Катували, плювали, хотіли згвалтувати, - Ірина Довгань розповіла жахливі подробиці полону

222

Ірина Довгань в очах мільйонів Герой України. Її, тремтячу, понівечену, прикуту до стовпа в синьо-жовтому прапорі, 25 серпня сфотографував журналіст американського видання New York Times Ендрю Крамер. Фотографія в лічені години облетіла всесвітню мережу, як черговий доказ звірства бойовиків так званої ДНР. Ця зафіксована мить стала порятунком для жінки, але ще до омріяної свободи Ірині довелось чекати не один день і не одну ніч. Тендітна жінка відчула особисто на собі ненависть «русского міра» до всього українського, для неї життя поділилося на «до» і «після». Зараз з Іриною Довгань все гаразд, вона поруч люблячих людей, коханого чоловіка, добрих знайомих. Жахливою історією свого перебування в полоні у терористів героїня поділилась з кореспондентом інтернет-газети ДОБА. Початок війни. Допомога українським солдатам - Я – жителька невеликого містечка Ясиновата біля Донецька. Мені 53 роки. В минулому житті працювала косметологом, мала власний приватний кабінет. На сьогодні кабінет уже повністю понищений, не залишили жодного цілого приладу. А мій чоловік – головний інженер будівельної фірми, ми достатньо забезпечена сім’я. Коли почався Майдан, жодних питань для нашої сім’ї не виникало стосовно того, на чиїй ми стороні. Зміни в житті країни ми радісно підтримували, ми повністю розуміли психологію Майдану, неодноразово перераховуючи туди кошти через знайомого активіста-автомайданівця з Києва. З кожним днем ситуація в Донецькому регіоні погіршувалась. Але знову ж таки, ми навіть не задумувались, кого підтримуватимемо. Я і чоловік – українці, ми – громадяни України, ми ніколи не переставали любити Україну, у нас багато друзів у Львові, куди неодноразово я з чоловіком приїжджали. З Тернополя у моєї подруги зять Андрій, та й про «файне місто» у мене лиш хороші враження з розмов. Таким чином, як ми могли підтримувати тих людей, які хотіли розділити нашу улюблену країну? Коли в Донецьку появилися озброєні сепаратисти, мій чоловік з донькою виїхали в Маріуполь, де проживав батько чоловіка. За хворим дідусем потрібен був постійний догляд, і так склалось, що він нещодавно помер. Тобто на своїй території, в Ясиноватій, я залишилася сама. Приблизно два місяці тому я їздила з Ясиноватої в сторону Слав’яногірська і побачила за селом Розовкою (десь півтора години їзди з мого міста) солдат Української Армії. Я підійшла до них, сказала, що хотіла б чимось допомогти, і так з того часу два місяці тривав контакт. Це були кіровоградські хлопці, більшість з них розмовляли українською мовою. Я ніколи не запитувала їх назву військової частини, мені цього зовсім не було потрібно. Лейтенанта, який взяв мій номер, звали Сашко. Разом зі мною було тоді чимало людей, що співчували хлопцям. Ми їм передавали гроші, купляли антибіотики, всякі засоби особистої гігієни, приносили харчі, хоч щоб трохи полегшити їм життя і несення служби. Коли ще працювало кафе, ми замовляли хлопцям пиріжки, якась жінка варила по десять літрів борщу, інша пекла налисники. Це не було якимось героїчним вчинком, це все виглядало як фонд жінок, які годували своїх солдат, своїх захисників. З часом ось ці хлопці і лейтенант Сашко попросили мене, якщо це було б можливо, принести їм одяг: камуфляж «дубок». Я переписалася з Танею Ричковою (відома волонтер, її чоловік Вадим Ричков героїчно загинув в серпні в складі 25-ої окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади в зоні АТО – авт.), яка сказала, що у неї є трохи запасу камуфляжів. Але прийшлось довго чекати на цей «дубок», були різні перешкоди в його доставці і отримані. І ось