Ящик з клавішами ще з дитинства вабить нас та спокушає на ігри, прослуховування музики, перегляд відеофільмів та спілкування з іншими людьми. Ми вже давно забули, що таке прогулянка, велосипед, пробіжка, усмішка друга, сонце, звичні речі, які існують там – за вікном нашої кімнати. Кожен усвідомлює, що проблема існує, проте жоден не бажає із цим боротись.

«Стадо залежних». Саме так можу охарактеризувати усіх і я одна із них. Недавно наткнулася на фільм про «пробудження» та те, що ми залежимо від влади, яка нас «годує та тримає на гачку». Усвідомивши та профільтрувавши усе я зрозуміла, що раніше не жила. Існувала. Вставала з ранку та першою справою було – провірити пошту, новини та «поставити» свій настрій в твітері у формі «смайла». Навіщо? Яка першочергова мета таких моїх дій? Чи стане життя від цього кращим та цікавішим? Ті хвилини, години, дні, місяці проведені в залежності від соціальної мережі могли бути потраченими на багато важливіші речі. Але ні. Модно «жити» в інтернеті та бути від нього залежним. Та все змінюється. Змінююсь і я. Час зламати систему. Я не ставлю перед собою за мету – достукатися до таких, як я. Просто хочу все ще раз обдумати і поділитись з іншими. Я хочу жити. Там за межами свого вікна і за межами соціальних статусів «в контакті». І нехай я буду не така як всі, тому що мого імені більше не буде в інтернеті і я не буду провіряти свою пошту кожні п’ять хвилин. Проте я зможу робити такі скучні та примітивні речі, як прогулянка, їзда на велосипеді, пробіжка, усмішка другу, споглядання сонця. Нехай «стадо залежних» існує за межами моєї свідомості та серед вас мене уже не буде. Trisha Ri