Блог

Опис відсутній

Tour de Fook vol.2: повиключайте дальнє, пацуци!

Блог Ростика ФУКА

Нема мені спокою в тім життю й не буде. Так подумав я собі після поїздки тижневої давності. Ноги майже не боліли, опіки на руках стали в неділю водянистими піхурцями, які в понеділок, вівторок, а також в середу я з насолодою здирав цілими днями, неначе шкірку з молодої бараболі. І вирішив собі, шо в четвер знов десь махну. Дуже вже захтілось мені відвідати юнацький табір «Дух нашої давнини» в селі Жонівка Бережанського району, який влаштував для дітисьок мій добрий друзяка і колєґа по метальовому цеху Назар Сарабун. Ну, думаю, поїду, подивлюсь шо і як. А оскільки вертатись назад тією ж самою дорогою бажання знов не було, то там по ходу розгляну інші шляхи.

Цього разу, шоб не припертись додому як минулого в 3 ночі, виїхав в 7:15 ранку. Ну там поки поповнював телефон в терміналі, поки знімав гроші в банкоматі, то вже було 7:30. Півгодини пішло на те, шоб добратись з іншого кінця міста на бережанську трасу, а то є 9 км від моєї хати. Їхалось добре, сонце ше не припікало, і в 8:40 я вже був на межі району. Перед Великим Ходачковом стоїть монумент слави Козівського району. Хто з мого віку і старший, той згадає заставку серіалу «Санта-Барбара» по дугах.

Santa-Barbara

 Великий Ходачків – село-герой, хоча би через те, шо в ньому проживає єдиний та неповторний вокаліст гурту Los Colorados Руслонь Приступа. На той час він якраз був закордоном, тому зустрітись з ним не вдалось. Проте там знаходяться руїни дуже гарного колись костелу Діви Марії 1879 року. Сам костел зберігся в руїнах, а в середині позаростав зеленню, неначе пахви цьоці Стефи з Панталихи.

Цьоця Стефа

Їдемо далі. Дорога Тернопіль-Бережєни не є настільки загружена далекобійниками, бо і підприємств там аж таких сильно нема, тай на Стрий сильно не виїдеш, бо як тільки закінчується наша область, то там можна загубити не тільки колеса, але і нервову систему. В Теофіпілці відсвяткував 30 км шляху, де став коло склепу хлебнути пару ковтків води.

  • Є свіже зимне Микулинецке – каже мені один місцевий хлоп, один з тих завсігдатаїв, які постійно сидять коло магазинчиків в селі.
  • Ше трохи зарано – кажу я.
  • Куда печеш?
  • Для початку Бережєни, а там буде видно.
  • Ну то купиш вже си там, бо ті Микулинці тілько зимні добрі.
  • Тернове поле добре всяким.
  • Але, курча, дороге. Щасливої дороги!

Перед Козовою спинився в заростях борщівника. Вирішив троха його підляти, бо шось мало ріс.

Борщівник в Козівськім краю як троянди розквітає

В сам Цапоград заїжджати на став, поїхав об’їзною на Бережани. Вже на межі районів починаються славнозвісні гори Опілля (не плутати з підприємством пана Джоджика, хоча так, Корифею вже хотілось).

Гора Жигулівська

 

Дуже приємний спуск, невеличкий, але крутий підйом, де я вже вирішив трохи повести свого Бірмікса, ше один спуск і – Бережани!

 

Стрий – Бережєни, збирайте ожини!

Було десь по 11. Я заїхав в одвічний супермаркет через дорогу від замку.

  • Добрий день, а де в вас йогурти?
  • А ви до нас з концертом? – приємно посміхнулась цьоця, і я тут же впізнав її, бо ми кілька разів тут купували товари недитячого характеру для розігріву і навіть лишали їм плакат з автографом, який довший час висів поруч з плакатом Степана Гіги десь між рибою і круасанами.
  • Та нє, ровером катаюсь.
  • Йогурт в холодильнику, тілько привезли. З Тернополя. Певно вас обігнали, бо пітнайціть мінут назад були.
  • Певно, я ж не ракетов лечу.