нарешті оцей «дубок» в Краматорськ привезли. Але уже повним ходом навкруги йшли військові дії. Нашу частину, якій ми помагали, передислокували в інше місце. Ми три дні з Краматорська намагались добратись до наших хлопців. Добирались якимось полями, маловідомими дорогами, які могли бути заміновані. Нас хлопці навіть сварили, що так ризиковано добиралися. Якийсь час ми й прожили в тій «зельонці» серед українських солдат перед поверненням в Ясинувату. Саме тоді мені спало на думку, що суми, які були зібрані на цей «дубок», уже не малі. Разом зі знайомими з мого містечка Ясиноватої, разом з жителями Донецька, які теж надавали допомогу, було зібрано біля 16 тис. грн. Усі гроші передавалися мені. Через почуття відповідальності я взяла своїм планшетом і сфотографувала привезені камуфляжі для звітності перед людьми. У мене ще досі є ті фотографії, де помітно придбані тюки з одягом та предметами особистої гігієни. І саме через ці фотографії, через мій планшет так далі склалася зі мною ця страшна життєва історія. «Я їх зустрічатиму з українським прапором…» Коли розпочався обстріл мого міста і він майже повністю спорожнів, я залишилась одна на цілу вулицю. В Ясиноватій у мене власний будинок. Мені люди, буквально, поздавали ключі, бо я сказала, що нікуди не поїду і не боюсь залишатись, у мене хороший підвал і в разі обстрілу, я б мала де заховатись. В підвалі, так і проживала. Сусідський будинок навпроти був повністю зруйнований, мій будинок з однієї сторони теж зазнав чималих пошкоджень. Я годувала усіх домашніх звірів на вулиці, яких позалишали сусіди. І не дивлячись на благання чоловіка, не хотіла покидати рідний дім. Я йому сказала, що в будь-яку війну хтось десь тай залишається. Був ще такий момент, в який безмежно вірила і він стримував мене нікуди не їхати: я «своїм» солдатам, яким помагала, сказала, що «я їх чекаю, я їх зустрічатиму біля свого дому з українським прапором!» Це, можливо, зараз дивно звучить, але жіноче серце розривалося від любові до рідної Батьківщини. Ці слова - прості жіночі емоції від болі через загиблих щоденно українських солдат… 25 серпня далі сталося так, що приїхав один чоловік додому забрати речі. Він наповнив свою машину власними речами, і заодно я передала йому сумку для своє доньки зі шкільною одежею. І я, на емоціях, на саме дно сумки заховала свій згаданий планшет з фотографіями. Це була найцінніша моя річ в ті дні жахливого життя. Цього чоловіка в Донецьку затримали «деенеровці». Щось не сподобалось їм в цій людині, хоча він взагалі без всяких політичних позицій. І так співпало, що його дуже серйозно обшукали і знайшли мій планшет. З сусіда вибили мою адресу, прізвище і… приїхали за мною. «Мені здавалось, що я уже в пеклі…» Мене затримав славнозвісний батальйон «Восток». Привезли у свій штаб в Донецьку, де раніше, можливо, була українська міліція. Мене вивели на третій поверх, там був якийсь спортивний зал, положили на підлогу біля батарей і прикували до них наручниками. Коли мене забирали з дому, в мене знайшли український прапор, в кімнаті доньки знайшли вінок, вони його навіть розтоптали переді мною, і знайшли ось ці смішні вушка, які помітні на фотографіях. Але найголовніше те, що не знайшли прапора Правого Сектора, він теж в нас в будинку був. Вони б мене розстріляли б на місці, коли б побачили. Ця символіка їх так бісила, що я навіть не можу передати словами як. Мене привезли близько четвертої години дня на ту свою базу. Вечері проводили допит. Я їм нічого такого не розповідала, мовляв, це все вийшло випадково, я ні в чому не винна. На моєму місці, напевно, кожен би так робив, тим більше, що я жінка. Отож, того вечора вони, нічого від мене не