Блогер, письменник та директор з маркетингу на Громадському телебаченні — Марк Лівін, який народився у Івано-Франківську, а зараз проживає в Києві — розповів ДОБІ про новий твір "Бабине літо", творчість, життя, книги, розвиток та дитинство. У Тернополі буває доволі часто, а нещодавно розповідав тернополянам про свою книгу "Бабине літо".

Коли мені було 18 років, мене кинула моя дівчина. Мені захотілося показати їй, кого вона втратила. Це дало мені поштовх до того, аби написати першу книгу. Це була повість "Життя та інша хімія", в якій я цю дівчину вбив. Я виклав текст в інтернет і книга стала досить популярною. За перший місяць її скачали понад 2 тисяч людей. Після цього мене почали запрошувати на різні читання, фестивалі і знайшовся видавець, який надрукував тираж. Його розкупили на Форумі видавців, хоча книга була у вільному доступі. Саме так і розпочався мій літературний шлях.

Я себе пробував в різних напрямках: писав есе, верлбіри, вірші. Але це все закінчилося після ситуації з Юрієм Винничуком. На фестивалі "Ї" він звинуватив мене у плагіаті і був правий, бо я мав сильне бажання залишатися на хвилі мережевої популярності. А той вірш набрав багато "лайків".  Він вчасно повернув мене до реальності, бо я задумався над тим, чи маю бажання писати в такій формі і вирішив зосередитися на прозі.

Я присвятив написанню "Бабиного літа" один рік свого життя і можу впевнено та свідомо сказати, що це моя перша повноцінна книга, в якій зміг себе реалізувати. Це історія про десятилітнього хлопчика, який приїхав на літо до бабусі і дідуся. В нього все було добре, хоча був передостаннім у шерензі і його це дуже хвиювало. Однак, батьки його відсилають на літо в село і він розуміє, що з цього моменту його життя буде вже зовсім іншим. Коли приїздить туди, то звичний стан речей змінюється на щось інше. З одного боку, тут описуються всі деталі, які кожен з нас мав у своєму дитинстві, а з іншого — ряд проблем, які допомагають йому ставати дорослішим.


В предметі дитинства, то історія цієї книги — автобіографічна. Коли її писав, то боявся оголеності. Це те саме, що вийти на публіку голим і тебе всі побачуть таким, яким ти є. Я думав, що комусь така щирість в наш час може здатися або неправдивою, або нею занадто сильно будуть перейматися. 

"Бабине літо" всім підписую таким побажанням — "Завжди будьте сміливими. Це щастя". Тим, хто хоче стати письменником, раджу вибрати якийсь напрям, який зможе привести до успіху. Перший шлях — фестивальний, де ти презентуєш свій твір і бачиш реакцію людей, яка показує тобі чи правильно ти розвиваєшся. Другий — це соціальні мережі і медіа. Так ми можемо отримувати вже певну аудиторію, яка скаже свою критику чи похвалу. Ну і звісно третій шлях — це писання до того часу, поки ти сам не зрозумієш, що цей твір вже можна публікувати.

У мене є люди, які точно скажуть, що не так і до їхньої думки я завжди прислухаюся. Це мої рідні, друзі, близькі, колеги. В письменників є така властивість, що вони не вміють самі презентувати свою книгу. Тому, передмову написала Катя Бабкіна, а післямову Любко Дереш. Критики розділилися на дві сторони. Одні кажуть, що "Бабине літо" — прорив, щось нове, а інші — диктант за 6 клас. Але всім вдячний, бо перші радують моє его, а другі кажуть правду, бо хлопчик по-іншому написати не міг.

Кожен з нас має бажання одягнутися в щось "домашнє", лягти в ліжко і дивитися фільми. Коли в мене виникає таке, то я бунтую і стараюся одразу ж чимось зайнятися, щоб побороти цю лінь. Я намагаюся розприділити свою енергію на різні напрями, щоб самореалізуватися. Крім того, що пишу, ще працюю на "Громадському" і заснував флешмоб "Бук Челендж". Якщо набридає чимось одним займатися, то орієнтуюся на іншу свою сферу. 

Я завжди прокидаюся о 7 ранку, п'ю каву чи чай і йду на роботу, на якій паралельно вирішую інші справи. Кожної п'ятниці планую наступний тиждень. Нічого особливого, але сприяє тому, щоб я насолоджувався кожним днем і робив тільки те, що мені подобається.

Я немаю вищої освіти. Мені стало сумно і нудно перебувати на лекціях в університеті і тому на 3 курсі вирішив цим не займатися. Паралельно я почав працювати за фахом в газеті, потім переїхав в Київ, почав писати, спілкуватися з людьми, працював в різних установах і нарешті дійшов до того рівня, коли мені не треба якоїсь посади. Тому тим, хто хоче чогось досягти і не йти стандартною дорогою, а розвивати себе в якійсь діяльності — хочу побажати толерантності та неупередженості. Робіть так, щоб кожний наступний день ставав кращим за попередній.