Іспити — то дуже нервозно, але не так нервозно, коли зранку за дві години до екзамену приходить бліда подруга-одногрупниця, каже, що їй щось не добре, і плавно падає, зсуваючись по дверях сусідньої кімнати, витончено втративши свідомість. Ми з сусідкою наложили цегли й сонність пройшла, як нацисти по Польщі. На щастя, подруга швидко отямилась. 

— Ти точно їдеш на іспит? — питаю. 

— Мушу. 

Ото я називаю «дебільний альтруїзм», бо ніби й відповідально, але нікому від того не легше. Вчора її цілий день болів живіт, та так болів, що ледве ходила. Ввечері я благополучно накачала її знеболювальними, а тут таке. На щастя, в нас автомати, тому ми просто приїхали до університету, отримали п’ятірки і повернулися в гуртожиток. Вирішили, що вона поспить, тоді підемо до лікаря. Поспала. Починаємо робити щось середнє між «збиратися» і «нудитися в ліжку». Вигляд у неї кепський, але що тут зробиш. 

— Пройдися трохи по кімнаті, подивимося, чи ти годна ходити по-людськи. 

Піднялася вона, трохи пройшлася. Бачу: різко біліють губи і ноги підкошуються. 

— Нє, мала, тут треба викликати лікаря. Дзвоню в поліклініку студентську. Кажуть, щоб подруга сама прийшла, і мої пояснення, що ходити вона не може, сприймаються на нуль. Ідіоти. Дзвоню на швидку. Кілька диспетчерів динамлять, бо в неї ж не сердечний приступ, але нарешті вдається викликати машину. Чекаємо. Йду попередити вахтершу, яка починає на мене кричати так, ніби я винна у всіх бідах її і цього світу. Бо, бачте, студенти в нас ніжні - чутьшо, 36.7 - зразу швидка. «А вам то яка в чорту мать різниця?» - думаю. 

Хвилин через 20 в кімнату прибігає дівчина якась, каже, що приїхала швидка і треба спуститися вниз. 

— Ходімо, я Вас проведу, подруга на четвертому поверсі живе, – кажу я спокійно. 

— То єсть ми далжни падиматся к нєй в комнату шолі? Пускай бистра спускаєтса! 

—  Та вона свідомість втрачає, не може. 

Медсестри крутять пиками, бурчать якусь чухню між собою і я веду їх в кімнату. Ліфт чомусь не працював, і вони вирішили, що коли на мене почнуть "арати", як бісові суки, то він запрацює. Але ні. Довелося йти пішки АЖ!!! на четвертий поверх, слухаючи їхні бідкання на свою долю, на мене і на холод в гуртожитку. Подругу оглянули, їдемо в лікарню. Ледве добралися до машини швидкої, оскільки кожних кілька метрів вона непритомніла. Тому їй дали вату з нашатиркою.

— Нюхай. 

Приїхали в лікарню. І тут починається найцікавіше. Лікар дає мені список ліків, які маю купити. А я ж топографічний кретин, який опинився в сраці Києва, не знаю ні район який, ніц! Пояснює, як дійти до аптеки. На диво, доходжу, але на дверях табличка: «Аптека закрита з технічних причин». Блін! По-перше, «зачинена», а по-друге, що мені, робити? Навколо ліс і людей взагалі немає. Йду шукати цивілізацію. Біля лісу мене стрічає загін собак. А я ж люблю собак, чесне слово, але коли зграя їхня біжить на мене, скажено гавкаючи, то не дуже люблю. «Блядська Данія, п-ць всім сподіванням». І, цитуючи Подерев’янського, стою на місті, бо воно мене й так догоне, а шо робити. Але пси просто обнюхали і далі гарчали. Помало йду без різких рухів, так і відчепилися від мене. 

— Оце жесть. 

Але жесть, насправді, була далі. Уже сива і налякана бачу якогось чоловіка, стоїть спиною далі і шось там робить. А в мене ж зір поганий, окулярів на собі не маю, бо скоро збиралася. Підходжу ближче, а в нього, сокира! Але він вже мене помітив, тому я, мало не заїкаючись, питаю: 

—  Добрий день, скажіть, будь ласка, де тут найближча аптека? Мужик чітко і лаконічно бере сокиру в руку і показує мені нею на той бік, звідки я прийшла. 

