- Серйозні обставини змусили мене виїхати до Києва - приблизно на тиждень. Оце прекрасне, тепле дитя залишила на хлопців. Годуйте, наливайте щодня свіжу воду, якщо поїдете на виїзд - замкніть з їжею у кімнаті. А якщо з ним щось станеться - я вам голови повідкручую, - розповідає Олена. - Кошеня зникло на третій день моєї відсутності. Хлопці пішли у бій, а двері не замкнули. Як ми могли, мовляв, якщо самі не знали, коли повернемось. Якби затримались, кажу, завжди можна подзвонити комусь на базу, щоб зняли замок і нагодували дитя. Врешті-решт, я з Києва могла подзвонити. Олена каже, що накричала на них, змусила шукати. Втім, кошеня так і не знайшли. - Я почала плакати. В голові крутиться: він занадто класний, щоб дочекатись мене. Собаки... Машини їздять туди-сюди... Хтось підібрав і завіз у село... Поплакала, заспокоїлась, забила на всі справи і поїхала на вокзал. Взяла квиток на Дніпропетровськ і через 15 хвилин вже була у потязі. Далі три години автобусом, далі - попутки. Дорогою встигла домовитись про велосипед - об'їздити ближнє село і придумала план пошуків - обклеїти все навколо оголошеннями з обіцянкою винагороди. Через півтори доби після зникнення Ватника я була на базі. - Їду, а всередині все перевертається, бо наші зранку в бою, а я не з ними. Відрізали Карлівку, вийшли на західну околицю Донецька. Намагаються закріпитись, по них стріляють. У армійців - один 200-й і кілька 300-х, у наших, Добровольчого корпусу, один поранений двома кулями навиліт і один контужений. Уявіть, в якому стані я прибуваю на базу. І буквально за 5 хвилин знаходжу моє щастя. Після того, як всі наші виїхали, його забрали хлопці з іншого підрозділу. Дали нове ім'я і не хотіли віддавати. Забрала, звісно. - Зараз воно спить у мене на колінах. Мурчить від радощів і через муркіт плаче - нас чимось не тим нагодували, у нас болить животик, нам боляче.  Тихо, кажу я. Я тебе вилікую і більше ніколи не залишу, - резюмує Олена.