"Дзвонить бабуся й істерично кричить у слухавку, що на городі лежить труп"


Щегельська Ірина (ім'я та прізвище змінено у цілях безпеки) переселенка зі Сходу. Навчається в одному з тернопільських вишів на ІІ курсі. Активістка «Правого сектору». В майбутньому бачить себе хорошим військовим психологом. Ірина — щира, життєрадісна, комунікабельна та відкрита людина, яка цінує життя, а головне ― свободу слова.

Вступила у «нове» життя дівчина зі спогадами, які їй нагадують останні проведені дні на тій території України, куди вона вже навряд чи повернеться:

У п'ятницю 13 червня 2014 року батьки вивезли мене і маленьких племінників у цілях безпеки. Тоді вперше дізналась, що таке блокпости, хто такі сепаратисти, кадировці. 

Спочатку жили у Кіровоградській області, згодом, на період здачі ЗНО, була у Дніпропетровську. Їхала додому буквально на 3-4 дні, щоб забрати речі, але вивезли раніше через те, що там шукали проукраїнських.

Ніколи не забуду, як мегатонний потяг зупинився майже коло Донецька, посеред лісу. Повні вагони абітурієнтів, мережі немає, води у пляшці немає . Головне те, що ніхто не казав нам, що сталось і чому ми зупинились. Сталося це тому, що йшли бої. Люди з пакетами в руках застрибували у потяг, на три години лишалась тільки одна маршрутка у мою сторону, а десь неподалік йдуть бої...

Люди благали, аби їм можна було на "пташиних правах" доїхати до Донецька. Пощастило, я сіла біля вікна. Була рада тому, що їду, але це було недовго. Маршрутка швидко їхала, бо магістралі були пусті. Досі у моїй пам'яті той Донецьк, ще не потрощений, ще живий. 

Коли проїжджали черговий блокпост "деенерівців", то трішки призупинялись, бо могли перевірити. Я просто повертаю голову, аби подивитись у вікно, бачу трьох чоловіків, які стоять на колінах, опустивши голови, у самісінькій нижній білизні, а навколо них стоять, злісно сміючись, сепаратисти. У цей момент маршрутка трохи призупинилась, один з тих українських чоловіків піднімає голову і дивиться мені прямо в очі.

Ніколи не забуду той погляд! Буду помирати ― не забуду. Цей погляд: суміш болю, сміливості, гордості. Він ніби прочитав мої слова: "Тримайся, дуже тебе прошу, тримайся. Ти ― герой!". Я плакала тихо, не можна було, аби хтось побачив мої сльози, бо «здадуть», а навколо мене всі єхидно плювалися, казали, що, мовляв, зловили "ворогів народу". 

Дивно, але те, про що я читала у своєму улюбленому творі "1984" Оруелла, зараз відбувається зі мною. Приїхала додому, оговтавшись від побаченого, просто сиділа мовчки. Не знаю, чи живі зараз ті хлопці, але, надіятимусь, що живі.

Тоді час швидко плинув, збирала речі, аби їхати у Тернопіль. Одного липневого дня, «вбиваючи час» у соціальних мережах, почула вибух. Він був таким, що у мене шибки затріщали і всі думали, що тріснуть віконні шибки. Три секунди і я була вже під столом. У мене спрацював інстинкт самозбереження, а от у батьків ― ні. Мама тоді сказала: "О, добре, що вікна цілі, а то думала, що треба буде скло ще збирати".

Тато наказав нам не виходити на балкон, не дивитись, але дівоча цікавість взяла перевагу і я виглянула. Бачила, як частина неба була сірого кольору, і з цієї "хмарки", ніби, був дощ. Тоді мешканці повибігали на балкони, почали аплодувати і кричати, мовляв, круто, що збили "птічку".

"Птічка" ― український літак, але від звичайного літака такий вибух не був би. Спиталась у тата, мовляв, де може бути це, а він відповів, що десь коло с. Грабове, 20 км від нас. 

Пройшла буквально година,  дзвонить батькові його мама, тобто, моя бабуся, яка живе у тому селі, й істерично кричить у слухавку про те, що на городі лежить труп. Виявилось, що збили далеко не "птічку", а цілу машину.

За ті 3―4 дні перебування вдома, бачила небагато, але достатньо для того, аби зрозуміти, що треба їхати, безповоротно. 

Зараз я Тернополі, навчаюсь у технічному університеті, хочу бути військовим психологом. Тут зустріла людей, які для мене є справжніми друзями. Друзями, посестрами, побратимами, насамперед, по духу, українському духу. 

Коли згадую тих хлопців, той погляд. Погляд сотень інших військових, то розумію, що боротьба ще триває. Як у нашій країні, так і у наших серцях.

Записала Тетяна ШИЛО 


Редакція ДОБИ

Опис відсутній


Читайте також