дізнавшись, відпустили, кажучи, що маю ніч на роздуми, а зранку зі мною розмовлятимуть уже іншим тоном. Я так і пролежала в спортзалі прикутою до батарей всю ніч. Зранку мене допитували годину часу, щоправда уже інший слідчий, у батальйону «Восток» якийсь «особий отдєл» по допитах є. Новий слідчий теж нічого не добився, своїм мовчанням я його дуже розізлила, і він під час допиту вийшов. Після нього прийшли люди осетинської національності, їх було двоє чи троє, вони мене забрали разом з моєю українською символікою, яка лежала поруч, і поволокли на перший поверх. Спускаючись вниз, осетини били мене досить жорстко, штовхали, нарядили в усе синьо-жовте, але найстрашніше було попереду: жарти закінчились і почався допит. До цього часу спеціалісти зламали всі мої аканти в соцмережах, знайшли мою переписку з Танею Ричковою, і в процесі допиту, постійного побиття, осетинам передавали інформацію про те, що я надавала допомогу українській армії, що я перераховувала кількома сумами гроші за отриманий «дубок». В осетинів це визвало такий вибух біснуватості, це були такі вагомі докази, плюс ще згадані фотографії, плюс переписка з іншими донеччанами, які підтримували Україну, плюс моя стрічка новин була вся проукраїнська. Вони кричали дико на мене, обзивали фашисткою, каратєлєм, укром, почали стріляти з пістолета під вухом. Це було страшно, звук з пістолета розривав мої барабанні перепонки. Потім від мене почали вимагати кричати «зік хайль», це теж такий страшний момент. Я не плакала, я кричала, верещала, нила, повзала по підлозі вся в поті від страху, а порятунку не було. Воно хором кричали «зік хайль» і вимагали, щоб я їм відповідала. Це були одні осетини, їх було дуже багато, вони мінялися від десяти до двадцяти. Мені здавалось, що я уже в пеклі. Мене то піднімали з підлоги, то я знову падала, тримаючись за голову, і повзла при свідомості невідь-куди. Потім вони побачили на мої сторінці скріншот осетина Заула, його можна знайти в інтернеті, коли осетини приїхали в Донецький аеропорт. І тут він сам переді мною бачить свою фотографію, у нього починається вибух біснуватості. Він особисто від мене починає криком вимагати сказати, кому я зливала про нього інформацію, що я терористка, яка хотіла його вбити. Я з переляку взагалі не змогла пояснити, звідки у мене ця фотографія. Я перебувала вже зовсім не при собі, допит і знущання тягнулись годинами. Осетини знаходили нові і нові дані. Їм вже якимось способом стало відомо, що в мене є банківський рахунок на кілька тисяч доларів. Вони мені сказали, що мій чоловік на колінах і в зубах принесе ці гроші. Я вже їм сама розповіла все, що могла. Моє велике щастя в тому, що я мало знала, бо коли спілкувалась з українськими солдатами, то їх нічого такого не розпитувала. Мені не були відомі ні прізвища солдат, ні назву військової частини, якій допомагала. «Будьласка, вбийте мене! Якщо ви люди, то просто застрільте!» Прийшов момент, коли осетини самі зрозуміли, що від мене більше нічого не доб’єшся, їм надоїло вже все в кімнаті допиту, їм набридла я, що повзала і кричала. Тоді вони роздрукували ось ту табличку з написом «она убивает наших детей, агент карателей» і почепили поверх українського прапора. Посадили в «Лексус» зі словами, що «я, сука, перед смертю в Лексусі покатаюся». Весь час це були осетини, жодного українця чи росіянина поруч не було в ті моменти. Вони мене вивезли на площу і поставили до того стовпа. Мене ніхто не прив’язував, мені просто постійно кричали «стаять смірна» з матюками. Час від часу могли вистрілити під ноги. Я підскакувала від страху, а це їх дуже веселило. Під час катувань біля стовпа з того, що пам’ятаю, під’їхала машина