багато моїх побратимів. Тут Дмитро Ярош, якого я знаю особисто понад 20 років. Він належить до дуже вузького кола людей, яким я довіряю, – розповідає друг «Гатило», командир другої штурмової роти п’ятого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».  Тут я підпорядковуюсь людям, які адекватно оцінюють ситуацію в Україні. Наші підрозділи не просто готові віддати своє життя за Україну. Вони чітко усвідомлюють, якого дідька вони тут, чого хочуть і що повинні робити. Як не парадоксально, у військових підрозділах ми часто бачимо людей, які не готові воювати. На щастя, зараз частково цю ситуацію виправлено. Але і досі наші Збройні Сили не є повноцінною армією. ДУК, від часів УПА, мабуть, це перша формація, яка не переймається своєю легалізацією і офіційним статусом. Це люди, які взяли в руки зброю і захищають Україну, хоч юридично вони досі поза законом. Але вони діють, як кожна нормальна здорова людина. Бо наша держава, її цілісність в небезпеці. Все ж ми не партизани. Ми не ховаємося в лісах, а разом з офіційними військами воюємо на передовій. Це не партизани, а нова армія. Я її називаю народною. Хоча б тому, що матеріально її повністю забезпечує український народ. Це продовження справи ОУН-УПА. Я вчора повернувся з Канади. Офіційно представляв Добровольчий Український Корпус як військову формацію і «Правий сектор» як політичну силу. І вкотре пересвідчився, наскільки нам довіряють люди. Як готові допомагати. Не на словах, а конкретними справами. «Правий сектор», звісно, не підпорядковується Міністерству оборони, МВС чи СБУ. Але ми маємо чітке військове злагодження з усіма без винятку командирами, які беруть участь у бойових діях. Це контакти на рівні нашого керівництва і керівництва підрозділів, які перебувають безпосередньо на фронті – від командира бригади до комвзводів. На передовій ми одна команда, хоч і з різними завданнями та можливостями. Проте, на відміну від військових, ми маємо змогу адекватно реагувати на нестандартні ситуації. Військові, натомість, залежать від наказів згори.  Відбувається позиційна війна. На щастя, ми зупинили рух ворога вперед. Але наше завдання – бути готовими до будь-якого розвитку подій. На жаль, війна показала що в Україні немає боєздатної армії. Тому бачимо своє завдання не лише в безпосередній участі у військових діях, а й у формуванні нової народної військової сили. Якщо нападники і надалі наступатимуть, ми мусимо бути готовими організувати партизанський рух, опір у містах. На випадок, якщо ворог обере шлях дестабілізації країни, ми готуємо групи, які діятимуть у них в тилу. Щоб закінчити війну, треба мати сформовану націю, згуртованих політиків, для яких найбільшою цінністю є Україна. А також створити дієздатну армію. Не зможемо виконати цього, не буде жодних позитивних змін. Уявімо ситуацію: в коридор вашої квартири зайшли люди і попросились переночувати. Ви їх пустили. Але на ранок вони заявили, що коридор більше не належить вам, бо вони склали там власні речі. А за деякий час захопили вже й кімнату. Це наша земля. Є хороший вислів «земля це єдине, що більше не виробляється». Ми не можемо її віддавати. До того ж, мета Росії – не Донецька чи Луганська області. На їхніх танках написано: «На Київ». Їхня мета – війна, дестабілізація. Вони хочуть всю Україну. Окупація території – це ракова пухлина. Якщо її терміново не знищити, вона пошириться на всю Україну. Змиритись із втратою двох областей означає приректи себе на втрату решти територій. А населення, якому не подобається Україна і українці, вільне їхати в ту частину земної кулі, де їм буде добре. Це непросто. Але для таких іншого шляху немає. Не треба міфологізувати боєздатність Росії. Так, їхня армія більша та сильніша. Але чи є там достатньо людей, які готові помирати? Так, там чимало зомбованих людей без мізків, але більшість не самогубці. Очевидно, що Росія прорахувалася у військовому та політичному плані. В Москві, здається, розраховували, що значна частина України ляже під них. Героїзм захисників нашої Батьківщини заскочив їх зненацька. За їхніми звітами, ледь не 90% населення мало б підтримувати Росію. А зараз вони побачили, що це навіть не 10 відсотків. Власне, це і є основним чинником, чому вони не ідуть в наступ. З кожним днем навіть у зомбованої частини українців все більше відкриваються очі. Навіть у тих, хто раніше був сліпий та глухий. Ми стаємо сильнішими з кожним днем. В Росії були шанси влітку взяти швидкий старт, коли наша армія була ще слабкою. А тепер їм буде дуже непросто. Навіть якщо вони зможуть дійти до Києва – що далі? Будуть змушені повертатися. Думаю, вони це розуміють. Це тільки на карті так виглядає, що лінія фронту не рухається. Ми зупинили розповсюдження метастаз, проте сама пухлина залишилась. І ми її шпигуємо ліками. Виявляємо ворожих агентів. Працюють партизанські загони. Готуємось до операції з видалення! Це війна. Ми виходимо з ситуації, що склалась. Україні бракує не лише хорошого озброєння. Є величезний брак адекватного керівництва. Як тільки цю проблему буде вирішено, ми цей наріст видалимо. Я не Ванга. Важко зазирнути аж так далеко. Фронт привчив жити сьогоденням. Якщо дожив до вечора, то вже добре. Перемога однозначно буде наша. А будь-яка перемога це лише старт до наступної роботи. Певна частина людей після цього має піти у силові відомства. Люди, які можуть знайти себе у політичному русі, мають розвивати нову політичну силу з урахуванням колосального досвіду, здобутого нами. Майбутнє «Правого сектора» у його людях. За матеріалами Сергія Легіня