Ніякої ялинки у наших предків не було. Звичай прикрашати ялинку поширився від німців. Під час Першої світової війни Російська імперія бойкотувала цю традицію – бо ж запозичена в Німеччини. Радянська ж влада з часом повернула ялинку в календар, аби викорінити народну різдвяну обрядовість.

Піст – поняття східне. В Індії чи Палестині люди можуть поститися. Наш клімат не сприяє цьому. Тим паче, християни постять перед Різдвом, однак Новий рік святкують з усім розмахом, а далі знову постять. Як таке може бути? У рідновірів посту взагалі немає.

Різдво є давнім праукраїнським святом. Символізує народження Сонця (збільшення світлового дня), звідси й назва – Різдво Сонця, Світла. Цьогоріч ми відзначали його 21 грудня, у найкоротший день року, день зимового сонцестояння.

Традиції Святвечора збереглись від язичництва. Ми урочисто печемо коровай, а також обрядовий різдвяний хліб – корочун. На столі має бути 12 страв на честь 12 місяців, а не апостолів. Традиція куті є нашою, прадавньою. Старі бабці знають, що варити зерно має жінка, а мак терти – лише чоловік, і бажано наймолодший у сім’ї. Усі страви готуються з продуктів, які родить українська земля. Саме тому ми їмо лише ту рибу, яка водиться у наших річках. На Святвечорі є й свинина, найчастіше смажене порося. Вепр символізує початок нового часу. Його наші пращури приносили в жертву Богам. А птицю не можна їсти. Згідно з повір’ями, саме птахи допомагали заснувати світ. Про це йдеться у давніх колядках.

Люди зазвичай не розуміють сакральності Дідуха і не знають, як з ним поводитися. Дідух – це місце перебування Старших Родичів у хаті протягом усього циклу зимових свят. Ми власноруч висіваємо зерно (ячмінь, жито, пшениця, овес), жнемо його і з колосків робимо Дідуха. На Святвечір заносимо до хати та посипаємо його крихтами короваю на пожертву для пращурів. Дідух стоїть до Новоліття. Обмолочується тільки чоловіками, зерно змішується з посівним, і на другий день бодай жменька висівається. Це засвідчення безперервності та циклічності життя.

Багато хто до Різдва виготовляє солом’яного павука просто як прикрасу. Але це своєрідна тривимірна модель світобудови, на зразок світового дерева на рушниках. Завдяки йому ми весь рік перебуваємо під благословенням Божим. Коли новий павук вже готовий, старий спалюється.

Жінка, яка засіває чи колядує, добра не принесе. Це повинні робити тільки хлопчики, парубки, чоловіки. Вони «вносять» побажання добробуту, статків, а жінка «приймає», а не навпаки.

Наше Водосвяття – це вшанування Богині Дани. Святкуємо 4 січня, коли Сонце є найближчим до Землі й найпотужніше передає свою енергію воді. Водохреща ж святкується із запізненням, тому вода вже не має такої сили, як два тижні тому. Вода – це жіноча стихія, тому певні обряди в цей день проводять тільки жінки, використовуючи архаїчні замовляння. Воду використовуємо для купелі маленьких дітей, для оздоровлення, для очисних вмивань.

Вода повинна набиратися тільки після сходу сонця. Набрана затемна може вбирати в себе надмір енергій, з якими пересічна людина не впорається. Єдиний виняток – зоряна вода – жіноча магія на вроду, кохання, здоров’я тощо. Та й то вода набиралася звечора ще за сонця, а тоді вже в хаті ставилася в глечику на підвіконня – щоб «зорі в ній скупалися».

Щедрують навесні, на Новоліття, саме тоді «прилетіла ластівочка». Новоліття, або господарський Новий рік, святкують з першим весняним молодиком – молодим місяцем, який випадає найближче до Великодня (весняного рівнодення). Саме тоді земля починає відтавати, і можна сіяти ярину.

Наталя КОЛОДІЙ

Фото з архіву Ігоря Аркуші