скоріш за все це був чечен, бо на автомобілі був напис «Алах Акбар». Він сказав: «О как харашо, сэйчас я прострэлю ей колэнную чашэчку». І він присів на віддалі з автоматом, прицілився, довго наводив приціл… Це були страшні відчуття в цей момент. Я підстрибувала, кричала, волала. Вони били мене прикладами автоматів під коліна по литках і кричали «стоять, сука, смірна». І тут ще підходить отой персонаж Бабай, він мені ростом до підбородка, противне створіння з пузом і повна щелепа золотих зубів. Він постійно залякував мене, що зґвалтує. Взагалі прлтягом всього того дня катувань мене постійно залякували і пресували тим, що зґвалтують. Це було настільки жахливо мені, жінці, слухати, яким способами вони це думають зробити. Я молилась біля стовпа, кричала диким криком «Будьласка, вбийте мене! Якщо ви люди, то просто застрільте! Я нічого такого поганого не зробила!» Але ж з другої сторони. Підходили і українці, донецькі до стовпа. Я щаслива, що нікого зі знайомих не побачила, та й їх не могло бути, бо усі повиїжджали. На мене плювали багато людей, в основному жінки. Чоловіки мене не били, а жінки мене били всі. На відомій фотографії видно лиш одну жінка, яка мене била, я їх не намагалася рахувати, але їх поодинці було не менше восьми. І підійшла похилого віку жінка з паличкою і в окулярах. Так ось ця старша жінка била мене по голові і по плечах свою палицею, у мене ще досі неабиякі синці залишися від її ударів. Потім була жінка, яка під’їхала з чоловіком на автомобілі. Чоловік залишився за рулем, а жінка підійшла до багажника і витягнула звідти помідори. Спочатку вона в мене їх кинула, а потім взяла ще два помідори і вдавила мені в очі. Мене навіть не пекло від томатного соку, що розтікався в очах, по обличчю. Найбільш болючі були удари прикладами по ногах. Я майже нічого не бачила через томатний сік і витерти його не мала змоги. Але саме в цей момент, крізь злиплі повіки, я побачила дуже спокійне, зовсім безстрашне лице фотографа з професійним фотоапаратом. У нього було зовсім інше обличчя, ніж у тих, які мене мордували. Я дивилась мовчки на нього і повірила, що може саме він мені допоможе. Але він тільки сфотографував мене і зник. Через якийсь час появився ще один такий ж безстрашний фотограф. Та і той сфотографував мене і пішов. А я вже втрачала свідомість. Я дивувалась собі, що ще стою, що ще при пам’яті. Я ненавиділа тіло своє за те, що воно стоїть і стоїть в тім страхіттю. Я хотіла втратити свідомість, що може таким чином щось зміниться. Але мені було лише погано, я крутилась навколо того стовпа зі сторони в сторону, трималась його, щоб якось втриматись на ногах. Катування в камері і дикі крики полонених Під’їхала «Волга». З неї вийшли два української зовнішності озброєних автоматами силовика. Вони мене швидко схопили і поволокли в цю «Волгу». Осетини мене відбили в них і забрали назад до стовпа. Між осетинами і українцями виник конфлікт, вони називали між собою якісь позивні, типу «хто сказав мене забрати», сперечалися. Мене так і не віддали українцям. Я простояла ще хвилин п’ять-десять. Осетини між собою говорили на своїй мові, від чого ще страшніше робилося, бо ж не розуміла, що вони планують робити далі. Осетини мене посадили у свій «Лексус» і повезли назад на базу батальйону «Восток». Там мене кинули в невелику камеру за грати, де було лиш два тапчани. У цій камері осетини продовжували наді мною знущатися. Поміж них появився досить інтелігентного виду осетин, підкликав до грат, відкривши двері з криком «подошла сюда», і з розгону вдарив мене ногою в груди. Я пролетіла два метра, вдарилась спиною в задню стіну камери і десять хвилин не могла вдихнути повітря. Зате для