Хлоп як дупа, а яйці як жолуді, так сказала моя сестриця Надька на їдного. Купив во сусід Стефко Карплєків на Людвідзі трох свиньок, правда, випуклих, зато по 150 гриваків, не то шо по піцот за їдно на виріст. Думав він їх си на шишлик пустити, їкраз Петра і Павла було. То заки він їх віз в баґажніку в своїм бордовім жигулю, їдно гмерло гет насмерть. Друге здохло вдома в оборі пів шестої за київским часом. А трете пацє з якимось прищами і пархами він був його вивіз до лісу, най ніби жиє і вогоре, бо заїкаєтьсі: «Ккккурва твоя мать, звиздуй віци, бим ті більше не видів». І такво з тими свинєтами.

На пацє тре теперка фест вважати коли купуєш. Первим ділом куцька має рохкати. Якшо нє, то слаба на коклюш і задихнесі в клітці від свойого гною. Потім тре сі придивити, чи вона ідіально лиса, акурат як людске немовлє. Тамтого року Василь Мармуляда купив був штири пацєті, алє їкісь темнуваті були і троха волохаті. Набалакав йому той продавец, а він був десь з Житомирщини, жи то в’єтнамска порода, так має бути. За три місяци він сі придивляє, аж в них кливаки зачали з писка вилазити наружу. Кричали страшними голосами, гет ксьондз приходив їх кропити. Вже за півроку допетрав, шо то йому диких кабанів продав той древлянин, бо розвалили вночи наніц хлів і втікли до лісу. Там за рік сі розмножили і давай вар’ювати. Вже ніхто там не ходе, хіба з дубельтівком.

Аво бери нагодуй їх всіх. Як казали моя бабця Славця з Микулинец: троха листя, трохи Бобкового дристя, трохи води і пукнути тоди. Хтось може насухо терті бураки, а хтось заварує бараболі з ґрисом, в каждого є свій рецепт. А як казав мій небощик вуйко Василь Бакалец, жи як сі рубає свиню, то тре ї відрубати кінчик фоста і кинути до кучі, би сі нові вели. Не знаю чи то правда, чи нє, зато мій дзядзьо Микольо зо Шпаків був колись збив ґринджинджовим камазом кабана, то така свіжина була, жи не годні булисьмо сі ї наїсти. Мнєсо тверде, мусилисьмо го вимачувати в воцетах, цибулях і мініралках, але сусіди мали нюх і кажен приходив зо свойом фліщином.

Як б’єш в себе на подвіру свиню, то все сі сходит півсела ті помогчи. По хлопові на кажду ратицю, троє з ножами, четверо з мисками би кров націдити, ше восьмеро будут казали, жи то не так сі робе, але ближче ніж за шість метрів не підійдут, бо їх тошнит. Зато потім каждого запроси до хати на сьвіжину і напувай їх чим хочеш. Так вже пів свині і нема. Я си думаю, жи для самої льохи то так само великий празник. Стілько пафосу коло неї, стілько жреців. Їй сі здає, жи то вона зара попаде до раю. Ті, жи так си думают – то йдут самі коло ґосподара надвір, лащатьсі, воблизуют му руки, лігают на драбину чи на старі двері і чекают шьвітла в кінци калідору. В них і мнясо мнякше ніж в тих, жи кричат і цафаютсі, бо ше сі не нажили.

Хоть то свиноматка чи свинотатко, але шось воно їсти мусе. Во тойво Нафтанаїл Циґель, жи як був краяв бохонец хліба і перерізав си шию, все балакав, жи люди гірші ниж свині. Переступе хтось комусь дорогу чи залізе до чужого корита – тай вже на всьо життє посварені, а невіть свої рідні. Була туво їдна історія в Мишковичох, бо той всьой шьвіт сходисі туво межи Тернопольом а Теребовльом, а тоди така біда сталасі. Не поділили хату. Брат і сестра. Вона казала, жи му належисі дах і сутерини, а він ше хтів літну кухню. То вона так сі сказила і цабанила, жи пательньом навіґлє по голові влупашила, гет та застригла. Так і мусили хлопа ховати, бо дохтори сказали, жи як ї витігнут – то вочі можут запасти всердину і то не буде виглідати файно для знимки.

 Тюрма тюрмом, зо два роки вона там відсиділа як пахан, бо всі її сі бояли як Ромка Мукомелу. А ту нараз з нового року мєнти рішили зробити експеримент. Повибирали троха зеків з різних зонів і поселили їх на острові на Дністрі. Дали їм по вудці, по ножови і по кільови солі, тай най си діє Божа воля. То вона стала там главарьом банди махабундів, всіх решту гет поперерізали і мали на цілу зиму мняса. Бо такво все є, шо як добра людина і спокійна – то рибак, він буде сидів ціхо на березі і нікого не чіпав, а ті свинуваті, жи виїдают печінки і виносят мозґи – то і сирим тебе з’їдєт, тілько би сіль була…