Навколо ліс, ні душі, зарубає —  фіг мене хтось знайде. «Ну що, Войтків, ти прожила гарне життя, хоч і коротке. Хай одразу зарубає, лиш би не гвалтував, бо такий некрасивий, аж фу». 

— Але вона зачинена, може, тут є ще якась? — питаю я, аж руки трусяться від страху. Почав щось пояснювати, але я навіть не слухала, просто дивилася, аби він різко не вбив мене. Подякувала, швидко йду геть, обертаючись кожних кілька секунд, бо ж раптом. Нарешті цивілізація. Знаходжу аптеку, даю гроші за ліки, йду. 

— Дєвушка, ви лєкарства забилі. «То вже дурка, мать вашу» - думаю. Отже, маю здоровий кульок різних тендітних баночок. А то ж слизько, а кульок тоненький. Але то ще нічого. Бо далі мене стрічають ті самі скажені пси. 

— Ну ЗА ЩО! Гавкають, лапами мазають мене, один дострибнув до рівня кулька і легко вкусив мене в руку. «Ну, хоч пакет не прокусив і ліки цілі», — думаю я, а альтруїзмом аж пре. 

Нарешті занесла ті дебільні ліки. Подругу ложать в лікарню, медсестра м’яко натякає мені, що пора валити. Залишила подрузі всю готівку, бо їй же більше треба і пішла шукати дороги. Де я, що я - хтозна. Медсестра пояснювала, як дістатися до найближчого метро, але я нічого не зрозуміла (кретинізм топографічний). Йду - хоч плач. Питаю в охоронця з лопатою, де тут зупинка якась чи що, бо треба хоч якось вибратись. Щось там пояснив, запам’ятала тільки, як до зупинки дойти. Сокира, лопата - супер. Йду, оглядаюся назад. Бачу, їде тролейбус, пише на ньому «Палац спорту». Ну, хоч туди доберуся. У тролейбусах я не їжджу, тому ця категорія транспорту для мене, як китайська азбука, тому питаю в якоїсь дівчини, скільки тут платити за проїзд. 

— Трі рубля,  — каже і сміється з мене, як із дебілки якоїсь. Ну, блін, я ж не їжджу тролейбусами, звідки мені знати. Кладу гроші у таке віконечко біля водія, пересуваю комірку в очікуванні, що він дасть мені квиток. А він, чук, — назад пересунув. «Ти що, ідіот?», думаю. І, чук, ще раз до нього пересуваю. А він знову мені. «Пішов лісом», думаю. Але штраф за безоплатний проїзд 60 грн., а я маю біля себе лише 5 грн., які дивом знайшла в рюкзаку. Питаю в якоїсь жінки, де то платити треба і знаєте, що? Вона виявляється кондуктором! Починає на мене кричати, що оштрафує і т.д. Люди втикають, ржуть. Але таки дає квиток. І що, кладу в рюкзак, стою. 

— Здрастє, дєвушка, єво закампастіравать нада. 

— А де оці штуки, аби закомпостувати? 

—  Ой, давайтє я сама уже. Аткуда ви толька бірьотєсь такіє... «З вагіни» - думаю. От і Палац спорту. Виходжу. І все б чудово, якби в мене не залишилось 2 грн., а жетон коштує 4 грн. «За що, ну, ЗА ЩО?». Попросила 2 грн. в якогось чоловіка, дав тільки гривню, мудак. Попросила ще гривню в жінки, так і добралася до гуртожитку. Стою вже під гуртожитком, курю. Цю історію можна охарактеризувати однією цитатою з кінцівки короткометражки Мак Донага, а саме: «Какой же сіводнях-вий день!». Ай справді, день так собі, але я вижила, тому собі спокійно покурила, вислухала крики збішеної вахтерші через те, що забула взяти з собою перепустку і гарно попарилась у душі. Просто хочеться закінчити тим, що нам потрібно бути добрішими одне до одного. От я була доброю, тому не дала по пиці ні вахтерші, ні медсестрам, ні собакам. Але я ж не щодня на антидепресантах, тому шукаймо гармонію в собі і не порушуймо внутрішньої гармонії ближніх своїх, бо ж різне може бути :)