осетин це була дика радість. Потім вони придумали забаву з газовим балончиком. Вони підзивали мене до ґрат, говорили «открой рот» і наставляли газовий балончик, але так щоб відверто то не бризгали, лише чуть-чуть здалека направляли струмінь в очі. Але саме жахіття було в тому, що це було не один раз. Час від часу вони від мене відволікались тому що приводили і інших полонених. На першому поверсі у них був наче прийомний пункт. Вони били якогось молодого хлопця, я не розуміла за що. Привезли чоловіка уже старшого, начебто якась жінка подзвонила і пожалілася, що той чоловік домагався її п’ятилітньої доньки. Це словами не передати, як вони знущались над ним. Я його не бачила, лиш чула страшні крики. Він моторошно кричав і разом з ним дико кричала я у своїй камері. У мене від страху зводили судоми і конвульсії. Була ще якась дівчина в полоні, яка телефоном сфотографувала блок-пост в Донецьку, але її скоро відпустили. Коли вже стемніло, за мною прийшли українські «востоківці», двоє. Вони мене допитували спочатку один, а потім другий. Вони мене й забрали на третій поверх. Вже там мені дозволили вмитись, сходити в туалет і знову прикріпили наручниками до батарей в спортивному залі. Я не пам’ятаю чи спала я тої ночі чи ні, чи я була в пеклі, чи в страхіттях. Я здригалася від кожного звуку. Але вже відтоді усі катування закінчились. Кінець катуванням Ранком мене привели на допит на тому ж третьому поверсі. «Востоківці» допитували ввічливо, сказали, що для мене поставили охорону і осетини на третій поверх не ввійдуть. Вони мене розпитували про людей, які також як і я допомагали українській армії. Але на моє щастя, на щастя моїх знайомих, усі ці люди, прізвища яких я назвала, давно покинули свої будинки. Я про це знала, але розуміла, що й нашкодити нікому не могла, хоча й загадувати боюся. Просто відтягувала час, бо по кожній людині деенерівці їздили перевіряти, щоб пересвідчитись чи хтось з названих ще проживає. Я ще три дні так і жила біля тих батарей в спортивному залі. Зрідка мене знову допитували, ставили питання більше особистісні, тобто про мою нерухомість, бізнес, сім’я, ми ж були не бідні. Я навіть запитала «опера»: «А навіщо вам моя нерухомість?» Так він відповів, що в моєму будинку будуть жити ті, хто втратив житло від бомбардувань української армії. Отак, живучи під батареєю, здавалося, що мене вже нема, я не живу, мене ніхто не бере в розрахунок. Годували щоправда два рази вдень, зранку і ввечері давались невелику порцію каші, яку я не могла їсти. Та яка їда?! Мене мучили страшні болі, двічі я пила обезболюючі таблетки. Там була жінка Ірина, 58 років, яка сиділа в сусідній камері за те, що на ринку, де торгувала, говорила не встидаючись свою проукраїнську позицію. Конкурентка Ірини написала в ДНР на неї кляузу, після чого жінку забрали. Сама вона з Донецька, над нею не знущалися, лиш відправляли на кухню готувати їсти. Вона просиділа там дванадцять днів, а зараз вже знаходиться в безпечному місці. От вона й просила в охоронців «Карвалол» і через неї мені передавали обезболююче. Так оце і час тягнувся. В ДНРі просто збирали далі матеріали на мене, щоб вияснити, щоб з мене ще можна взяти матеріально. І раптом ввечері прийшов один із слідчих, який сказав «вставай, пошлі со мной». Я заплакала, почала благати його, що я все сказала, нічого більше не знаю, просто вбийте мене. Він мене заспокоїв словами: «Нє бойся, пошлі со мной, нічєго тєбє больше нє будєт». Мене провели вниз через жахливий перший поверх, вивели на подвір’я, перевели через двір в сусідній будинок. Я потрапила в кімнату, де якраз сидів Ходоковський (лідер батальйону терористів «Восток» - авт.). Він очолював за