Блог Миколи Шпаковського і Ростика Фука

Аво на тамтій неділи Юрко Матвійович Щук приплив катером Танцоровим до своїх малих до Гамерики, штат Балабана. Надвигав закруток, вельветових сорочок і невіть два мішки макулатури, аби вигідніше здати ніж в Тернополи на пісєчому базари. То забрали в музей. Нє, ну не його штурпака, а ті всі ґазети «Комсомольская Правда», бо то рарітєти і ше шось вони там були таке сказали, ніби в них можна розшифрувати політику партії. Бо таківо ті люди там мают вибади. А той Юрко Матвійович сі тіше і як все – гроші наперед рахує, пальці слине, чуть сі не вдусе. То виписали му їкогось чека, а він подумав, жи то якись купон на лікарства чи хліб тай пішов вислати його своїй старій. А марки купував в мексіканців, на вулици, наслинив, приклеїв і забувсі хлопака. На штири дни.

Як проснувсі, то зовидів, жи він десь посеред лісу коло їкогось булота, весь вобкусаний комарами і ше дідько знає їкою хулєрою. Всьо свербит, голова пухне і тріщит. Ні лахів, ні грошей нема, а в тім лісі но змії розмаїті сичат. Рішив вобмитисі троха, підійшов до того болота, знайшов де чистіша вода, запхав писка, а там його ше валігатор вкусив за вухо. Добре, шо малий ше був, тілько поцямкав, відкусити не зміг. А най його нагла кров залєє! Ніч глупа, людий нігде нема. Рішив переночувати на дереві. Привізавсі до гіляки ремінцьом, би часом не хпасти (то він так в дитинстві вичитав в книжці про Рубінзона Карузо), вобняв стовбур, тай зачив думати, шо то з ним сі стало. Хлоп був не дурний, то відразу рішив, жи то був клей на тих марках, бо за дві мінуті спаралізувало му язик, він відключивсі і весь той час, шо спав, сниласі йому верховна рада і доляр по вішім.

Як він вже сі виспав, продер сліпаки тай почив сі розглідати. Ліс був чистий, жадного тобі папірчика чи флєшки з пива. Дивитьсі, аж ту якесь такево чорно-біле таке як котик під деревом ходе. Зліз Юрко Матвійович з того дерева тай взєв си го на руки. А воно сі лаще, фостиком махає, тішисі, жи го тулят. Шкода стало старому звірини, то взєв си під паху тай попендзлював шукати хати своїх малих. Добре, жи попри дорогу їхали поліцаї, бо підкинули до самих дверей. Толкували ше му шось, жи не можна таких котєтів до хати носити, але раз він так си хоче – то най сам мастит си голову. Хлоп моцно подєкував, ну і пішов вобживатисі. Малі ше були на роботах, але вже встигли замельдувати го в розшук, бо невіть по тілівізору передавали, жи такий то і такий то десь подівсі, гет Матвійовичу чуть щека не вилетіла, так сі спереживав хлопака. А як дітиска поприходили додому, то вже гет не могли сі татом натішити. Див’ятьсі на того котика і кажут, ану викиньте, тату, го з хати. А тато повідає, жи то файне котєтьо і якраз в той момент воно сі так напудило, бо не знало, шо сі робе, піднесло фіст і порскнуло на стіну. Бо то був не котик, а скунс.

А той весь сморід розійшовсі на пів їхного села. Поприбігали люди попід хату, зачили факами їх крити, бо воно буде дві неділи сі тримало, гет пожарніки приїхали всіх евакуйовувати на карантін до штату Місіпісі. Ну але де старий годен був знати, жи то такево срантя в Гамериці по лісах жиє? По лівізору вдома показували но їдних комбоїв на конях, жи пасут людску ялівку десь на полях і ганяютьсі за дикунами без трусів, бо ті в них горівку крадут і гусей, би си пір’є на голову повчіпляти. Ну їдним словом, привезли їх на тую Місіпісі, а то така велика річка, як ніби Дністер, Збруч і три Стрипі докупи. Поселили їх в палатці з червоним хрестом на самім березі. А Щук був страшне яким рибаком, вони все зо старим Кобликом в Касперівці їздили, як мали час. Накопав хробаків, зробив си вудку з патика, вкрав троха жилки в медсестри і фляшку вина, аби з корка поплавок зробити, закинув і чекає. Аж ту як зачило клювати, чоловіче, тягне гет ніби катєр. Люди му кричат, махают, аби кидав в кібену мать ту затію, бо затєгне на середину річки і з’їст! А він нє, зацьонтий був, наполовину лемок, наполовину волиняка. Закликав малого, внуків, разом цафнули і аво на маєш: сом на стосімдисєть кільо! Приїхало СіЕнЕн, зачили го знімати на всю країну, розмаїті журнали з ним на першій сторінці зачили випускати. Розкрутивсі хлоп.