Сів собі в парку коло замку на лавочці і поснідав тим йогуртом з круасанами. Дуже помагає, бо тримало потім півдня.

Коні пасутьсі, хлопи закусуют

 

12:00 і виїзд на Жонівку. Село зовсім недалеко від Бережан, за якихось 9 км. Дорога спокійна, тому за півгодини я вже на повороті. Їхавши селом, назустріч мені йшов вуйко з голим торсом і з майкою на голові, зав’язаною з чотирьох боків, як це роблять в фільмах про випадкових пустельників. Чоловіком злегка хиліпало, проте вимовити він зміг:

  • Я шо, маю в рів втікати, бо ти їдеш по всій дорозі, нах…й?

Сам табір розташований на обійстю Назара. Це дуже анархічна місцевість, подалі від людських очей. Там можна робити будь-шо і будь-де. Футбольний майданчик з воротами, лісок під горою, і купа дітей, які видавались дуже щасливими від перебування там.

Загалом багато дисциплін для розвитку молодого духу: військова тактика, медицина, християнська мораль, журналістика, уроки гри на музичних інструментах, мальовидло, в яке входило навіть розмальовування старої Назарової хати.

 

Накреслю свастику на хаті

І буду спати вже спокійно.

(Богдан-Ігор Антонич, «Молитва», 1936 рік)

 

Було вже 13:45, і я вирішив їхати далі на Підгайці, а там до Золотників, де мав вирішити, шо робити далі. Їхати по Бережанщині ровером не завжди легко через постійні перепади горбів, тому насолодившись гарним спуском треба було проїхати довгенький підйом довжиною приблизно в 6 км. Десь після двох кілометрів ми з Бірміксом псіханули і вирішили пройтись, бо пані Дупа вже так само не витримувала постійної тряски, вимагаючи в наступну поїздку якшо не амортизатори на переднє колесо, то хоча би м’якіше сідло з пружинами. Незважаючи на обідню спеку, підніматись було не тяжко, бо завжди йшов в тіні хвойних дерев, які, як відомо, пахнуть на весь ліс. Дорогу перебігла хтива куниця, хоч я думав, шо вони ше з часів князя Василька Теребовлянського перевелись в наших краях. То таке створіння, яке нагадує собою суміш кота і білки. Хоча в наш час сексуальних революцій і виживання будь-якою ціною це якраз і могло спричинити подібне схрещення. Найвищої точки подорожі висотою 380 метрів я досяг біля села Літятин, після чого успішно знов сів в сідло і покотився далі.

Сонце припікало все більше, а я їхав на південь все далі. Десь за 10 км з’явився показник на село Мужилів, батьківщину Петра Щура - кумира мільйонів, в тому числі і мене. Мав за честь виступати з ним на одній сцені колись.

Дивним весільним оббрусом сяє світлиця свата…

Далі тільки вниз, тільки downhill. Якихось 5 км і ми вже в Підгайцях. Година була десь перед 16 і я подумав, шо заслужив перше пиво за день. Сів надворі в єдиному кабачку в центрі міста, замовив си гальбу розливного Оболоню («інакшого в нас нема», сказала офіціантка) і дозволив собі просидіти з півгодинки.

Взагалі поїздка в Підгайці була не зовсім спонтанною. Я пронюхав, шо там є будинок, в якому зупинявся мій коханий Шопен, коли вчив дочку якогось місцевого ясновельможі фортепіанному мистецтву, а може і не тільки. Тому, допивши пиво, я спитався в тої ж офіціантки:

  • А ви не підкажете будинок, де колись спинявся Шопен?
  • Га? Хто?
  • Ну такий композитор, шо писав музику на рінгтони.
  • Нє, не знаю.
  • Там має бути при вході статуя лева.
  • Ааа! То зара їдете тудаво і звертаїте наліво, і так долином аж до школи, то там і зовидите.
  • А до якої саме школи?
  • Та до любої, вона в нас їдна.

