Є туво всілякі ніякі, кажут, жи ми не по-українськи балакаєм. Обзивают ше нас так нездало і всьо рамно приїжджают до нас зо своїм звіринцьом. Аво вчорай занадилисі, приїхали до котрогось на свєта, бо тамкай в них певно продукти дорогші. А на халяву, як то сі каже, воцет добрий як вино. Тай воно де ті наші вертепи виділо, де колідувати сі навчило? Там чим далі на схід – то і повітре тєжче, нема як думати людині, не то шо жити. Вийдеш в білім, прийдеш в шмірі. Нема на то ради, ну приїхав си до далекої родини на бальовиско – то і поводьсі як належи людині. Туткайво в нас москалєчої мови бігме не було і не буде. Приїде таке нендзне і зачинає вчити як людьом жити, а само не знає свої родини до семого коліна. Тай яка може бути культура в такого лиґейди, коли бабця як не жидівка з кагебе – то точно циганка з прописком в наркології.

Розмаїте в життю сі трафляє. Четверорідний брат Міська Цьомика ше в шісдисєті поїхав туда на східняки на літєйнім заводі робити. Тогди всіх брали без розбору і вобіцяли файний ґешефт за тую пісєчу роботу. Ґарував він там як неґр вішім років, посадив си печінку з тими москалями, а як приїхав до Конопківки в санаторій на лікуваннє, то вже і фамілію помінєв на кацапский лад. Був Цьомик, став Поцелуйкін. Тато їго відразу з метрики виписали і відправили назад. Ну бо наші люде такі – відхрестивсі від фамілії, від дуругої рудини, то нема чого ті більше на празники приїжджити, тушонки сумками таскати і там ними закусувати з махабундами. Може той кнур називавсі гордо Сальцисон, а не їкийсь там Стіпашка!

Аво на Людвіґу люб’ят приїжджити на сезонку гуцули. На бурак, цукровий і пастевний, грідки підгортати і всьо, шо скажут на бригаді робити. Роботящі люди, ніц не скажеш. З їдного патичка можут фіру зробити. Але і на місцю не годні всидіти, все мусе бути їкийсь рух, через шо бувают ріжні трафунки. Раз був Бодько Невідомий попросив пару гуцулів – Йвана і Стефка, які вже сі освоїли в селі і поженилисі на місцевій Теклі і Вероньці з лісу, а попросив їх підмурувати літну кухню, бо за пару днів мало бути Петра. То ті хлопи всьо так скоро робили, бо десь ше мали інакший калим за могорич, жи з того баламуцтва замурували му тьощу в битовці, яка захтіла була покимарити. Каже жінка, клич маму їсти, а Бодько чуть сі не надірве – так галасає, ґирґачка вже болит. А та бідна шкробає шпательом по стіні, плаче гет сі заходе і ше до туалєту ї було притиснуло. Було вже пізно, господарка була обійдена, казка сі скінчила, аж ту нараз Бодько чує, жи шось сі шпортає в стіні, дістав хлоп лєку, але такво прислухавсі і чує плач. Добре, жи встиг ту свою тьощу звідтам витігнути, але фест не спішив, бо до рання мав купу часу.

Ше маю півгодині до маршрутки, то розкажу вам, цьотко, про трафунок на автобазі в Теребовлі. Робив там механіком їден лемко, звавсі Яник Ґрис. Діло ше за Союзу було, коли мій дзєдзьо там сторожом калатали. Вже такий немолодий був, років за п’ядисєть, їго в сорок шестім москалі ше бахуром перевезли зо всьов родином до Кровінки. То він так балакав, жи ніхто ’го не міг допетрати. Там на автобазі в столовці робила касірка Ларіса - напів москалиха, напів східнячка. Де воно сі взяло в наших широтах - того ніхто не знав. Жила з мамою пиячкою, а тато всьо життє в тюрмі просидів. Нею жадний шофер не гребував, бо за дві пиві годна була полюбити каждого. То їкось на вобідній перерві зайшов Яник до тої столовки перекусити, підходе до Ларіси і каже:

- Дай мені гарбату і дві блядзі.

