БЛОГ РОСТИКА ФУКА ТА МИКОЛИ ШПАКОВСЬКОГО

Баба є баба. Їдна ґосподарує, а друга мантелепа, жи яйка не гміє зварити. Тай слабне той хлоп, по дохторах сі муче. Кажут, жи то квіти життя, але по квітах ше ягоди можут бути. Спочатку всі файні, до церкви потєгнут, то і то зроб’ят, чорно-білі магії, крови підлиют, а потім як в Бодька Боденчука, так сі було стало – мамине золото і бранзолєтки з креденца потєгнут, шо їдна, шо трета. Пару разів таке в него було. А може людина си на шось складає. Але ті ліпшіші і хлопів мают ліпших, тих, жи менше терлиґают грошву на всілєке, по гаражах сильно не сидєт і не шастают по кабаках, тай думают, би зробити ше четверту дитину, би до школи післати. Або поладити машину, люксово – там ліноліум на підлогу постелити, так як буцім паркет, як в хаті. І їх тре моцно любити. Бо то кобіти. Свої, як три доляри вкупі.

Але то всьо фільософія, над таким нема коли сі задумувати, самі знаєте, жи роботи в селі до грому. Перше сі див’ят, чи вона роботяща, кіко може поля відсапати в липню, як сонце пече так ніби в Заліщиках. Заліщицкі баби взагалі дуже сі цінуют, бо страшне які моцні і ґосподаруваті, але люблят командувати. Хлоп для них – то як кінь, їго ніґде не шануют. Весь день мусиш ґарувати, а потім ше півночі товкчи її головом об спинку кроваті, бо вони дуже горечі до того дєла. Але то таке, зато маєш на подвіру ґлянц. Найліпше, кажут, брати з Чортківских. Вони хоть і чортиці, але троха ліберальніші. Во Мар’ян Голуб з Кобиловолоків взяв си Натальку Майданову з Чорткова і бігме щасливий. Борщ варит, гній розкидає по городі, каждий вечір любит їго як в востатний раз, ше й в школі німецку мову дітьом вчит. Всьо встигає і всім сі тішит.

Но але бабу тре пильнувати, бо то чим файніша – то єнчі хлопи можут скорше цапнути. Ну але і оферму не тре вести до хати. До свої сі скоро привикає тай вже самому тре вважити, би не розслаблєтисі, золотий перстьоник на пальцьови нічо ше не ґарантує. Аво їден панський хлоп туво жив, Аргентин Дніпропетрович Порскавка, так називавсі, бо тато з мамом просто жили в Вурґентині, переселенцями були, а він вернувсі на свій поріг, тєгнуло го так сюда. І такво десь в Остальцях на празнику на танцьох вподобав си Марійчину Натальку. Вона така збідована була, ходила в старому, зуби вже сі були покришили, шей ніби їдна нога була коротша за другу. Тай сі вженили, він з ньої ляльку зробив, зуби повставлєв, лахів накупував, по санаторіях возив, на всьо шо тре давав той Аргентин – прічоски, пазьорі, всьо. І шось їдного дня він був поїхав на місяць десь за Збруч в командіровку. А Наталька за той час десь сі знюхала з якимсь молодшим міліцайом, тай дзвоне до свого, розводу вже хоче. То хлоп бігом приїжджає, нервовий, гет кипит всьой. Довго не думав, б’є ї в писок, ті всі зуби вилітают по підлозі, нема шо збирати. Каже, раз таке дєло – то най той тобі вставе. Так Аргентин Дніпропетрович попав до тюрми, ну а баба лишиласі сама, бо вже той молодший не хтів з ньом бути, сам собі молодшу знайшов.

В Бернадівці є така пословиця, жи хлоп си шукає бабу, аби була похожа на маму, зато баби шукают си хлопа, аби був як сусідский Богдан. І то нічо, жи там Богданів півсела, навіть сам там маю родину – Богдана Івановича, двоюрідного брата мої бабці. Ну не шануют вони татів і всьо тут. І най би він їм по Польщах і Чехіях на стройках хребет гнув, шоб тілько дочці модного сведра з френдзлями привезти. Ніц не поможе – тато є гімно. Бо так її мама навчила, а маму бабця. Зато сусідский хлоп все солодший. І хоч в него не було двайціть сім зубів з трийцєти єдного, але то є хлоп. І біда в тім, жи сусідска баба на того ж самого тата так само думає, жи то є хлоп, а її нє. А ви, цьотко, спитаїте, чого вони тогди сі не женят відразу на сусідах? Та бо не буде кого цабанити. Вона си тілько як віддаст, то перше перерахує шлюбні гроші, сховає їх в перину, а в котру забуде, аж заким доляр за пару років сі не підніме і то не гроші будут, а фантіки. І буде капала чоловікови потому: «Ачо ти ніц не робиш? Від весілля до весілля сидиш в хаті, а сусідский Славко вже во дах буде бляхом перекривав, а тілько півроку як в зятьох!» І не розуміє, франца, жи тобі так простіше по весілльох заробити копійку і наймити майстрів, аби самому по тих стрихах не лазити, би часом си руку не вломити і не могчи потім грати на баяні. А то є твій хліб, чесний, не то шо в Славка, жи карпів глушит в ставку дінамітом і продає потім в балії на базари в Гусятині.

Мав я їдну Катруську. Фіґурова баба. Ше заки жінки не мав. То та чуть хату не переписала на себе. Во така любов і канікули. І робітна була, і файна, але мала ше ту жилку. Пирогів наваре, капусняку їкогось, раз ми лижки не дала – то кинув в кібену мать ту миску на п’єца, гет та капуста полізла по нім долів. А ше любила продавати піре, але все докине там пару кавалків миделка, би добре сі важило і вгаратати на тім ґішефті ше більше. В капелюхах ходила. То злапали ї совіцкі міліцаї, бо ходити тре було в хустині, а по суботах обчиняти бураки на колгоспнім полю. А я шо – камазом ліс вожу, соляру в рів виліваю, бо було тогди багато, всьо тре за планом, списати. Вкрав чи не вкрав, але всьо рішав блат і начальство. Тай раз я був такий заґачений, жи вона, заки я спав – на мені фіранки сушила. Тай лишила ми бахура, Тарасьом кличу. Не знаю, де вона зара сі вобертає. Але з бахура виріс музикант ше той, по телевізії показуют невіть.

Я си такво не раз ввечері гаратну чвертку в сіні на стрісі в хліві, аби моя не виділа. Вона може би і ніц не сказала, але не хочу би сі злостила всередині на мене. Вже прожилисьмо двайціть вішім років разом і таке воно рідноньке, жи не годен би був без неї, чисто як вовк без зайця в «Ну Пагаді». Я її колись з Бучича привіз, як грав по весілльох зо старим Гребеньовским Вітькою. Маю в хаті чистий спокій. Дітиска ходят помиті, не зашмаркані, штани в мене все на кант попрасовані, навіть кашкета мені мериканського подарувала, то я перший хлоп на бригаді! А її сестра – то вже жмія. Віддаласі за Петьку Цимборика, жи через дві хаті від нас жиє. Ми такво часом з ним сі здибем по роботі, вгрієм по сто піндєсьонт, і зачинає він мені свої жалі висказувати. І так деколи плаче, аж сі заслинит. Каже, жи не розуміє вона його. Нідзно на людях вобсміє, а він стоїт як горошок, вочима лупає. Каждому свій хрест тігнути, бо хто колись не додививсі, то тепер сі всрав…