Вся мандрівка зайняла менше хвилини. І тут він. Трепет пройшовся по тілу, згадуючи його ноктюрни в голові. Той чоловік був справжнім думером свого часу. Там досі хтось живе, правда звуків роялю звідти не було чути вже напевно років 120.

Зростають у гніздечку Шопенята

 

Довго не затримуючись, поїхав далі. По дорозі ше один закинутий величезний костел, а коло нього пам’ятник Міцкевичу.

Взагалі дуже шкода, шо наш народ і уряд не шанують пам’яток архітектури і дають їм просто так вмирати в далеких містечках і селах. Покупляють собі дебіли джипів і їздять по розбитих дорогах. Те ж саме, якби я постійно сцяв в себе в коридорі разом з гостями і сусідами, а потім купив би собі моторного човна, шоб добиратись з кухні в спальню сухим і пахнючим. А люди на то всьо дивляться і мріють стати такими ж як ті мудаки.

«Помощники, поборники, кастрати німії»…

Т. Шевченко, «Неофіти» 1857 рік

За Підгайцями по дорозі на теребовлянський напрямок багато гарних ставків з доволі непоганою рибалкою. На моїх очах вусатий дядько злапав чималого карпа.

  • На шо лапаєте, вуйку? – питаюсь.
  • На хробака з гноївки!

Їдемо далі. Пече. Дорога в основному пустинна, але хороша. Дуже рідко по ній їхали вантажні машини. Межа Підгаєччини і Теребовлянщини була підсумком всієї поїздки і роздумів про поему «Неофіти». Там при дорозі стояла симпатична деревляна альтанка з подяками за чисті узбіччя і різними іншими побажаннями. Особливо мене зачепив напис і натюрморт біля неї (див. фото).

Бог, Україна, народ – єдині

Може і так. Можливо Бог створив людину, а саме українця, бо йому бракувало пластику на цій землі? Можливо десь в паралельному світі, тобто в Канаді, українець буде охайним ґосподарем, але не в себе в хаті. А чорти вашу матір нині!

Менше з тим, проїхали. Докотився я до Золотників десь о 18 годині. Мій кумплютор показував 120 накатаних кілометрів. Захтілось таки звернути на Зарваницю, набрати свйаченої води і помолитись за тих калік і немічних, які при владі і по сусідству. І то була найважча десятка всієї подорожі. Кожен поворот педалі був як персональна голгофа за тих підарасів. Сил вже конкретно бракувало, бо, як відомо, нерви з’їдають всьо, навіть змазку на ланцюгові. 18:40, Зарваниця.

Помолившись і набравши півлітри Божої самогонки, вирішив знайти гарне місце і нарешті перекусити, бо передобідні круасани вже давно перетворились в теплу коричневу масу, яка ніяк не вилазила, оскільки той канал їхнього виходу був заблокований сідлом всю дорогу. Знайшов собі місце на березі Стрипи, де не було людей, а гуси вже пішли домів, лишаючи за собою тільки те, шо наразі не міг лишити я. Розстелив коврик і розпакував тормозок, шо Ксенька мені наготувала. Нарешті влігся. Ноги позатікали в руки, а руки в живіт. Трохи почитав, з десять хвилин покимарив під шум водяних щурів, які за шось там між собою гризлись.

Strypa side chillout

19:30 забелемкав, і в дорогу. Не хотілось знов вертатись через Золотники, то глянув по карті, шо з сусіднього села Сапова мала би бути ґрунтова дорога до Доброполя, з якого можна виїхати на франківську трасу і вже без проблем помаленьку волочитись домів. Ну то вперйод! Причому дорога там проходила по горбочку, краєвили гарні, а там вже в людий сі спитаю. Десь посередині між двома селами в сторону Зарваниці йшов дядько напідпитку.

  • Добрий вечір, а не підкажете, я по карті дивився, шо з Сапової на Доброполе має бути ґрунтова дорога. Вона ше є?
  • Добрий в-в-вечір. Я н-не з С-с-сапової, але т-там перед цвинтаром зв-в-вернете наліво і п-певно, ш-ш-шо то т-та д-дорога.