В неї вочі полізли на чолку, перепитуєсі:

 - Чьо?

А він:

 - Гарбату і дві блядзі.

Вона сі розплакала, як закричит на весь зал:

- Я, канєшно, може і не святая женщіна, но і не сутіньорка!

А відки бідна мала знати, жи то по-лемківски означало їден чай і два налисники з сиром?

Та Ларіса була така політуща, жи як гмирали її чоловіки, перший, другий і четвертий, ше навіть ноги не позастигали – то вже десь ї тігнуло на скотеки. Колготки на сорок ден, шапку в рукав, варґи в рурку, гуляє на два боки, тай вже когось на другий день повобкидало прищами чи піхурами. Сильно хлопами не перебирала, хоть і не була ше старом порхавком, так в її краях було чось заведено. Тай раз сталосі таке, жи приїжджає чорном волгом якесь велике начальство з провірком. Всьо таке державне, невіть зуби державні. А тілько купони було ввели, ніхто ше толком і не знав, шо з тими папірцями робити, бо кажен день на всьо сі ціни мінєли. Ну силяє Ларіса ті купони на цвєчок, видає робочим порції, а туво комісія надходе, взєли си борщу, відбивне з гречком, посідали тай їдят то їдзенє. Ну а вона шось перед тим була намикитила з шофером зо Заздрости – Стефком Муринком, а він тоди сі лічив на нерви. Ну і він був дуже ревнивий, то підсипав до того борщу порошку від жулудка. Тай всі сі понаїдали, дехто добавку брав, але вже за десіть хвилин були так послабли, жи туалєтів не вистачало і мусили відмінили всі рейси, хто де мав їхати. Ну а саму Ларісу на другий день за таке вигнали з роботи і вислали назад додому. А ше перед тим повозили в баґажніку по полю.

Як видите, наші люди не сильно люблят чужих. Навіть якшо йде їкий молодий в зяті хоть би й до сусідного села, то всьоїдно будут за ним ше років так зо парканайціть підглєдали. Та шо там казати, тьоща буде розмаїті Форт Буаяри на нему загадувала: «Зраня сплят тілько лиґейди; піди скоро накоси крілям, заким роса ше не висохла; натаскай патиків до врем’янки; виведи ялівку на поле, бо мене крижі болят; позгрібай шуфльом гній в хліві; перемалюй бляху на стрісі; залізь на грушку і поправ антену, бо Інтер сніжит; а ти чо ше сі не збираєш на ферму, як вже за пітнайціть восьма?» І так каждого дня, аж поки не мекнеш на празнику зо півлітри і не гримнеш кулаком по столі, шо тобі вже трийціть два роки, наробив вам, мамо, внуків, то бавтесі, а мене не чіпайте, бо я на Десні служив, якби хто сі спитав! Є такі тьощі, жи після того вже троха сі заспокоят, ну або хоть вже будут мовчали. А другі нє - як нароблят алярми на всьо село, жи хто він за їден, шоб так до мами пащекувати, во в Цабанюків така спокійна дитина в зятьох - і робітна, і чемна, а туво сі попало чудо, відразу видко, жи зо Зборівщини. Тай такво хлоп не витримує і валит на заробітки, і чим дальше, тим ліпше. Але, як шьпівав Вакарчук: «Чи повідав ті хтось, жи буде лекше?» Там ти, чоловіче, так само чужий, і ніхто ті бараболі на пательні не всмажит зо шкварками, бо так як твоя мама не гміют, там тілько в фритюрах по штири євро і без квашеного вогірка. І аж тогди до тебе дійде, жи тре було дівку зо свого села брати, а нє волочитисі по районах, бо ти є фест кавалєр…