Тай вже більше не мав він спокою. Приходили до него як по свічену воду, то декому почив на картах ворожити, а декому на фусі від кави чи на паленому піру, викачував яйці і невіть назад їх закачував, підкурував від слабости свіченими віночками, мусів сі якось крутити чоловік, Щук був так з пеленок навчений. Але як з ним сі знимкували – то грошей не взєв, все вогорив, жи забагато слави – то забагато слави. Наскладав він троха грошей тай переїхали з малими в якись посьолок, всьо чисто, тихо, рай. А ту на маєш, на другий день приїжджают якісь, всьо не по-нашому шварґоче. І почалосі туву-во: стрілянина, самальоти літают, танки їздют. Матвійович набравсі страху, зворохобивсі, бо про войни чув ніц-но страшне і нездале. Нарихтував бігом до красої торби їкихось консервів з холодильника, десь зо стриху потігнув гарпуна на акулу, тай повалив до фіртки, чекає вже тої офензиви. І десь так-во за годину їдут попри него на мотоциклю трох в формах і зо совєцким прапором, всі в гелмах і з ружжами. Щук з перестраху чуть в штани не наробив, але думає – жи на чужій земли шей від москаля було би бігме смішно гмерти. Затаївсі наш Юрко Матвійович за кущом і такво-во вискакує посеред дороги, цілисі гарпуном в тего мотоцикля, а ті і не сподівалисі, давай завертают керівницю набік та так фест, жи заїхали в вітрину продуктового. Гет вже потім оказалосі, жи то кіно про другу світову войну знімали.

Але фест, видко, знали мериканці про тую войну. Де то хто таке видів, жеби сцену про взятіє Берліну знімали на фоні кактусів, негрів і бізонів? А москалі на Захарлі-Дебидсоні з колясков від БеЕмВе каталисі? Підійшов Матвійович з тим гарпуном до їхного режисера, дав пару раз ним поза плечі і зачив розказувати, з чим то його дідо волиняка на німців йшов і як воно було. А той режисер виявивсі якимось дуже популярним в шьвіті – Штефко Шпільберг. Як каждий порйадний жид гмів по-польски балакати. То ту якраз Щукова лемкуватість помогла і вони троха на міґах, а троха пашталаканням врозуміли їден другого. Назначив Штефко нашого Юрія Матвійовича консультантом по совіцких ділах в тім кіні. Підписав з ним гонорара на двісті тисіч долярів, шей старого Форда подарував. На тім сі розійшли. Аж тут через рік приходе му лист з Гулівуду, а в нім такево: «Дуругий містер Щук. Ваше з містером Шпільбергом кіно «Москалі в Європі» нуміноване на премію Воскар, котра сі відбуде за тиждень. В кунверті знайдете білета на літак першої кляси і триста долярів на поридного ґаздюма. З повагом, Круз Кастіліо». Ну та шо робити? Тре летіти. Вже в самім аридромі чекало на него те саме СіЕнЕн, Бурак Вобама і ше їкийсь генерал, який причоскою чось дуже нагадував Андрія Прокопіва. Куроче, виграли вони того Оскара, а Юрій Матвійович Щук став хлопом року в Америці як рибак, шаман і консультант. Зачили возити його по всіляких семінарах, графік розписаний на три роки наперед. І тілько вночи, перед тим як затулити змучені вочі, каждий раз стікала по пампулі скупа хлопска сльоза, бо дуже вже скучав за старою халабудою і бичком десь там далеко в Золотниках…