Блог Ростика Фука та Миколи Шпаковського

В селі не годен без музики. Ше мій прадзядзьо Петро Бакалец їздили з патіфоном на ровери до Веселівки, музику туйво крутити. Чо він так собі то придумав – не знаю, але його жінка Мариня все думала, шо то в него там є їкась курвеґа. В него музика була як сьвіте, а ше мав багато білих лабатих голубів, жи вуркочут, а майстер був на всі руки, гиблював, фіри, вікна, двері всьо. Як був він прийшов з фронту, то троха восліп, бо там земльом му ніби вочі було засипало. Ну і ті колхози понапридумували, сказали, жи мусе ґрасувати. То він хитрий був, хоть і в окулярах, цюп-цюп ті бураки тай каже, жи не виде, то пустили додому. А та музика в него була до старої старости, вічно грала, вилізе си прадзядзьо Петро на стрих, круте на всьо село. То мій вуйцьо небощик – ойцєц Сєрґєй любив його піддурити, включав на два обороти більше того патіфона і то здавалосі, буцімто діти колідуют.

Мій тато так само по весілльох грали ше з бахура. А то, шо мій дідо був головом колгоспу, то виписав їм тотої апаратури і струментів до дідькової мами. Клюб був весь тим добром заставлений. Зібраласі там фест кумпанія: Мілько на бас-ґітарі (то така, жи штири грубі струні), Місько Стець на бубнах і ше був їден приблуда Стефко саксафоніст. А Мілько зо Стефком страшне які колєґи були. Любили си випити на весіллю і бавитисі, хто кого перекрутит на пальці. То Мілько так був раз вкрутив Стефцьови того пальця, гет аж на другий бік, так, жи як прикладав долоню до вока, то пазур дививсі на свого ґусподара. Дивляці всі, а Стефко вже всіма кольорами веселки сі переливає від болю. А грали десь аж за Зарваницьом, яка там нагла поміч в тій глуші? Зачали їго відпоювати горівкою, би троха біль здоймити. Ну тай Мілько так само з того горя сі напив, бо то його вина. Мусіли тато грати за двох, а Місько стукати за трох. Навіть не питайте, як то виглідало, бо Місько і без того так гупав, ніби то креденц з посудою падає.

І такво, кажут, грали, би гостьом було добре. І тойво Місько, а він був з Гудимів троха, так притупував, так притупував, жи оба провалилисі, а на тім місцю, під сценом, колись був виходок. Розумієте, людиська, шо то означає? Всі в гімні, всьо набризком, молодий, молода, староста і старостіна, а ті си кукают по пояс – Мілько з Міськом. То я си думаю, жи то така їм стала кара, бо пару літ перед тим вони так само грали на їдному весіллю. І хтіли си хлопи пожартувати, погиготати, взєли тай понасипали по пляцовиску червоного пекучого перцю. А тоди баби ходили ше в сукєнках, гулєли си ту польку зо своїми кавалєрами, а то всьо сі підносе доверха, разом з тими порохами. То за пару танців гет за шопом плакали як сурми, бо там знизу межи ногами так їм свербіло від того перцю. Та бо і трусів тоди не фест носили.

Розмаїте життє в музиків на селі. То ти тілько в суботу, в неділю і на празники поважний чоловік, бо без тебе танців сі не відбудут. А в будні дні ти як і всі – ґаруєш, косиш, п’єш, получаєш в писок. Хоча, з другого боку, в писок і на весіллю так само получаєш, бо в глухих селах є традиція бити музиків. І чим ліпше вони грают, тим більше биті. Таке враження, жи гульки без крові – то як свиноматка без приплоду. Люди хочут шоу, аби було шо запамнітати. Тепер музики троха мудріші, бо возят з собов шьвітло, дим і ше шось там. Во як той Олько Петришин. Коли зачує, жи його будут били, напускає на півсела диму, в той час скоро скручує мінідіск і йоніку, тай хода додому. А гроші бере наперед, шоб потім вже не вертатисі.

Люди ше кажут, жи з музики і маляра нема вдома господара. Люди всяке балакают аби балакати. А самі знают по два стопчика з каждої пісні і всі пльотки на селі. Ну а той музика то десь сі мусив вчити, би всім решта догодити, жеби на вісілльох і єнчих свєтах трумкати. Доїжджив з пересадками з тими велицьозними красими торбеґами до бурси, гет сі руки обривали, але ніц, теперкай знає на зубок пітсот пісень і якшо невіть не знає – то шось придумає. Тай той самий Приступів Русланьо здаєтьсі вчивсі був на їкогось вчителя по мікробіології, але в тій бурсі знюхавсє з фізкультурниками, так і зачив співати, бо в тих була гітара, штириструнна, з тих ліпшіших. Ну тай вже го десь все кличут на бальовиска, бо забавний тай гміє попадати в ноти, як то кажут. І ше кажен хоче мати з ним знимку.

А ті люди поважают музиків і сміюцці з них в той самий час. Поважают, бо можна деколи на весіллю під їкусь жалісливу пісню сльозу пустити, або під мєдляк злапати Славку Яструбецку за сраку, бо так того хтів ше зі школи. Але вічно їм шось від тих музиків тре: за єдних повідают, жи то пияки, другі бабніки, а треті на роботу не ходят. А ви попробуйте після двох весіль за тиждень на роботу піхчи. А ше як весіллє з пересувинами пару день? Яка ту робота? Як казав Місько Стець: «Курча ляґа! Та я за тими бубнами за вечір так сі нароблю гет ніби мном три гектари поля виорали…». Воно тілько сі збоку так здає, жи то просто, а ти струни купи, начепи, якусь колонку знайди, би не хрипіла. Повідав Ґєнко гітарист, жи в музиці є сім нотів, а струнів мав шість. А як сему раз чіпляв, то так і забило їго током, бо забув гітару з резетки витєгнути. І ніхто не знає – до раю він попав чи до пекла, бо горівки не пив, але фест матюкавсі…