Блог Зоряни Биндас

З Сергієм потоваришували кілька місяців тому. Він — десантник, зараз там, де гаряче і шумно. Йому 23. Родом з далекого села на Харківщині. Приїжджав у Тернопіль на кілька днів у військових справах. Показую йому місто, Сергій розказує про себе.

— Знаєш, я не за гроші пішов, бо багато так думає, у нас зарплата 8200, якби навіть не отримував зарплати, все одно був би там. Бо це мій обов’язок...

— Не страшно?

— А чого боятись? Усі ми колись помремо. Єдине, за чим би шкодував, що не встиг залишити нічого після себе, дітей поки нема. І дівчини теж нема. Хто захоче такого, як я, якого треба постійно чекати? — опускає очі.

Сергій підписав контракт до закінчення особливого періоду, сказав мамі, що лише на 5 років. Батьки Сергія думають, що він десь у тилу.

— Не хотів казати, у мами хворе серце. Але не міг інакше. Я мушу бути там, де є. Я ж давав присягу захищати Україну, для мене це найбільша честь.

Голос Сергія глибокий, твердий і впевнений. Саме так і повинні говорити військові, думається мені...

На вулиці допомагає незнайомим жінкам нести важкі валізи, а п’яним незнайомим чоловікам — не замерзнути в снігу. Він насторожує вуха щоразу, коли чує дитячий плач чи вигуки. Сергій не дозволяє мені платити за каву. Він нікого не критикує, ні на що не нарікає, а злиться тільки тоді, коли військові поводяться низько і негідно.

— Одягнувши форму треба пам’ятати й про честь, — переконаний він.

Йдемо з Сергієм біля Тернопільського ставу. Під ногами дещо слизько. Сергій ковзається. Взуття, яке їм видали, незручне і слизьке. Пильнує мене, щоби зловити у польоті, якби треба було. Я про щось розповідаю, Сергій йде праворуч і дещо позаду. В якийсь момент я розумію, що його нема. Аж потім помічаю за метрів чотири.

— Ууув, — вигукує, заливаючись радісним сміхом. 

І я бачу, як він, радіючи, ковзає з імпровізованої льодової гірки, яку вичовгали ногами дітлахи.