

В автобусі я дізнався, які є в файному місті університети і зрозумів, що вибір у мене невеликий, або стати педагогом, або економістом. Другий варіант мене сильно не влаштовував, хоча я 6 років протирав штани в фізико-математичному класі, але який з мене економіст, наша країна і так потопала в глибокій економічній кризі, а я б її взагалі загнав в глибокий темний дефолт після Ющенка.

Тому я дізнався у Віки, що в Тернополі є ще педагогічний університет ім. В. Гнатюка, та у мене в голові не вкладалось, чого педагогічний університет назвали на честь кучерявого співка, що ходив і співав про «Піццу» чи «Птіцу щастя завтрішнєва дня». Вже потім я дізнався, що то не той Гнатюк.

Зайшовши в педагогічний в своєму біленькому костюмі я ціленаправлено вирішив стати художником, вже в голові витали думки про виставки, як в Лондоні будуть продаватись мої картини, але тут я почув знайоме прізвище, Гоголь український письменник і опустився на землю…

-Нєт, он рускій, - відповідала інша блондинка.

- Ні, український він в Україні народився, - говорила перша.

Не знаю, який лихий мене поплутав, і в кого довший був ніс в Гоголя, чи в мене, але свого носа, як Буратіно я встромив точно не туди куди потрібно.

Не скажу, що я був великим прихильником Гоголя, але блондинки мені таки сподобались, тому я вирішив вмішатись у їхню бесіду.

  • Гоголь народився в Україні, але все життя прожив в Росії, тому я вважаю…-Я спостерігав, як блондиночки стояли з відкритими ротами і уважно слухали…- Одним словом вважаю, що він… його можна вважати і нашим і російським.

Така відповідь була пов’язана з тим, що і одна блондинка мені сподобалась , і інша…Тому нехай мене вибачить Микола Васильович …

Я вже й забув, що хочу стати художником.

  • А ви на який факультет поступаєте?- запитав блондиночок.
  • Філологічний, -відповіла перша.

Подивившись в її очі я одразу зрозумів, що хочу стати філологом, хоча уявлення не мав хто це такі і чим вони займаються.

Вже згодом я зрозумію, що філологічний факультет для хлопця – це жіноче царство і одночасно вічний головний біль, з вічними розмовами про агентів ейвон, оріфлейм, колишніх хлопців і так далі… Одним словом ті дві блондинки і Гоголь змінили кардинально моє життя на найближчих 5 років, а одночасно і змінили мою долю. Бо ті дві блондинки вбили у мені майбутнього художника і виставка у Лондоні через них так і не відбулась.

Коли дізнались вдома куди я поступив, мене ледь не вигнали з дому і змусили ще поступити на географа заочно.

Цілий серпень я прокручував у своїй голові, як по парних днях буду зустрічатись з блондинкою, що вважає Гоголя українським письменником, а по непарних днях буду зустрічатись із блондиночкою, що вважає Гоголя російським письменником.

Та приїхавши в кінці серпня в університет мене чекав ще глибший дефолт і розчарування ніж після Ющенка, я дізнався, що мої блондинки провалили екзамени, на те вони курв@ і блондинки, а я відчував себе не філологом, а філоЛОХОМ.

 

Читайте також
Loading...