Ну раз людина каже, то тре вірити. Печу туда. І знов вечір, і знов цвинтар, і знов ліс. Але ше зовсім не темно і сонце не заходить, то не страшно. Пройшовши якийсь кілометр лісом догори, я таки вийшов на вершину горба і це було просто фантастично! Я бачив напевно три райони навколо себе. Злакові поля, лагідне, але ше яскраве сонце і легкий вітерець, найліпшй друг ровериста. Їдеш і ні в шо не дуєш, їхав би так вічно. Десь з пшениці вибігла лисиця, побачила мене і втекла. Потім відразу при дорозі виросла фіґура. Там був похований ветеран якоїсь війни, швидше за все І Світової, бо писало, шо був вбитий в Італії. Певно його заповіт був бути похованим там, видно був романтиком, як і я. Бачити цю безмежність вічно – знайдіть і мені таке місце.

 

Трохи далі знов лисиця. Гордо бігла по дорозі передо мною, навіть не підозрюючи, шо я за якихось 10 метрів від неї. Тільки я витягнув камеру, як вона втекла з якимось дивним шипінням. Ше 5 хвилин і я в Доброполі. Поки їхав до траси, то на мене всі дивились як на якогось паломника чи святого. Єдна бабця навіть мене перехрестила три рази. Далі назустріч йшла компанія хлопчурів 8-9-річного віку, які показуючи на мене пальцями намовляли найменшого шось на вухо.

  • Слава Ісусу Христу! – голосно вигукнув він.
  • Слава навіки! – відказую я.
  • Він сказав! - чую ззаду, проїхавши їх. Певно думали, шо я Ракицький з Шахтаря - той, шо навіть мами рідної не знає, скурвий син.

Виїхав на трасу в 20:40. Попереду 50 з хвостиком км додому. Тут вже можна було включити найвищу передачу, вальнути ZZ Top і без зупинок котитись хоча б до Дружби.

50 останніх км виглядають так

Дорога рівна, без особливих перешкод, тому печемо. Саме тут можна було постійно притримуватись єдиної швидкості 25км/год. За пігодини в Дарахові на старому цвинтарі проводжав останнє в червні сонце.

До Дружби два рази знов вів ровера, а там вже з полегшенням сів в сідло і з надією валив в Микулинці, де мене мав чекати Шпаковський з зимним пивком. З певних його особистих причин бажаного привалу не сталось і я повалив далі. Вже було темно і їхати було дуже важко. Особлива подяка зустрічним машинам, які не вважають ровериста учасником руху і не виключають дальнього світла. Якшо в читача є такі знайомі або родичі мудаки, то хай передасть їм, шо я на наступний раз куплю ліхтар, який їм засліпить очі до Другого Пришестя Христа.

В Мишковичах ше раз довелось вести ровер догори, бо тіло бунтувало. По загальних підрахунках пішки цього дня я пройшов 12 км. І чого я не ходив в Збараж пішки з Тернополя раніше? Це ж так просто, тим більше якшо не волочити постійно ровер за собою.

Остання зупинка перед Тернополем на заправці з кавоматом. Бірмікс стояв гордо і не заангажовано, а я сидів на бардюрі з думкою про те, шо ну його всьо в сраку, доплентаюсь додому, помиюсь, ляжу спати до післязавтра, потім встану, поїм і засну до вівторка.

Короче їхав я, їхав, і доїхав. Після заправки всьо було на автоматі. Перед очима була тепла зупа і холодне пиво. Біда в тому, шо один з ліхтарів сідав. Але з Хендріксовою поміччю ми таки добрались додому. 182 км приємно здивували, бо не виснажили так, як попередні 172. Напевно через те, шо їхав в основному по асфальтованій дорозі.

Дав собі слово, шо наступного разу складу логічніший маршрут, хоча, знаючи себе, хз…

Завіса.


Читайте також