Пишу півхати і машину вугля, - так все кажут моя бабця Анєля. А кажут так, жебим сі вступив з хати. Ну не то шо я їкись там бамбула, але ше ніц і не наскладав. Ну а з чого маю наскладати, як зарплати вже три місєці не видів? І постив, і до Зарваниці ходив, всьо біля хати робив. А мав’ім кобіт всілєких, з міста, села, чорних і білих, але вночи вони всьо рамно їднакові, нема шо рівнєти, всьо сі нарівнює під перином. А любови для любови заракій замало. Бо не кажда ті дась полірувати ї на капоті, від тего капоту того то всьо тожи залежи, би не вгнути каблуком. А ше би ї колготки до значка не подерти. Але і від значка залежи не менче.

Колись і любов їкась любовніша була, чи шо. Люди жили без кумплюторів, ходили в гості їдне до другого, виділисі в неділю коло церкви або г місті на базари. Я памнітаю, жи моя Стефка жила за два села від мене, ходила зо мном до їдної кляси, але не все, бо їх постійно на полю як не снігом засипе, то ґвадзя після дощу. Але я так чекав на ню, попросивсі в вчительки, аби посадила нас разом. Так і просиділи вішім років за їдном партом. Потім вона до Теребовлі поїхала вчитисі, а я до Чорткова, а ше потім до войска забрали і я їй листи писав, а вона мені. Прийшов’ім з армії, засватавсі і вже за три неділи сі поженили. А теперкай думаю: а на їкого дідька то всьо треба було? Ну але баба мусе цабанити, то ше від Єви пішло.

Я всілєке вже чув’ім, жи може бути постарша кобіта на трох роботах і добра, ну або менча, до школи ше ходе, але начитаєсі тих книжок за літо, а задают там зара не знати шо, хіба шо про знедолених. Тай нема кому вірити. Я все перевірав їдно – якшо бабиско не годно зварити борщу і пирогів, то довго не протєгнеш, хіба на заробітках. Бо так замолоду є, наобіцєє, а на другий день забуде, хоть і видко, жи той засос на шиї був з її писка, без передного зуба і ше варґи до крови покусані. І труси на штахетох. Тай шкарпєта з лівчиком тожи, рано всі то зобачили. Тай си думаю, жи та Єва і той вуж то не просто так сі знюхали, хоть він і перший до ньої приставав.

Не їдно кіно любовне вже по лівізії показували, а моя всі серіяли памнітає ше з Рабині Дінозаури. І в каждім кіні всі сі гризут через тую любов. Та приїхала з села до міста прибирати в багачів в хаті, то вже панич в неї сі влюбив і до дзюрки йому, жи вона зачірхана тай з гнилими зубами – любе і всьо тут! Мама з татом їго відмовляют – та сину, дивисі-во, яка файна сусідка, з вищом освітом, воб’єднаєм хати докупи, тай будете мали купу ґосподарки. А та наймичка зо села свого не попустит. Сільські дівки все їдут до міста, аби сі вженити на багатшому – шо в нас, шо в Мексіці, шо на турках. Потім попереписуют всьо багацтво на себе, чоловіка втруят і будут сі слинили з його сусідом, заким і в того хату на себе не відсудят.

Через то в моді є сердечка, бо так хлопи слабуют, влюбивсі-задививсі, зле шось си понапридумував і на рівному місцю маєш інфаркта чи інсульта. Тай толку з тої китайскої відкритки, жи музику грала на перше цільованнє з альмінськом долинов і морозивом в чукуляді вкупі. І всьо було таке чемне, жи навіть не перґне. А вона так любила тую музику, жи не їден раз переставляла в ню, в тую відкритку батарейки. І як вже пішло до вісілля – то її колисічні зачили ті на домашний видзвонювати, балакати, яка вона нездала, жи того і того не гміє зварґолити, бо шкода їм, жи хтось їнакший.

А є такі, жи всьо життє сі мучат з тим чуством. Бо він все мало балакав, встидавсі навіть свіжини попросити в бабці як свиню заколют, хоть той запах їму фест в носі крутивсі. Ну а до дівки підійти – то ше тяжче. І буде він її любив, але ніц не скаже, но буде дививсі як вона з чужими бахурами по діскотєках на вісьморках їзде, як вони її за сраку лапают і цілюют моцно з язиком, за цицьки мацают на людьох. І дав би тому кавалєру в писок, але битисі не гміє ше ліпше ніж вогорити. А потім вона сі віддаст за контрабандіста з Закарпаття, втікне на мадяри, тай на тім сі стане. А він буде ціхонько плакав під ковдром разом з півлітром і молив на вервичці, аби не втратити її в наступнім життю, бо там він сі вивче на дипломата…