столом засідання деенерівців. Там було дуже багато людей, усі тільки військові і різних національностей: і слов’яни, і ті… Обійми щастя, обійми благодаті, обійми свободи Ходоковський, глянувши на мене, сказав до своїх підлеглих слова, які я запам’ятала дослівно: «Это наш огромный позор то, что вы сделали с этой женщиной. Я никогда бы не допустил, если бы я знал, что происходит. Вы опозорили нас на весь мир». Там були присутні британський журналіст Марк Франкетті зі своїм фотографом, і Ходоковський звернувся до них з такою фразою: «Батальйон «Восток» не задерживает и не наказывает людей, которые оказывают материальную помощь, кормят продуктами даже инакомыслящую сторону. Мы не считаем этих людей преступниками». Ходоковський вручив мені ключі від мого автомобіля, сказав, що все повернуть. Мені віддали планшет в руки, дали документи, які були в машині, хоча потім виявилося, що багатьох документів нема. Поміж це мені дали папір, де я написала, що мені все повернуто і я не маю ніяких претензій. Потім мене оточили журналісти, поселили в готель. Марк Франкетті передав мене в руки Ендрю Крамару, який постійно в готелі до мене приходив, питаючи чи в мене все гаразд. Він дуже переживав за мене. Він говорив, що тут страшний безпорядок,тут не підконтрольні один одному. Я не спала всю ніч в готелі. В п’ятій годині ранку вже була на рецепшині. Коли прокинулись усі, я поставила вимоги, що нікуди не поїду, поки мені не нададуть зелений коридор виїхати в моє місто Ясинувату, щоб забрати мою собаку-вівчарку і трьох котів. Цього спершу не хотіли для мене зробити, але все ж надали мені двох слідчих з «Востока», які раніш добре до мене ставились. Коли я приїхала додому, мій двоповерховий будинок був повністю розграбований, винесли все. А ми ж були достатньо багата сім’я за мірками Донбасу. В гаражі чоловіка залишили лиш кілька порожніх коробок. З будинку пропала посуд, не гребували ні ложками, ні вилками, весь одяг теж пропав. А те, що не могли забрати просто понищили. Все, що ми нажили з чоловіком за життя, нічого не залишилось. А я підписала документ, що ніяких претензій не маю. Це була для мене страшна біль. Бо коли пройшла загроза життю, я зрозуміла, що мені мій рідний дім дуже дорогий… Я забрала своїх домашніх звірів і разом з тими слідчими і з журналістами виїхали з Ясиноватої. Дивно, в машині ми нормально розмовляли. Оперативники розповідали мені про своїх дітей, дружин і я бачила в них людей. Вони говорили про хороше, що вони теж прагнуть добра і порядку. І один з них, який працював раніш в міліції, говорив, що він за правопорядок, що хотів би жити мирним життям, але боїться, що навіть якщо війна закінчиться, все одно будуть терористичні групи. Він говорив, що ненавидить війну, яка розлучила його з сім’єю, жінку з дітьми він вивіз далеко. Я не знаю чи був він відвертим, але саме завдяки я змогла побувати ще раз вдома. Коли ми уже появились на нейтральні території з журналістами, оцей колишній міліціонер звернувся: «Ирина, не держите зла. Прощайте!» І якось до мене так потягнувся, що ми мимоволі обнялись. Я навіть зараз переживаю, щоб наші обійми не стали чимось провокаційним зі сторони ДНР, бо нас фотографував з їхнього прес-центру чоловік в балаклаві і з професійним фотоапаратом. Але там, за блок-постом, я була в такому стані.., я зрозуміла, що я побачу свою п’ятнадцятирічну доньку Таню! Що я жива! Що я поїду зараз до коханого чоловіка і доньки. Я щиро була вдячна цим двом хлопцям-востоківцям і хотіла б, щоб Україна мене не звинувачувала за обійми з деенерівцями. Але це були обійми якогось такого щастя, такої благодаті!... Назарій НАДЖОГА


Редакція ДОБИ

Опис відсутній


Читайте також